Постійним читачам, партнерам та експертам нашої газети цього року ми запропонували відповісти на три запитання:
1. 2014-й рік на тлі історії (думка, деталь, штрих, фото).
2. «День» на тлі року.
3. Ваш світ цього року — з чого він складався (основні події, люди, враження).
Любов Якимчук, поетка, перекладачка, авторка «Дня»:
1. Ми багато чого дізналися про себе. Наприклад, що ми можемо розгорнути такий волонтерський рух, який замінить нам відсутність справжньої державної злагодженої структури. Цей волонтерський рух інтегрувався навіть у літературний процес. Я маю на увазі численні літературні вечори, плата за квитки на які направлялася на залагодження проблем військових та мирних мешканців Луганщини та Донеччини. Маю на увазі мистецькі тури звільненими містами, в одному з яких я брала участь. Це був «Поетичний десант», ініційований Сергієм Жаданом та організований мистецьким об’єднанням «Остання Барикада», у якому також взяли участь Артем Полежака, Сашко Демченко та Олена Герасим’юк. Ми відвідали Рубіжне, Сєвєродонецьк, Слов’янськ та Краматорськ. Такі вечори — це більше, ніж просто мистецька акція, це спосіб підтримати мирних мешканців, до яких ніхто не говорить, які досі кинуті в тих містах, як і були кинуті до війни. Зараз дуже важливим є налагодження комунікації один з одним, і тут може допомагати література, а також інші види мистецтва, лиш треба знайти відповідну комунікативну форму.
2. Запам’яталася традиційна фотовиставка газети «День», хоч цього року вона була зовсім не традиційною, оскільки містила вже мілітарні фотосюжети, які розказують про ту війну, яка з нами відбувається, і деталі з якої швидко випаровуються з пам’яті. Фотографії стають абревіацією історії, вони повертають нас у момент, про який через людську природу ми можемо забути. Особливо важливо було у такий спосіб каталогізувати рік, який за насиченістю та швидкоплинністю подій править за десятиліття. І звичайно ж ця каталогізація відбувалася природнім шляхом — фотографи ставали свідками маніфестацій, сцен побиття та інших злочинів. Наскільки це можливо, вони фіксували і фіксують воєнні дії. Але коли це все зібрати і показати, ефект від того, що з нами відбулося, стає більш концентрований, насичений — саме це відчуття і було на фотовиставці «Дня».
3. Є кілька важливих епізодів, які сталися зі мною цього року. Це марш мільйону 1 грудня, на якому мій тоді трирічний син навчився скандувати «Слава Україні!». Другий епізод – моя поїздка в Луганськ. Мене тоді здивувало, що місцеві майданівці продовжували ходити із жовно-блакитними стрічками під носом у автоматників біля захоплених адмінбудівель, а це був початок травня, перед так званим референдумом. Вони робили те, що в тих умовах боялася робити я. І наступний епізод — це маніфестація «за мир» у Берліні, на яку я потрапила випадково, бо ж приїхала туди передусім на мистецьку частину конгресу «Value and Change». Досі я не розуміла, що робиться в Європі, і тут побачила більше двох тисяч людей, які закликають підтримати Росію, яка нібито прагне миру в Україні. Дискурс цілком кремлівський. Зі сцени лунали лозунги, які ототожнювали нинішню Росію з Радянським Союзом, говорили, що це Росія врятувала світ від фашизму, ігноруючи роль українців та інших народів у цих процесах. Багато було чути російської мови, але й багато німецької. Дехто з тих мітингувальників очевидно найнятий і відпрацьовував гроші, тримаючи прапор з написом «ДНР» та «Новоросія». Заспокоює лиш те, що ці люди виглядали маргіналами і те, що це не є мейнстрімовою думкою німецького суспільства.
