Фелікс Кривін від’їхав
Анатолій ЛЕМИШ, «День»
Я ніколи не залишив би цю землю, якби мав якийсь інший
вихід. У мене його не залишилось. Останнім часом ми з дружиною жили на
те, що продавали книжки з домашньої бібліотеки
В останні роки перед розвалом Союзу інтелігенція зачитувалася
його книжками.
Письменникові з Ужгорода вдалося прикувати увагу мислячої публіки всієї
країни. У його притчах і казках діяли тварини та шекспірівські герої, різні
предмети, явища природи. Добрий гумор його мініатюр збуджував гру інтелекту,
змушував шукати друге, третє значення у звичних, нібито, явищах і словах.
«Езоп нашого часу» — так часто називали Кривіна.
З настанням перебудови й гласності роль езопової мови було скасовано,
й мало хто з письменників нині вміє працювати на таких тонких матеріях,
як підтекст. Не вписався в потік комерційно-детективної літератури й Фелікс
Кривін, хіба що «День» надавав сторінки для публікацій його маленьких шедеврів.
І ось нещодавно стало відомо, що він виїжджає на ПМП до Ізраїлю.
Перед від’їздом наш кореспондент зустрівся з Феліксом Давидовичем.
— Феліксе Давидовичу, судячи з написаної прози, життя ваше тісно пов’язане
з Одесою?
— Я народився у Жданові, тобто Маріуполі. Але прожив там лише рік. Мій
батько був військовослужбовцем, і ми об’їздили всю Україну. Мені було п’ять
років, коли батько загинув — він поїхав у Гагри і під час шторму пішов
купатися. Навіть тіла не знайшли. Я довго ще вважав, що батько десь на
важливому завданні. Ми з мамою переїхали до Одеси. Найкращі часи мого дитинства,
з п’яти до дванадцяти років, пройшли в Одесі. Потім розпочалася війна.
— А з яких літературних досліджень ви починали?
— Мені було приблизно шість, коли я склав такого віршика: «Если фашистская
ступит нога, Красная Армия разобьет врага». Приніс у дитсадок, показав
виховательці. Вона попросила мене принести фото. Я дуже зрадів, відрізав
своє зображення від фотографії, де ми були з сестрою, приніс. Віршів у
стінгазеті не помістили, але приклеїли мою фотографію й підписали: «ГАВА»,
тобто «ВОРОНА». Справді, я був дуже неуважний, міг завмерти зі шкарпеткою
в руці, коли всі одягаються.
Відтоді я зрозумів, яка оманлива земна слава.
Сорок першого ми з мамою евакуювалися з Миколаєва, і підсіли в машину,
в якій їхали офіцери з НКВС. У якийсь момент водій сказав, що мотор не
тягне. Тоді ці, з органів, висадили жінок і дітей просто на дорогу, а самі
помчали далі. Нас підібрав старий єврей, на своїй підводі довіз на станцію
Снєгірьов. Її вже бомбили. Ми з труднощами встигли вибратися з оточення.
Під час війни я був у Ташкенті. Там, у шостому класі, в нас усі писали
вірші — досі пам’ятаю, як ми щодня залишалися після уроків і читали один
одному свої нові опуси. І нічого, що вони були дитячі — зате яке піднесення,
який азарт! Це був клас поетів, — а навколо війна й голод, і смерть.
Коли Україну почали звільняти, ми з матір’ю повернулися — спершу до
Харкова, згодом до Києва, все було в руїнах. Поїхали до Ізмаїла. Навколо
ще стояв гуркіт. Часто бувало так, що їдемо на захід, потім різко повертаємо
в кювет, а повз нас пролітають частини німців, які відступали. Ми намагалися
удати з себе мертвих, серед розбитої техніки. Одного разу якийсь румун
хотів здатися нам у полон, але ми його не взяли.
— Як ви, з вашою схильністю до гумористичних парадоксів і з вашим вільнодумством,
могли жити в сталінську епоху?
— Наприкінці сорокових років, коли я навчався в інституті, ми жартома
випустили стіннівку «Анти-знание-силовец». Був тоді журнал «Знание — сила».
