Наприкінці року за доброю традицією «День» звернувся до своїх авторів, постійних читачів, партнерів та експертів із проханням відповісти на чотири запитання нашої новорічної анкети. Чесні відповіді з одного боку виступають «маркером» того, як країна провела рік, які шанси використала, а які безповоротно втратила. З другого — слугують певним прогнозом очікувань у 2016-му. Переконані, що вам цікаво буде з ними ознайомитися.
1. Чим вам найбільше запам’ятався 2015-й рік? Які події року, що минає, змінили Україну і світ?
2. Чим 2015 рік для вас особисто був особливим?
3. Кого вважаєте героєм і антигероєм року?
4. 2016-го наше видання відзначає 20-річчя свого існування. Ви і «День»: ваша історія.
Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ, письменник, літературознавець, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка:
1. Як і в 2014-му, у 2015-му році мене найбільше вразив феномен українського волонтерства. Раніше я ніколи не повірив би, що у нас можливий такий масовий фантастичний порив, благородний імператив. Волонтери замінили державу, замінили паркетних генералів, політичних імпотентів, мародерів та злодіїв при владі. Не можу сказати – чи я обережний оптиміст чи обережний песиміст. Але якщо я ще вірю в те, що наша справа за всіх нинішніх обставин не є безнадійною, то це тільки тому, що є ці люди, вони – ядро нашого суспільства.
Думаю, що цей феномен вразив також і багатьох у світі. Адже світ, коли він дивиться на Україну, знає ціну нинішній українській владі – так само як він знав ціну командам Кучми, Ющенка й тим паче Януковича. Ми багато чого не знаємо, але можемо здогадуватися про ті засоби впливу, до яких вдається ЄС, МВФ, щоб підштовхнути нашу владу до таких органічно неприйнятних для неї речей як боротьба з корупцією чи справжні реформи. Те, що наші очільники держави, коли приїздять на Захід, можуть як цивілізовані люди висловитись англійською мовою, це не вражає тамтешню публіку. Вражає скоріше безпорадність нашої влади у всіх важливих питаннях як-то Крим чи Мінські угоди. Але свою роль відіграє феномен волонтерства. Він свідчить про те, що в Україні є людина, що її попри все не було знищено. Адже в добу правління Кучми чи Януковича у мене було відчуття, що ми взагалі випали з історії, що нас просто немає. Виявилось, що ми таки є. Ми існуємо як суспільство, яке має всі підстави називатися громадянським. Яке на голову або й на дві вище за свою владу – навіть у тому, що стосується рівня державного мислення, не кажучи вже про якісь етичні моменти.
2. З одного боку, 2015-ий був роком приємностей. Я видав кілька книжок, зокрема книжку для дітей з казками та оповіданнями. Дуже люблю її, бо свого часу була написана для моїх синів – Святослава і Мирослава. І ось через стільки десятиліть я перевидав її. Не можу ставитися до цієї книжки об’єктивно – для мене вона є найдорожчою з усіх.
Крім того, несподівано для мене побачила світ книжка «Наближення до суті». Я дуже багато писав літературної критики, есеїв, передмов – не знаю навіть, скільки б назбиралося томів. Невеличку частинку цього видав у вигляді окремої книжки. Про деякі з цих текстів я вже давно забув, а тепер раптом бачу, як хтось на них реагує. Це – приємно.
Дуже тяжким цей рік був для мене фізично. Перейшов шалену операцію, дуже тяжку. Потім другу і ось лише зараз, в ці дні, здається, все закінчується оптимістично. Маю відчуття другого народження.
3. Герой року – передовсім звичайно Надія Савченко. Думаю, тут моя думка не є оригінальною. Прикладів такої незламності, такої послідовної переконаності, такої лінії поведінки навряд чи ще можна знайти. Я намагався уявити на її місці багатьох діячів, які своєю патріотичною риторикою зараз потрясають парламент, а раніше Майдан. Думаю, вони не могли б так триматися як вона. Завтра, і післязавтра, і через десять років в особі Надії Савченко ми матимемо духовного лідера. Хоче вона сама цього чи ні немає значення, адже буває, що сама історія обирає людину і ставить її на такий постамент.
Що ж до антигероїв року… Починаючи від Кучми, Медведчука можу назвати ще довгий ряд. Слово «одіозний» – це для них евфемізм. Зрозуміло, що такі люди не мають права представляти інтереси України під час переговорного процесу. Це – історичний курйоз. На жаль, така двозначність у сфері державних справ сьогодні дуже типова для нашої країни. Гелетей, Муженко та інші – це якщо говорити про мілітарну сферу. Загалом же перелік буде надто великим. Йдеться про тих осіб, які мали б відповідати за державну політику в Україні.
4. Свого часу, коли я почув, що буде виходити нова газета, поставився до цього дуже іронічно, адже в Україні й так забагато газет. Але після кількох випусків я побачив, що це – зовсім інше видання. Якщо б мене тоді запитали, запропонував би так її і назвати – «Інша газета». «День» виявився несхожою на інших, інтелігентною газетою. Це було саме те видання, якого справді не вистачало. Від дуже сучасного дизайну до особливого тону, інтелектуального регістру. Звичайно попри це до нинішнього рівня йому тоді все одно ще було далеко.
Передплачую «День» з перших чисел. Імпонує, що він ніколи не представляв якусь партію чи політичну кліку. Спокійний аналіз політичних питань, дискусійні теми. Завжди звіряв по «Дню» власні погляди. Інколи вони не співпадали, але «День» завжди представляв серйозну інформацію для роздумів.
Щодалі – газета нарощувала свій рівень, як весняна річка вона виходила з своїх берегів. «День» – найавторитетніша, найрозумніша, найоб’єктивніша та найспокійніша газета. Але раптом вона почала займатися речами абсолютно не властивими для газети. Акції в університетах, які організовує видання, – це справжня інтелектуальна політична інвестиція в завтрашній день. Кожен розумний допитливий чоловік має всі підстави говорити, що «День» – це його газета. Але, на мій погляд, передусім – це видання студентства. Нерідко з’являється воно тут і серед авторів. Заслуга «Дня» – це передусім творення середовища.
Крім того, скажіть мені, яка ще газета або журнал має власну бібліотеку. Я читав усі книжки з Бібліотеки «Дня», робив про них радіопередачі. На Міжнародному конкурсі знавців української мови імені Петра Яцика ми дарували ці видання вчителям та студентам, переможцям. Взяти хоча б одну з останніх – «Повернення в Царгород». Десь прозвучала думка, що це могла б бути робота колективу цілого науково-дослідного інституту. Я прочитав – і справді: якщо не цілого інституту, то принаймні великого основного відділу інституту точно. І все це колектив видання встигає робити без «антракту» від випуску газети! Аналогів цьому немає.
Я завжди був переконаний, що все вирішують окремі люди. Цю мою позицію колись розвинув і поглибив світлої пам’яті Петро Яцик. Він казав, що коли приходить одна людина з ідеєю та переконанням, з умінням повести за собою інших, вона може зробити дуже багато. Недарма також Наполеон казав, що газета може зробити стільки як ціла армія. Присутність газети «День» на політичному, інтелектуальному та етичному обрії України важить дуже багато. Без «Дня» – була б темрява. Колись Бісмарк пояснював, що не міг програти війну, бо мав найкращого у світі полководця – прусського вчителя й найкращого у світі солдата – прусського вчителя. Газета «День» сьогодні в Україні виступає в ролі такого «прусського вчителя».
