Істина - пробний камінь самої себе та брехні.
Бенедикт Спіноза, нідерландський філософ, науковець, політичний та релігійний мислитель

Літописець українського Дикого Поля

Федір Плотнір: «Якщо буде жити село, то житиме й Україна»
10 червня, 2005 - 00:00
КІРОВОГРАД, 2002 р., ПРЕЗЕНТАЦІЯ ПЕРШОЇ КНИЖКИ З БІБЛІОТЕКИ «ДНЯ» — «УКРАЇНА INCOGNITA», ЯКУ ГОЛОВНИЙ РЕДАКТОР «ДНЯ» ЛАРИСА ІВШИНА ПОДАРУВАЛА «ПЛУТАРХУ З НОВОЇ ПРАГИ» — ФЕДОРОВІ ПЛОТНІРУ / ФОТО З АРХІВУ «Дня»

Постать Федора Миколайовича Плотніра в моєму житті виникла несподівано і можна сказати символічно. Це сталося в переддень свята Незалежності 2004 року, коли країна жила в тривожному очікуванні змін. Того дня на пропозицію сусідів моїх батьків, які мешкають у селищі Нова Прага на Кіровоградщині, ми виїхали машиною в центр села на відзначання свята за участю місцевих митців. Під час короткої поїздки наш сусід Віталій Полєтаєв мимоходом сказав, що населений пункт, у якому ми перебуваємо, не завжди носив назву «Нова Прага», раніше це була Петриківка. Для мене це було справжнім відкриттям, і в ході розмови виявилося, що цей факт для широкого загалу повідомив місцевий краєзнавець Федір Плотнір, який до того ж власними силами видав кілька книжечок про історію рідного краю. Принагідно зауважу, що я не є новачком у Новій Празі, з якою мене пов’язують родинні корені по маминій лінії, а народився і виріс я в м.Олександрія, яке є центром району, до якого належить згадане селище. Маючи технарську освіту, я потроху цікавився історією свого краю, яка не перевищує трьох століть. До появи в моєму житті Ф.М.Плотніра я її вважав досить-таки бідненькою, а саму Олександрійщину такою, яка не варта уваги істориків через відсутність яскравих постатей або подій. Моя уява про історію появи назви «Нова Прага» обмежувалася легендою про візит чеської королеви, якій хатки-мазанки під солом’яними стріхами на березі степової річки Бешки надто нагадали рідну її серцю Прагу на березі річки Влтава, а вся достойна уваги історія Олександрії для мене починалася і закінчувалася її засновником козаком Усом. Втім, це виявилося зовсім не так...

Наступного дня мені в руки попала перша книжечка Ф.Плотніра «Петриківські бувальщини» (рік видання — 2000). Сказати, що вона справила на мене враження — це нічого не сказати. Наш край розпочав свою історію на межі XVII та XVIII століть, коли козаки почали освоювати степові простори Дикого Поля. Історичні події і, головне, зв’язок з ними відомих і невідомих усім постатей, відображені в нарисах місцевого краєзнавця. Вирішив особисто познайомитися з Федором Миколайовичем. І ось я у його дворі. Праворуч — звичайна сільська цегляна хата під черепицею, стіни повиті виноградом, біля вікна росте сосна, по прямій від себе бачу невеликий садок. А ліворуч те, що зараз рідко можна знайти: шматочок природи старовинного Дикого Поля площею кільканадцять квадратних метрів, де є рослини, які навіть у степу рідко де можна побачити, гордість Федора Миколайовича. Стукаю в двері, називаюся, знайомимося. Переді мною кремезний сивий дідусь, вік якого підточив йому здоров’я (він погано бачить і чує), але ясності його думки і його мудрості може позаздрити кожен.

Хоча газета «День» публікувала на своїх сторінках матеріали про знахідки Ф. Плотніра («Поспішайте робити добро!» в номері за 17 грудня 2002 р., статті В.Панченка «Горацій із Припутнів» від 24 січня 2003 р. та «Плутарх із Нової Праги» від 8 листопада 2003 р.) та допомагала в популяризації його здобутків, надавши фінансову підтримку, дозволю собі ще раз зупинитися на постаті Федора Миколайовича та його відкриттях. Народився він у буремному 1918 році в Новій Празі. Як підріс, почав збирати краєзнавчі матеріали. Потім була Друга світова війна, діюча армія, тяжке поранення, полон, концтабори Бухенвальд та Дахау, репатріація і фільтрація, а через це — ставлення владних структур як до людини другого сорту. Відмовляючи собі в найнеобхіднішому, не маючи спеціальної освіти, Федір Миколайович почав збирати бібліотеку і матеріали з історії, відвідувати музеї та давні архіви, знайомитися з цікавими людьми. Зараз його домашня бібліотека насправді є невеликим краєзнавчим музеєм, а будь-який професійний історик нині може позаздрити його краєзнавчим знахідкам в місцевості, що раніше належала до Дикого Поля.