І в цій газеті ми вигадали такий собі «Союз ясноголових», бо двоє з наших
«редакторів» були яскраво-рудими, а я — з ознаками майбутньої лисини. У
передовій ми примудрилися написати, що створюємо нову партію, яка не має
нічого спільного з КПРС. Уявляєте? Перше число стіннівки просто зникло
зі стенду. Ми випустили друге число, повісили. Та, коли після занять ішли
додому, моя дружина чомусь зняла газету й забрала з собою. Просто так.
Наступного дня нас уже всіх викликали до парткому інституту, цікавилися
нашою «партією», і найбільше — другим числом газети: що там було написано?
А ми, не змовляючись, стверджували, що ніякого другого номера не було.
Ми навіть знали, хто на нас «доніс». Але в парткомі, очевидно, вирішили
зам’яти справу, аби не влипнути самим. І для нас усе обійшлося.
ЧОМУ В ЛІЛІПУТІЇ СМІШНО?
— Феліксе Давидовичу, у вас склався абсолютно унікальний, легко впізнаваний
стиль ліричного гумору, не схожий ні на Жванецького, ні на інших письменників,
сатириків і гумористів. Як би ви самі його охарактеризували?
— Я не вмію написати смішне навмисно. Просто життя дає дуже багато такого
матеріалу, який повертається інколи смішним боком. Є у мене таке оповідання
— «Велика Ліліпутія». Уявіть собі такий персонаж, від змішаного шлюбу велетня
й ліліпутки. Йому здавалися смішними і дрібними всі проблеми в Ліліпутії,
і він вирішив емігрувати до Великанії — скориставшись тим, що його батько
велетень. Він ходив містом велетнів, йому все так подобалося — високі будинки,
високі люди. Особливо йому сподобався високий рівень життя у Великанії.
Та одного разу він сів на пароплав і повернувся додому. Чому? Тому що
у Великанії йому було не смішно. А в Ліліпутії — смішно: він почувався
на голову вищим за інших. Ну, посміялися його друзі над ним. Однак, між
іншим, у них теж було почуття гумору, вони теж любили сміятися. Тому вони
залишалися. І тому досі не роз’їхалася їхня Ліліпутія.
Те, що видається трагічним, я вважаю за краще сприймати з гумором. Навмисно
у мене нічого не вийде.
Я дуже люблю гортати всілякі словники, довідники й вишукую дивовижні
факти. Ось я читаю книжку, скажімо, з біології, і там написано: «Из буревестников
в Советском Союзе гнездятся только глупыши...» Я розумію, що тут мені нема
чого додати. Треба лише вчитатися в текст.
У вчених на цій фразі почуття гумору не спрацьовує: за «буревестниками»
та за «глупышами» вони бачать лише породи птахів.
Я ніколи не вкладаю в голови своїх персонажів жодних власних думок.
Я виходжу з того, що в мене є: певна країна, оточення, життя. Будь-який
образ, який народжується в мене, повинен пройти через мої почуття сприйняття,
через систему фільтрів, і в них він обростає асоціаціями із сучасного життя.
Мені не подобається, що він обростає різним політичним відлунням, та я
нічого не можу зробити. Я ніколи не задумую заздалегідь речей на політичну
тему. Вони стають такими у процесі створення. Люди люблять усе домислювати
самі, вони починають себе поважати, коли кажуть: «О! Я зрозумів!» Читач
— це мій співавтор.
Пригадую, колись спитав у Маршака: «Кажуть, що треба йти від ідеї до
образу. А я вмію чомусь навпаки: від образу до ідеї». Він відповів, що
тільки так і можна. Він зміцнив мене в моєму переконанні. Від ідеї ні до
чого прийти не можна. Це буде гола ідея.
— Ваші книги розраховані на певний рівень сприйняття, аби в читача-співавтора
міг виникнути такий же ланцюг асоціацій, що й у вас. Інакше текст для нього
залишиться темним і чужим. Які стосунки складаються у вас із тими, хто
«не доганяє»?
— Так, читач мусить сам мене зрозуміти. Якщо розуміє — у нього повна
свобода того, що ви називаєте підтекстом, а якщо ні... Був такий випадок
із рецензентом моєї книжки «У країні речей», що вийшла друком 62-го. Він
питає: «І як тільки у вас пройшла ця річ: «Яблука точив черв’як сумніву.
Одні з них зірвали, інші згинули і згнили...»? Це ж про 37 рік!» А я й
не здогадувався про такий підтекст, навіть не припускав! Думав лише про
те, про що написав. А асоціація, що виникає, існує всередині самої людини,
оскільки людина живе в цей час.
Або от іще. Для фільму «Червона шапочка» я писав діалоги. Приймає фільм
високе начальство. А там є сцена, коли Володимир Басов, який грає роль
Вовка, каже в телефонну трубку: «Я «Лимон-001», я «Лимон-001»!» Комісія
перепитує: «Що це таке він шепоче? Нуль-нуль-один? Це ж номер партквитка
Володимира Ілліча! Негайно зняти!» Мені б таке й на думку не спало! Важко
собі уявити, що діти, які хвилюються за Червону Шапочку, пам’ятатимуть
номер партквитка Леніна. Однак це бувальщина.
У радянські часи цензори весь час у мене намагалися читати між рядками
— напевне, мій стиль їх провокував, а може, посада в них була така. Вони
читали просто чудово, скрізь шукали крамолу.
З виходом майже кожної моєї книги виникали проблеми. Коли видавалися
«Вчені історії», редколегія видавництва ніяк не могла вирішити: друкувати
їх чи все-таки зарубати? Шукали, до чого присікатися, і не могли виразно
назвати жодної претензії. Потім виявилося, що в Києві хтось написав на
цей твір рецензію — дуже негативну. Мій приятель, поет Петро Скунс поїхав
до Києва, йому під великим секретом цю рецензію показали — з відірваним
прізвищем, аби не можна було дізнатися, хто писав. У рецензії мені інкримінували
сіонізм — на тій підставі, що я писав про Олімп, а Олімп, мовляв, за висотою
схожий на гору Сінай, і, отже, я натякаю на Ізраїль(!).
І таких шедеврів тлумачення моїх речей я можу навести мільйон. Багато
разів проходили письменницькі збори, де мене проробляли. А я сидів і, за
звичкою, записував промови тих, хто виступав. Мені було дуже цікаво!
Щоправда, після одних таких зборів у мене погіршав зір — спазми. Довелося
лягати в лікарню, робити операцію. Але з лівим оком — досі проблеми.
А ті записи я інколи перечитую. Як змінилися погляди тих самих людей!
Просто дивно!
Але я не дуже люблю згадувати, кого і як у ті часи переслідували. На
жаль, часто буває, що людина, яка не вилазила з міськкому, яка активно
коливалася разом з лінією партії, — нині героїчний дисидент, виступає й
розповідає, як його переслідували, як тиснули цензурою. А найголовніший
в Ужгороді борець з націоналізмом тепер — головний націоналіст.
— Я чув, що вас теж виключали з партії?
— Була така анекдотична — якби не по живому різати — історія. Коли я
працював у Жданові, мене обрали секретарем учительської комсомольської
організації. А для того, аби бути секретарем, треба було вступити в кандидати
у члени КПРС. Потім я втратив роботу, і вісім місяців ходив безробітний
Києвом. Нікуди мене не брали. Зайшов одного разу до українського корпункту
«Литературной газеты», мені й запропонували: хочете редактором в Ужгородське
видавництво? Робити було нічого, я поїхав. А в Ужгороді кажуть: «Редактором?
Е, ні. Це посада партійна, затверджується в обкомі партії, а ви лише кандидат».
Але в обкомі була людина, яка вперлася рогом: «Нехай цього єврея приймають
у партію там, де приймали у кандидати!» — «І прекрасно, — відповів я, —
отже, буду безпартійним.»
Але щоб вийти з кандидатів, треба, аби тебе виключили! Влаштували партійні
збори, і на них влаштували мені рознос, щоб виключити. Це було моє знайомство
з новим місцем роботи.
ГУМОР, НА ЖАЛЬ, ГОДУЄ ПОГАНО
Коли в сімдесятих порізали мою книжку, то в мене зникла можливість друкуватися.
Я ніде не працював, тільки писав, адже у мене родина, її треба годувати.
І тільки завдяки тому, що, може, є Бог на небі, почали коїтися абсолютно
неймовірні речі. Раптом телефонують із Москви, і пропонують зробити цикл
передач про російську мову, потім видавництво «Художественная литература»
просить написати передмову до однієї книжки, до іншої. Посипалися замовлення
на переклади — так і вижив.