Так, мало хто знав про Семена Климовського, ідейного попередника Григорія Сковороди. Семен Климовський жив у XVIII столітті, відомий своїми листами до Петра I щодо «правдивого» та «великодушного» ставлення до підданих. Також він відомий як автор широко знаної у нас і у всьому світі пісні «Їхав козак за Дунай». Про це у своїй книжці «Козак, філософ, поет» написав Григорій Нудьга. Однак його знахідки були б неповними, якби не Федір Плотнір, який знайшов у архівах місце зниклого нині хутора Припутні, що поруч з Новою Прагою. Більше того, оскільки перше видання згаданої книжки вийшло дуже обмеженим накладом, Федір Плотнір став її спонсором за рахунок власних остарбайтерських коштів, завдяки чому світ побачило друге видання. На свято Покрови (14 жовтня) 2003 року на місці хутора Припутні за підтримки блоку Віктора Ющенка встановлено пам’ятний знак, про що повідомлялося в книжці «Наші земляки» та через що автор знахідки мав неприємності від недоброзичливців Віктора Ющенка.

Захопленням краєзнавця є доля видатного земляка О.З . Попільницького (1850—1929), великого бібліофіла та дослідника матеріалів селянської реформи 1861 року. Він жив ідеєю створення Народного дому в Новій Празі, але революційне лихоліття завадило цьому. В 1929 році його книжкове зібрання було передано тодішній Всенародній бібліотеці, а нині Національній бібліотеці України імені В.І. Вернадського.

Багато матеріалів Федір Миколайович знайшов та впорядкував про іншого земляка — Григорія Честахівського, друга Тараса Шевченка. Саме йому належить рішення про перепоховання поета на Чернечій горі в Каневі, він же написав Шевченківську ікону.

Справою рук і душі Федора Миколайовича стало знайдення «Бабиного Яру» Нової Праги, де в роки Другої світової війни окупанти розстрілювали євреїв. За його ініціативи та його коштом там встановлений пам’ятний знак загиблим землякам.

Наведений перелік справ і знахідок Ф.М.Плотніра є надто неповним. Щоб дізнатися більше, необхідно прочитати видані ним за власний кошт книжки («Новопразький літопис», 2002 р., «Наші земляки», 2004 р.). Також хочу зупинитися на спогадах та внутрішньому світі аристократа з «глибинки», який запропонувала мені висвітлити на сторінках газети «День» її головний редактор Лариса Івшина.

— Які ваші думки щодо віри, Бога та церкви в нашому житті?

— В нашій церкві мене розпитують, чому я регулярно не ходжу на богослужіння. Не можу я з Богом на людях говорити, я краще піду десь на березі річки стану у вербах та помолюся зі словами «Отче наш», якого мене навчила бабуся. Це єдина молитва в Євангелії, якою навчав Ісус звертатися до Бога.

В перші десятиліття ХХ ст. в Новій Празі було чотири церкви, а враховуючи приєднане село Душенкевичеве, то п’ять. Але на початку 30-х років всі їх знищили. В повоєнні роки відновила свою службу лише одна — Успенська. В продовгуватому будинку, що простягався із заходу на схід, був раніше колгоспний склад зерна. Новопражці зібрали гроші і відкупили той будинок. Люди трудолюбиво переобладнували його під храм: зробили дах, вкрили долівку плиткою-мозаїкою, збудували паркан та сторожку поряд. Та, мабуть, мало хто з віруючих здогадується, що новопразький храм підпорядкований конфесії Московського патріархату. При богослужіннях там проголошуються здравиці московському патріарху Алексію та його служителям по ієрархічній вертикалі. І, звичайно ж, значна частка церковних доходів і пожертв віруючих пливе у Московську патріархію.

Незважаючи на те, що я є прихильником єдиної православної конфесії в Україні, я розумію, що єдиної Церкви у нас не буде. Бог у нас всіх є один і єдиний, у нього немає політбюро, тому якщо якась релігія учить добру, то хай собі буде. В питаннях віри не може бути примусу. Скільки людей — стільки і релігій.