Друкував я свої мініатюри про тварин у московському журналі «Человек
и природа». Одного разу заходжу до редактора, а він каже: «Щойно перед
вами був у мене письменник з України. Він мене запитував, як це, мовляв,
я друкую Кривіна, адже в Україні його заборонили?» Це мене вразило: приїжджати
до Москви, щоб донести! Його «жаба давила», що мене друкують! Дресируванню
найкраще піддаються ті, хто любить попоїсти.
Мав рацію філософ — усе тече. В одних слина тече, в інших — сльози.
У Москві до цих доносів ставилися з гумором, не звертали уваги.
— Тому що не було «центральної» вказівки щодо вас?
— В Україні було якесь рішення ЦК щодо мене і моїх книжок, але я його
до ладу не знаю. А москвичам Київ був не указ.
І нарешті 78-го виходить моя книжка «Гиацинтовые острова». Порізана,
понівечена. Але мені сказали по секрету, що коли книжка вийде в Москві,
то мене зможуть друкувати і в Україні. Тому я дуже нею дорожив, і видав,
попри цензурну потворність. Отут мене знову визнали і в Києві, і в Ужгороді.
Так у мене було весь час. Не було книжок, які виходили б спокійно. Практично
всі вони спотворені. Ось, наприклад, готується до друку книжка віршів «Круги
на песке». Редактор читає мініатюру про блазня з «Гамлета», Йоріка. (Мовляв,
Йорік сів на престол. А якщо блазень на престолі, то які можуть бути жарти?)
Редактор і каже: ви хоч розумієте, що написали? Щойно помер Брежнєв, став
генсеком Андропов. Ви що, називаєте його блазнем?! І так щодо кожного вірша.
— Зараз уже змінилося покоління ваших читачів. Ви не вважаєте, що сьогодні
від тексту, надрукованого в книжці, чекають зовсім іншого, аніж раніше?
— Змінюється все, і читачі — так само. Раніше це були люди в закритому
просторі. Думка має властивості луни. А що тісніше приміщення, то гучніша
луна в ньому. Сьогодні все відкрите, і відлуння немає. Зате кожний кричить
наскільки дозволяє його горлянка, і нікого не чути.
Є у мене мініатюра — «Ностальгия по холере». Мовляв, зараз у нас чума,
а була холера. І чим відрізняється чума від холери: при холері були бараки,
а сьогодні хворих звалюють просто до ям. І ходять люди, і згадують, яка
холера була хороша...
Розчарували зачароване коло, і тепер воно не зачароване, а порочне коло.
«У МОЄМУ МІСТІ МЕНЕ ВИВЧАЮТЬ В ШКОЛАХ
ЯК ІНОЗЕМЦЯ»
— Я люблю обидві мови, і російську, й українську — мені байдуже, якою
розмовляти. Я їх знаю досконало. Проте будь-яка мова може псуватися, якщо
її використовують у політичних цілях. Коли політизується соціальне походження
(клас), мова чи національність — це страшно.
— А чому ви не перейшли на українську мову в своїх книжках?
— Людина пише материнською мовою. Думки в мене народжуються російською.
Я, звісно, можу їх одразу ж перекласти, однак тієї свободи та легкості
не буде. «Нутра» — не буде. Знаєте, іноді в російській мові мені не вистачає
чогось українського, «мовою» деякі речі звучать краще й соковитіше. До
речі, коли знадобилися переклади моїх книжок на українську мову, редактор
мені сказав: «Слухай, переклади себе сам. Іще хто-небудь зіпсує».
— Одного разу відомого письменника, високопоставленого діяча Спілки
письменників України, спитали: «Як ви ставитеся до російської літератури
в Україні?» — «Та хіба вона ще є?» — відповів він. Як би ви могли відповісти
на це запитання?
— Я вважаю, що російська література існує «не в Україні». І взагалі,
справжня література ніколи не існує в якомусь обмеженому просторі — географічному
чи політичному. Письменник — це цілий світ, він сам створює свій простір.
Увесь час домагаються відповіді: Гоголь — російський письменник чи український?
А він просто — Гоголь! А Достоєвський — лише російський? Він всесвітній
письменник! А якщо когось радує, що російська література в Україні нібито
вже не існує — нехай собі радіє. Коли він думає, що через це саме його
більше читатимуть в Україні, то він страшенно помиляється.
Мені подобаються добрі люди — незалежно від національності. Мені не
подобаються погані люди — незалежно від національності. Національність
— це не перевага, а випадковість, дана при народженні. Та після народження
ти сам маєш пройти свій шлях, який зробив би тебе людиною.
Я не заперечую національного і вважаю, що національна культура дуже
багато може створити. А от політика національна... Колись у Москві я дуже
виправдовував серед інтелігенції своїх друзів — українських націоналістів.
Я захлинаючись стверджував, що кожна нація має право боротися за свою незалежність,
за свою національну культуру. Я бачив сам, що таке російський шовінізм.
А сьогодні... Відділити Росію та Україну, звісно, можна. Однак говорити,
що це чужа країна? Вивчати російських письменників у розділі іноземної
літератури? Я живу в цьому місті, а мене в школах вивчають, як іноземця!
Мені важко з цим змиритися.
ЇДЕМО МИ, ДРУЗІ...
— Ви їдете в Ізраїль до доньки?
— До доньки. Вона поїхала до Ізраїлю тому, що її чоловік хворів на діабет
у важкій формі, такій важкій, що його повинні були класти на операцію,
щоб ампутувати ноги. Вона не дала його різати, а терміново подала документи
на виїзд. До того вона й не думала виїжджати. Тим паче, що з інсуліном
тоді в Україні було катастрофічно погано, і він не вижив би. В Ізраїлі
обійшлося без операції, його поставили на ноги. Старший онук Сашко, йому
22 роки, служить у поліцейських військах. У нього прізвище Шевченко, за
батьком, першим чоловіком доньки. Він вважає себе ізраїльтянином. Тут їм
було не дуже добре, а там... Маленьку країну, мабуть, легше любити, ніж
велику.
— Феліксе Давидовичу, виїжджаючи з України назавжди, що ви залишаєте
тут?
— Я залишаю усе своє життя. Хорошого в нас було багато, попри те, що
ми існували в закритому суспільстві, в закритій системі, — все-таки у нас
було життя завидне! Молодість була, були прагнення, була рукописна література,
ми діставали її потай, брали на ніч, були розмови на кухнях. І це було
добре, тому що ми відокремили від себе свій уряд. Зараз не збагнеш, хто
наші, хто не наші, люди розрізнені, як ніколи.
Що іще залишаю? Надію на те, що збережеться хороше, і зникне погане.
Що колись це буде подолано, і люди житимуть добре. Я ніколи не залишив
би цю землю, якби мав якийсь інший вихід. У мене його не залишилось. Останнім
часом ми з дружиною жили на те, що продавали книжки з домашньої бібліотеки.
Ізраїль як країна мені дуже подобається. Зокрема й тим, що там живуть
люди моєї долі. Я чекаю, що буду там потрібним. Своїм дітям, онукам, може,
ще комусь. П’ять років розлуки з дітьми — це багато. Може, я чимось зумію
їм допомогти. А вони мені. Тут у мене близьких не залишилося.
Писати там мені буде важко. Чи буде бодай стіл, за який я міг би сісти
зі своїми рукописами, — не знаю. Тут у мене є простір, у якому я можу закритися,
до якого звик, а там... Коли я був в Ізраїлі майже два місяці, то так і
не зміг пристосуватися, не міг писати. Тому я розумію, на що йду. Та я
не можу більше — залишати своїх дітей без допомоги, а їм зараз важко. У
чоловіка моєї дочки тяжка серцева хвороба, він не може працювати. Отримуватиму
пенсію, не таку, як тут — 48 гривень, на яку неможливо прожити. Друкуватимуся
— в Ізраїлі газет російською більше, ніж на івриті. У мене величезний архів
написаного. А читачів тут дедалі менше...
P.S. Редакція «Дня» категорично не приймає песимізму свого улюбленого
автора Фелікса Кривіна стосовно своєї потрібності вітчизняним читачам.
І збирається продовжувати співпрацю з письменником, публікуючи як уже написані
ним твори, так і все нове з надісланого Феліксом Давидовичем ексклюзивно
для «Дня».