А взагалі я вважаю, що церковного розколу важко уникнути до тих пір, поки церква підпорядковуватиметься інтересам її владик, а не Бога та людей. Де зустрілися три українці — один з них вже гетьманує.

— Федоре Миколайовичу, ви видали кілька власних книжок. А які книжки чи твори яких авторів ви вважаєте найціннішими особисто для вас?

— У моїй бібліотеці велику частину займає довідкова література: енциклопедії, словники, тощо. Нещодавно М.Жулинський подарував мені дві книги для спеціалістів, і лише за допомогою енциклопедичних словників я пізнав її сенс.

Подобаються мені твори Ільфа і Петрова «12 стільців» та «Золоте теля». Однак я не люблю фантастики, за винятком «Гіперболоїда інженера Гаріна» Олексія Толстого. Дуже мені подобаються твори І.С.Нечуя-Левицького з його детальним описом української природи та селянського побуту: «…возовицю снопів почали на другу Пречисту…». Люблю поезію Василя Симоненка: «… я проллюся крапелькою крові…» та Ліни Костенко:

Куди йдемо? Який лишаєм слід?
Хто пам’ять змив, як дощик акварельку?
Все менше рук, що вміють сіять хліб,
Все більше рук, що тягнуть все у пельку

Я глибоко поважаю Стуса за його патріотизм та його життєвий подвиг.

Дуже радію, коли вдається роздобути для своєї книгозбірні краєзнавчий матеріал про мою малу батьківщину. Якщо я бачу найтоншу книжечку про мій край, то обов’язково купую, скільки б вона не коштувала.

— Як ви вважаєте, чому втрачалася незалежність?

— Тому що у нас розложений народ, нема єдності, люди крутяться як флюгер за вітром. До того ж хочу розповісти анекдот: «Заповнює комуніст анкету, щоб одержати посаду у владі. Запитання: «Были ли колебания относительно линии партии?» Відповідь: «Колебался вместе с партией». Так і наші люди.

— А що треба для об’єднання людей?

— Відразу після одержання Незалежності комуністи мали велику частку електорату, бо пропали заощадження людей та була економічна криза. Тепер життя налагоджується, комуністи втрачають підтримку, на задній план відходять демагоги. Я радий, що народ зійшовся на Майдані проти кучмізму і за краще життя. Нещодавно одержав листа від Анатолія Бурдейного (голова благодійного фонду «Фундація ім. Григорія Нудьги»). Він був на Майдані, їздив двічі спостерігачем у Дніпропетровськ. Головне, що зараз в Україні буде багато Майданів, люди прокидаються. Згадайте П.Тичину: «На майдані коло церкви революція іде...» Однак до цього часу ще багато людей бояться. Я вважаю, що зараз наша головна надія — це молодь, яка не знає того страху. Якщо обрана народом влада не хоче наробити дурниць та триматися гідно, то до неї повинні приходити молоді могилянці, острозці. Тоді наше життя буде налагоджуватися, повертатимуться традиції. Згадайте, як було раніше? Хочуть похрестити дитину. Куму найдуть, кума — ні. Бояться. Я ніколи не відмовляв у кумуванні. Брав паспорт, йшов у церкву, мене записував староста, який потім звітував у владу.

До речі, у нас чудова молодь, але з нею треба працювати та заохочувати. Якось ранньої осені мене попросили бути екскурсоводом для поїздки в Припутні. Батьки організували автобус, на місці зварили куліш, провели краєзнавче віче. На ньому ухвалили позначити місце, де могила С.Климовського. Сказано — зроблено. Перед наступною поїздкою вскладчину купили бетонну надгробну рамку, найняли відеокамеру, була представниця з наросвіти, акордеоніст. Всім, дорослим і дітям, було дуже цікаво і, думаю, надовго запам’ятається. Тоді ж я запропонував дітям влаштувати конкурси робіт з краєзнавства, для нагородження переможців виділив 120 гривень власних коштів, ось діти мені вже принесли кілька робіт на перевірку (показує). Якщо у нас буде жити село, то житиме й Україна.

— Федоре Миколайовичу, що ви могли б побажати нинішній обраній народом владі?

— Я з приємністю відзначаю, що попередня влада втрачає свій вплив, свої позиції в народі. Життя налагоджується, кращає, утверджується повага до прав людини. А взагалі я щаслива людина, бо хоча б на фініші років дожив до часу, що Україна визнана світом, стала авторитетною державою. Я хочу, щоб вона хоча б якийсь час побула такою, а потім люди не захочуть повернення назад...

В’ячеслав ХАВРУСЬ
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments