Воля, визволення - от той конечний прапор, до якого тягнеться все, до якого прагнуть і вояки з мечами, і моралісти з заповітами, і поети з віршами.
Василь Липківський, український релігійний діяч, церковний реформатор, педагог, публіцист, письменник і перекладач, творець і перший митрополит Української Автокефальної Православної Церкви.

Маестро з династійної диригентської родини

23 березня — 70 років від дня народження видатного хорового диригента Богдана Антківа (1942 — 2009)
23 березня, 2012 - 00:00
ФОТО НАДАНЕ ІВАНОМ МАЛКОВИЧЕМ
ФОТО НАДАНЕ ІВАНОМ МАЛКОВИЧЕМ
ФОТО НАДАНЕ ІВАНОМ МАЛКОВИЧЕМ

Богданова душа відлинула у Вічність навесні, тієї чудової київської пори, коли земля замаюється квітами-травами, дніпровські хвилі добігають до верболозів навпроти Лаврських пагорбів, а птаство в багатоголоссі витьохкує оду радості. Щоправда, сам Богдан декілька останніх років перебував в осені життя й нездужав, та коли виходив на сцену, це враз забувалося. Один помах руки здіймав веселку над нашими сірими буднями. Зникало місто з його гамірним велелюддям, забувалися вік і час, щоденні клопоти і глобальні проблеми. Лунала лише божественна мелодія, яку з кількох десятків злитих воєдино голосів видобував цей незмінно молодий маестро, народний артист України Зиновій-Богдан Антків.

Академічна чоловіча хорова капела імені Левка Ревуцького, очолювана Богданом Анткiвим упродовж чверті століття, була тією еталонною візитівкою, що гідно представляла давнє мистецтво українського чоловічого хорового співу в світі, одним із листків, які творили крону співочого дерева України.

Хорові твори й концертні програми капели увічнено на музичних дисках. Але жодні слова не в змозі передати того відчуття чару, ту особливу атмосферу шляхетності, яка витала довкола Маестро, сповнювала присутніх відчуттям піднесеної радості. Він мав вигляд справжнього аристократа і в диригентському смокінгу на прийомі у королеви Бельгії після свого тріумфального виступу, і в домашніх капцях за родинним столом з притуленою до нього маленькою внучкою Алею.

Моє знайомство з Богданом Антківим припадає на початок 1980-х, коли на одній вечірці серед «різношерстої» академічної братії раптом з’явилося неймовірно вродливе й гармонійне подружжя — фізик і музикант, Зеня та Богдан Антківи. Далі були відвідини їхньої гостинної оселі — з мальовничим коридором, всуціль заклеєним концертними афішами, і вітальнею з елегантним піаніно зі свічниками, книжковими шафами й картинами на стінах. Усе це пробуджувало спогади про давні львівські артистичні салони. Привертав увагу і портрет господині дому роботи Івана Марчука: Зеня з чарівно загадковим поглядом у химерному павутинні тла. Марчук був приятелем подружжя. У цій оселі панували особливі приязнь і простота, що так вирізняють шляхетних людей та притягують до них, немов магнітом.

Власне, про родину Антківих я знала ще зі Львова. Та йшлося тоді здебільшого про артиста театру ім. М. Заньковецької — теж Богдана, батька київського диригента, який реалізував себе в розмаїтих амплуа: і як актор, і режисер, і сценарист. Та найчастіше львів’яни згадували це прізвище в контексті вистави «Сестри Річинські», що була інсценізована Б. Антківим спільно з Іриною Вільде далекого 1968 р. Виставу розбирали на засіданні самого ЦК КПУ, і то лише за те, що у весільній сцені величальні «Многая літа» виконували на мелодію з пісні «За Україну». Хтось розпізнав мелодію та доповів у відповідні інстанції.

Влада контролювала духовне життя суспільства ґрунтовно і всеохопно. Все, що звучало українською мовою, прискіпливо перевіряли, переглядали, препарували — аж до повної заборони і знищення. Тим паче, за часів брежнєвського застою. Особливо в «бандерівському» Львові, де мешкала тоді родина Антківих.

Саме на 1970-ті припадає входження в доросле життя Богдана Антківа-молодшого. Він, син знаного театрального діяча та небіж консерваторського викладача, за чиїми плечима вже були тернопільське музучилище і трирічна армійська муштра, вступає на диригентський відділ Львівської консерваторії — закладу, який, попри складне становище національної культури, зберігав славні традиції та плекав атмосферу храму Музики. Багато професорів були справжніми інтелігентами з європейською освітою — Людкевич, Кос-Анатольський... І, звісно, Микола Колесса — один з найяскравіших представників львівського бомонду, музикант із блискучою освітою, композитор, учений, педагог, диригент, який поставив хорове, оперне й симфонічне диригування Галичини на професійну основу. Зрозуміло, що такий наставник виявився справжнім дарунком долі. Богдан вчиться у Колесси, бере активну участь у різних заходах, співає і диригує в студентському хорі «Гомін». Одним словом, далекий від образу зразкового радянського студента. А тут ще й відпустив бороду, за яку його мало не відрахували з консерваторії. У кабінеті парторга, обстоюючи своє право на те, щоб мати бороду, Богдан показав на портрети Маркса та Енгельса і сказав: «А он гляньте — вони теж із бородами». Таке панібратство з класиками марксизму-ленінізму могло закінчитися плачевно. «А на другий день, — як згадував Богдан у дні святкування 100-річного ювілею М. Колесси, — коли я прийшов на урок зі спеціальності, то пережив справжнє потрясіння: Колесса сидів за роялем... без своєї звичної «львівської» борідки, його важко було впізнати, обличчя професора виглядало неприродно дрібним. Я хотів провалитися крізь землю...» Так професор Колесса, хай дещо й саможертовно, але дуже делікатно врятував Богдана від неприємностей.

Ще навчаючись у консерваторії, Богдан став за диригентський пульт університетського хору, який входив до фольклорного ансамблю «Черемош». На ці роки припадають і перші великі успіхи ансамблю.

Проте в консерваторії, з огляду на походження Богдана та його бунтівну поведінку, партійне керівництво однозначно внесло його до списку «неблагонадійних елементів». Особливо завзято проти Богдана виступав консерваторський парторг. Звісно ж, про подальшу кар’єру на рідних теренах не можна було й думати. Навіть попри безсумнівний тріумф на випускному іспиті, де Антків диригував ораторією Людкевича «Кавказ». Богдана направили в аполітичний Чернігів (хто закінчував виші за радянських часів, той добре знає, що стояло за обов’язковим розподілом на роботу). Подальша кар’єра виглядала примарною.

І як це часом трапляється, порятунок прийшов несподівано. Хоча, поза сумнівом, заслужено. Блискучий дебют Богдана з «Кавказом», як і його диригування в «Черемоші», пам’ятали не лише ідеологи, а й фахівці хорового співу. Художній керівник Закарпатського народного хору Михайло Кречко саме тоді очолив прославлений столичний колектив — державну капелу «Думка». Він і запросив сюди Богдана на посаду другого диригента. Про свій вибір Кречко не пошкодував, хоч і не раз доводилося захищати Антківа аж у ЦК. Як пригадує дружина Богдана, одіозний секретар ЦК КПУ Маланчук, який добре пам’ятав династійну диригентську родину Антківих ще зі львівських часів, усіляко намагався вигнати Богдана з хору з ідеологічних мотивів. Кречко наполягав на високому професіоналізмі Богдана, гарантуючи своїм багаторічним партійним стажем лояльність підопічного (у таких ситуаціях прославлений диригент демонстративно витягав свій партквиток). Це допомагало. У капелі «Думка» Богдан Антків пропрацював 15 років.

Та не все було так веселково, як може видатися. «Думка», як і інші хорові колективи, потерпала від урізання репертуару, постійних партійних втручань у репертуар. Звільнення української хорової музики від ідеологічних заборон у колишньому СРСР стало можливим лише за часів «перебудови». Саме тоді розпочинається найцікавіший творчий період у професійній діяльності Богдана Антківа. Із 1984 р. він очолює Чоловічу хорову капелу імені Левка Ревуцького.

Історія чоловічого співу в Україні має давню історію й тісно пов’язана з історією церкви, тож очевидно, що в радянський період цей напрям хорового мистецтва не міг розвиватися. Тільки 1969 р. з ініціативи Семена Козака було створено Чоловічу хорову капелу, яка поставила собі за мету відроджувати й розвивати багатовікові хорові традиції. Уперше капела виступила наприкінці 1970 р. під орудою заслуженого діяча мистецтв України Семена Дорогого. «Призначення в хор Ревуцького Антківа відбулося в період занепаду СРСР. І він повів колектив цікавим шляхом, упроваджував нові програми, тоді ж з’явилися можливості виїздити за кордон. Антків був із тих українців, котрих ми називаємо національно свідомими», — так згадував про свого колегу народний артист України Євген Савчук, керівник «Думки», який перед тим кілька років успішно керував Чоловічою капелою.

Очолювана Богданом Антківим капела швидко стала одним із провідних хорових колективів України, де однаково неперевершено виконували шедеври світової та національної вокально-симфонічної й акапельної музики, авторські твори українських і зарубіжних композиторів, різдвяні й великодні твори, історичні, козацькі, стрілецькі та народні пісні.

1991 року Богдан Антків став Народним артистом України, а ще був нагороджений орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня, численними відзнаками і грамотами.

Вочевидь, діяльність капели періоду становлення і розбудови незалежної Української держави ще стане предметом детального аналізу професійних музикознавців. Я ж хочу згадати про ті концерти, на яких побувала сама або про які знаю з розповідей Богдана. Я стежила за діяльністю капели, відколи її очолив Антків. Особливо запам’яталися перші концерти духовної музики a capella в храмі Миколи Набережного. Затемнене приміщення храму, музиканти в чорних фраках перед самими Царськими вратами, передконцертна мить тиші — усе це витворювало містичну атмосферу. А далі — «музика небесних сфер». Про духовні твори наших композиторів-класиків XVIII ст. — Веделя, Березовського, Бортнянського, — яких у радянський період навіть українськими не називали, знала хіба що з розповідей. До того їх не виконували. Та жодні розповіді не могли зрівнятися з тим, що переживалося в ті незабутні хвилі... Це не просто естетична насолода від музики — незвичайного людського витвору. Вірилося, що там, у височині, — справжній Творець. Може, тоді вперше усвідомила, що означає вислів «плакати від щастя».

То були не просто концерти, а катарсис, відчуття благодаті й молитовності. А ще музична мандрівка різними епохами — від бароко до сучасності, повернення забутої спадщини й відкриття нових імен. Лунали старовинні церковні розспіви, канти, духовна музика українських композиторів XVIII ст. і XIX — початку XX ст.: Лисенка, Стеценка, Леонтовича, сучасних вітчизняних авторів — Скорика, Станковича, Карабиця, Дичко, Зубицького, Гаврилець, Небесного, Грицишина та інших митців.

Ще одну музичну перлину минулого повернув Богдан зі своєю капелою — стрілецькі пісні. Мабуть, Богданові вдалося так яскраво відтворити дух цих пісень завдяки тому, що він походив якраз із тих країв, де колись «січовики манжали», бачив людей, які пережили ті події, а головне, в дитинстві чув ті пісні. Колись їх виконували хори, якими диригували його дід Михайло, тато Богдан і дядько Михайло Антківи.

Тоді ж почали з’являтися концертні цикли: «Пісні визвольних змагань», «Зажурились козаченьки», «Героїчний епос українського народу», «Канти». У виконанні «Бояна», найкращої частини капели, їх записано на компакт-дисках.

Капела однією з перших почала співати і записала на диски українські колядки та щедрівки.

Перші два роки після переїзду до Києва я ще застала керований Леопольдом Ященком хор «Гомін», який під Новий рік ходив щедрувати містом. А потім — завіса на довгі роки... Здавалося, ми просто загубилися в цьому чужому мегаполісі з чужими мовою і традиціями. Коляди у виконанні капели Ревуцького повернули відчуття, що Київ — рідний. Богдан дарував нам неймовірну радість родинного Різдва, протягом останніх років ці традиційні Різдвяні концерти, започатковані Б. Антківим, відбувалися в переповненій залі філармонії, завжди на Старий Новий рік. Щоразу Богданові вдавалося знайти якусь родзинку — нову колядку, обробку, аби вкотре здивувати нас. Одного разу це було жартівливе виконання рефреном приспіву коляди «Бог ся рождає» в супроводі сопілок, тріскачок і бубна, ще якось — всесвітньо відома «Тиха ніч» у виконанні Ніни Матвієнко та Валентини Іваненко, що затихала, здавалося, десь аж під небесами. А тоді на авансцену виходив у традиційному чорному фраку наш дорогий Маестро, щоб, як належить доброму господареві, побажати всім щастя, здоров’я, всіляких гараздів, щоб цей рік прожити в радості й нового діждати... Як же бракує цього рідного голосу...

Серед унікальних проектів, уперше здійснених в Україні, до яких мала стосунок і капела ім. Л. Ревуцького, — монументальна ораторія Ігоря Стравінського «Цар Едіп», зрежисована Василем Вовкуном. Це величне сценічне дійство вперше відбувалося в Києві у День Незалежності 1999 року. Як глядач постановки на майдані Незалежності зауважу, що враження були колосальні. Припускаю, що це був найграндіозніший сценічний культурний проект в історії молодої України. Музиканти, оперні солісти, драматичні актори, співаки й танцюристи з’являлися на різних рівнях вибудованої сцени, заввишки з десять метрів. У надвечірньому світлі мерехтіли силуети танцюристів із факелами; посилені мікрофонами, переживання Едіпа лунали далеко поза сценою; гриміли барабани і, як у грецьких трагедіях, хор електризував атмосферу до найвищої напруги. Це нагадувало якесь священнодійство і було справжньою театральною магією в дії. Хотілося б, аби такі масштабні й коштовні проекти мали продовження. (Шевченківської премії за цю грандіозну виставу капела так і не здобула.)

Не можна забути й про традиційні щорічні фестивалі в Києві, активним учасником яких була капела ім. Л. Ревуцького. Насамперед це хор-фест «Золотоверхий Київ», що його заснував Микола Гобдич 1997 року. Впродовж усіх цих років капела встигла представити на фестивалі цілу музичну палітру з різних епох: Середньовіччя (з Галицького ірмологіону XVIII ст.), класицизм (Причасна Березовського, концерт № 16, «Покаяння...» Веделя), романтизм («Богородице Діво» Стеценка, «Отця і Сина» Гончарова, «Вірую» Леонтовича) та сучасні хорові твори.

Однак найсильніше враження справляли «Хорові антифони» у виконанні найславніших українських хорових колективів — капели ім. Л. Ревуцького (керівник Б. Антків), хору «Київ» (керівник М. Гобдич) та інших. Своєрідна будова храму, натуральна реверберація в природних акустичних умовах, специфічне відлуння, завмирання хору на найвищих нотах, а потім знову Сrescendo у повному складі (сказати б, у звуковому форматі 4D) створювали надзвичайний ефект присутності Всевишнього.

Капела ім. Л. Ревуцького — постійний учасник багатьох інших музичних фестивалів, зокрема Міжнародного фестивалю академічної музики «Київ Музик Фест» і фестивалю «Музичні прем’єри сезону».

Сповненими найяскравіших вражень були й розповіді про концерти в Європі, про зустрічі з тамтешніми музикантами, високий рівень виконавської майстерності й ентузіазм тамтешньої публіки. Треба сказати, що виступ капели за кордоном завжди сприймали з надзвичайним ентузіазмом. А гастролювала капела чимало: в Польщі, Болгарії, Нідерландах, Іспанії, Франції, Ізраїлі, Італії, Великобританії, Бельгії. Капела під орудою Богдана Антківа мала прямі трансляції своїх концертів на Бі-Бі-Сі.

Але найвизначальнішими були гастролі у Великобританії. Уперше капела (власне «Боян» — найкращі голоси капели) побувала там ще на початку 1990-х років, узявши участь у декількох музичних фестивалях. Згодом же щороку вирушала в турне вже нетуманним нині Альбіоном напередодні католицького Різдва. Часто виступали в середньовічних костелах. Позаяк західноєвропейську духовну музику виконують зазвичай у супроводі органу або й цілого оркестру, акапельне звучання українських хористів зачаровувало стриманих англійців. Їм аплодували стоячи. Кількість слухачів у храмах була обмежена з огляду на правила безпеки, тож, аби потрапити на концерт, квитки замовляли мало не за рік наперед. Самі капеляни переконані, що в Англії капела набагато популярніша, ніж в Україні, де, на жаль, уже забулося таке явище, як гастрольні поїздки хорових колективів по Україні.

Доречно зауважити, що й в Україні капела мала чимало захоплених слухачів, серед яких — відомий фізик, а згодом і політик Ігор Юхновський. Палким шанувальником творчості капели був посол США Вільям Грін Міллер з дружиною. Навіть після закінчення його дипломатичної місії не раз зустрічала знайоме усміхнене подружжя на концертах капели.

На мою думку, безперечний успіх Богдана Антківа — диригента має щонайменше декілька причин. Насамперед — це талант, Божа іскра, без якої не може відбутися жоден митець. Та самого дару не досить. Аби роздмухати іскру й підтримувати творче горіння впродовж життя, потрібна енергія. Найчастіше її дає вкоріненість у рідний ѓрунт, у традицію.

Із цим Б. Антківу пощастило. Він народився на Тернопільщині, в питомо українському краї, з глибокими національними, релігійними та хоровими традиціями. Острів, мала батьківщина Богдана Анткова, — давнє мальовниче село на півдні від Тернополя. Перша писемна згадка про це місце — 1431 р. Є в селі мурована церква Архистратига Михаїла, розписана відомим художником Корнилом Устияновичем. Село було з тих, що називають «свідомими». На початку ХХ ст. тут діяли різні патріотичні товариства: «Просвіта», спортивні «Луг» та «Сокіл», «Сільський господар», «Рідна школа», кооперативи. Були власний духовий оркестр і хор, який співав святочні відправи в церкві, на різних фестинах і концертах. Хором та аматорським театром керував дід Богдана Михайло, диригент-самоук. Мистецький хист передав він і двом своїм синам. Батько Богдана вже не був аматором (1969 р., будучи відомим актором, закінчив Львівську консерваторію). Навіть у воєнні роки він разом з братом Михайлом не припиняє хорової діяльності. 1942 р. на крайовому конкурсі у Львові, присвяченому 100-річчю Миколи Лисенка, народний хор села Острів одержує головну нагороду, а його диригент Богдан М. Антків — батько З.-Б.Б. Антківа — срібну диригентську паличку. По війні Б.М. Антків працює хормейстером у Тернопільському драмтеатрі ім. І. Франка, а з 1963 р. до останніх днів — у Львівському театрі ім. М. Заньковецької як актор і сценарист.

Молодший брат батька, дядько Михайло, також став диригентом. Закінчив Львівську консерваторію, навчався в аспірантурі Київської консерваторії, захистив кандидатську дисертацію. Відтоді й до кінця життя викладав сольфеджіо та хорове диригування в рідній Львівській консерваторії, дбав про розвиток аматорських хорів Львівщини.

Зрозуміло, що мало не з колиски сини Богдана Михайловича, Зиновій-Богдан та молодший Юрій (теж знаний у Львові диригент), жили в атмосфері музики, співів і театру. Одним словом, це була ціла династія диригентів, в якій традиція хорового співу передавалася з діда-прадіда й мало не з уст в уста.

Осторонь могло здаватися, що життя Богдана геть безхмарне: успішна кар’єра, світове визнання, гарна родина, влаштований побут. Насправді ж, як і в кожної людини, було в нього й чимало смутку. Турбувало здоров’я. Богдан багато хворів, а в останні роки найбільше дошкуляла важка недуга ніг. Можна лише уявити, що це означає для диригента. Інколи не було сили навіть стояти. Диригував сидячи. Ніколи не нарікав, великими зусиллями волі змушував себе не здаватися. Звісно, він мав надійного помічника-дружину. Зеня робила все, щоб вилікувати Богдана. Зусиллями обох хвороба почала відступати. При зустрічі Богдан радісно повідомив, що одужує. На різдвяному концерті знову був елегантним та усміхненим маестро, який бажав усім слухачам рік прожити в гаразді й Нового дочекатися...

Та Богданове Завтра було вже в іншому вимірі... Богдан залишається у своїх дітях та онуках, у цвітінні яблунь закладеного ним саду і в безсмертних записах плеканої ним упродовж 25 років Капели, яка під його орудою зазвучала, як божественний український орган.

Спогади відомих людей про Богдана Антківа

Ніна МАТВІЄНКО, народна артистка України, лауреат Шевченківської премії, Герой України:

– Я рада, що доля подарувала мені зустріч з Богданом Богдановичем. Хоча боялася його завжди. Бо не любив самодіяльності, фальші, «підвивання», «під'їзду». Професіоналізм – це було його мистецьким кредо. І його капела звучала, як камертон.

У житті був відвертим і щирим з людьми. Любив товариські бесіди, жарти. Але жартувати з піснею, з хоровим твором – ніколи! Відчував твір, який виконував хор, усім серцем і душею.

Я завжди з хвилюванням виходила на сцену на концертах з його чоловічою капелою. Та ось виходив диригент, і розпочиналося співоче дійство. Уся увага співаків, солістів зосереджувалася на його руках. Це були надзвичайно виразні, точні руки маестро-музиканта. Вони формували зміст, образ, душу виконуваного твору…

Як несподівано і завчасно він відійшов від нас. Як нам бракує його, адже Богдан Антків, як і Анатолій Авдієвський чи Віктор Іконников, був у першій шерензі справжніх, видатних хорових диригентів сучасності.

Марґарет РОЛЛ, музикознавець, продюсер англійських турів Капели (Великобританія):

– Уже під час першого візиту до Великобританії 1992 року, капелу «Боян» вітали як «музичну сенсацію». У пресі говорили про екстатичну реакцію публіки, яка не применшилася й до сьогодні та яка породила необхідність масштабних щорічних турів. 2012 року «Боян» відсвяткував свій уже 20-й поспіль тур Об’єднаним Королівством – унікальний спадок його харизматичного художнього керівника Богдана Антківа.

Пам’ятаю, як я вперше почула «Боян»... Цей концерт надихнув багатьох наших англійських музикантів. Враження було ґрандіозне: мене страшенно зворушив чудесний спів і репертуар, зовсім не знаний на Заході. Усіх, кому пощастило послухати «Боян» того літа, заполонив цей спів, слухачі були зворушені до сліз, хоча ця емоція так рідко зустрічається серед стриманої й витонченої британської публіки. Відгук у The Guardian відобразив емоційну реакцію публіки: «Цей собор збудовано у ХІV сторіччі, але він, мабуть, ще ніколи не чув такого чудового співу, який приніс у його стіни цей дивовижний український хор».

Богдан Антків, цей видатний музикант, доніс велич української музики до багатьох тисяч британців. Богдан надихав публіку елегантним стилем, глибокою музикальністю, він фонтанував гумором і був, сказати б, добрим суворим наставником для своїх капелян…

Леся ДИЧКО, композитор, народна артистка України, лауреат Шевченківської премії:

– Наша творча дружба з Богданом Богдановичем Антківом тривала багато років. У далекому 1982 році я створила Камерну кантату «У Києві зорі» для сопрано, чоловічого хору, трьох флейт, фортепіано та ударних інструментів на стародавні народні тексти. Того ж року я принесла цей твір у Державну чоловічу капелу, яку тоді очолював Євген Савчук. Надалі роботу над цим твором продовжував новий керівник капели Богдан Антків. У роботу над кантатою він вклав багато душі й серця. За його порадою я зробила другу редакцію кантати… 1989 року за цю кантату і ораторію мене відзначили Шевченківською премією. Разом з Богданом Богдановичем ми працювали і над втіленням у життя моєї першої літургії Іоана Златоустого. Літургія написана досить складною сучасною музичною мовою, і чоловічій капелі було непросто, майже неможливо вивчити і виконати твір на 90 хвилин акапельного звучання. Треба було бачити, з якою віддачею, натхненням і любов'ю працював Богдан Антків над цим твором! За порадами цього відомого хормейстера, що мав за плечима багаторічний досвід, я зробила декілька варіантів окремих частин, зробивши їх доступнішими для виконання чоловічим хором. Під орудою Богдана Антківа ця композиція звучала в багатьох країнах. Богдан Богданович любив цей твір, і я від усієї душі присвятила йому цю літургію. Серйозний професіонал, хормейстер від Бога, патріот, сильна, вольова і благородна людина, він вражав своєю вишуканою інтелігентністю, пристрасністю, а іноді... філософським спокоєм. Окрім усього, то була ще й надзвичайно красива пара – високий легінь Богдан Богданович і його граціозна, тендітна красуня-дружина Зеновія. Їхні ніжні відносини, повага до родинних цінностей, до людей, любов до рідної землі були для мене втіленням любові, щастя й творчості.

Ігор ЮХНОВСЬКИЙ, академік, народний депутат України І – ІV скликань, Герой України:

– Я мав честь бути керівником дипломної роботи Зені Антків, випускниці кафедри теоретичної фізики Львівського держуніверситету ім. І. Франка. Зеня була гарною і на вроду, і мовою, і душею. Наші молоді кандидати наук упадали за нею. І нараз вона вийшла заміж за Богдана Антківа, диригента хору університетського ансамблю «Черемош», випускника Львівської консерваторії… Пізніше, в Києві, ми з дружиною багато разів бували у філармонії, коли виступала Чоловіча капела імені Л.Ревуцького. Богданів хор відзначався незвичайним чуттям гармонії, досконалим добором сили звуків. Особливо запам'яталися дивовижні Різдвяні концерти. Поряд із глибокою насолодою від краси пісні, академічної витонченості виконання виникала глибока повага до майстрів співу і до великого маестро – Богдана Антківа, який усе це творив…

Богдан Антків завжди тримався з гідністю... Добре насіння посіяв Богдан і у своїй Родині, й у чудовому Чоловічому хорі імені Ревуцького, й в Україні.

Юрій КУРАЧ, заслужений діяч мистецтв України, художній керівник та головний диригент Київської чоловічої капели ім. Л. Ревуцького:

– Моя доля – це мій батько, моя мати й уся моя родина. За все, що я досяг, дякую їм. Але в цьому житті я зустрів Богдана Богдановича Антківа — Людину, Маестро, Вчителя, який зробив з мене не тільки музиканта, педагога, фахівця, а й професіонала хорового мистецтва. Таку зустріч зазвичай називають Даром Божим. Я вдячний долі, що мені випало щастя 25 років працювати з таким видатним музикантом, який залишив по собі довершений музичний скарб, яким користується не тільки Чоловіча капела, а й уся хорова громада України.

Євген САВЧУК, народний артист України, керівник і головний диригент капели «Думка»:

– Так дав Бог, що наші з Богданом творчі шляхи перетнулися в Києві. Я родом з Буковини, з простої сільської сім’ї, яка не в змозі й зараз простежити свій родовід далі двох-трьох поколінь. Богдан же походить з відомого роду Антківих, який входить до основи західно-української культурної еліти. Це відчувалося в його поведінці, одязі, поставі й навіть у зовнішніх рисах.

Я закінчив Київську консерваторію, Богдан – Львівську. У березні 1984 року сталася одна визначальна для нас обох подія, яка нас і зближувала, й водночас віддаляла. Тоді, в один день, нас було призначено на нові творчі посади: мене перевели з Чоловічої капели в капелу «Думка», а Богдан став художнім керівником Київської чоловічої капели ім. Л. Ревуцького, якою до того шість років керував я. Ми привітали один одного, і Богдан подарував мені кілька нотних збірок зі своїм підписом. Вони в мене й досі зберігаються. Відтоді ми уважно й прискіпливо придивлялися до творчої діяльності один одного…

Із часом я звернув увагу на новий тембр звучання Чоловічої капели: в середніх і нижніх регістрах воно стало м'якшим, об’ємнішим, особливо в спокійній динаміці. У штаті капели з’явилося нове художнє утворення – ансамбль «Боян», який додав репертуарові капели нової якості й зробив його гнучкішим і мобільнішим. Почалися активні записи компакт-дисків. Деякі записи вважаю просто прекрасними!..

Приблизно в ті роки Богдан Богданович започатковує свої знамениті Різдвяні концерти в Колонному залі ім. Лисенка Київської національної філармонії, які з його легкої руки стали традиційними і дотепер збирають всю київську художню інтелігенцію…

Ганна ГАВРИЛЕЦЬ, композитор, лауреат Шевченківської премії, професор НМАУ ім. П. Чайковського:

– Бувають у житті зустрічі, за які згодом щиро дякуєш Долі. Такою зустріччю для мене було знайомство, а потім і творча співпраця з видатним музикантом, хормейстером, людиною надзвичайної краси – Богданом Богдановичем Антківим. Доля звела нас у співпраці разом із Ніною Матвієнко, були численні концертні виступи з моїми обробками колядок і щедрівок. З`являлися нові опуси, написані спеціально для Чоловічої капели, це були нові обробки колядок і щедрівок різних регіонів України.

У пам`яті назавжди збереглися щорічні традиційні різдвяні вечори у Національній філармонії України, де під орудою великого Майстра слухачі зачаровувалися красою української народної та професійної музики. Після цих чудових вечорів переповнена зала, здавалося, не хотіла розходитись, частина слухачів залишалася й продовжувала натхненно колядувати. Які то були щасливі миті! Яке то було єднання Духу! І завжди в центрі цієї вже «неофіційної» коляди стояв Богдан Богданович. А наприкінці вечора, прощаючись, він казав: «Ганю, не забувай, що через рік знову Різдво, так що думай...».

Потім було прекрасне виконання капелою мого псалма «До Тебе підношу я, Господи, душу свою...» на конкурсі «Духовні псалми ІІІ тисячоліття», за який я отримала першу премію. Пам`ятаю, як вийшов на сцену Маестро, одухотворений і зосереджений, і десятки очей хористів були прикуті до його величної постаті… Із людських голосів він ліпив таку красу, яку спроможний створити лише видатний Митець! Саме в ті прекрасні хвилини я назавжди полюбила чоловічий хоровий спів, може, навіть більше, аніж інші хорові ансамблі.

Я чую в цьому співі Божественну велич. І відкрив для мене це Таїнство незабутній Богдан Богданович Антків. Я багато чого навчилася в нього, навчилася того, чого не навчить жоден підручник. Він відкривав мені тонкощі хорової справи на практиці, я мала змогу чути всі свої прорахунки й виправляти їх. Таким чином я навчалася, й це була неоціненна школа…

Юрій АНТКІВ, хоровий диригент, викладач Львівського університету ім. І. Франка, брат Б. Антківа:

Кілька штрихів про Данка (так називали Богдана в родині)

– У старших класах Богдан був «стилягою». На уроці з історії КПРС відповіді на запитання вчителя ніхто не знав. Коли всі отримали двійки, Богдан запитав учителя: а яка ж правильна відповідь? Замість відповіді викладач вказав йому на двері. Тоді Богдан констатував: «О, то ви теж не знаєте відповіді?!». За нетактовність Богдана вигнали зі школи, а на додачу ще й виставили на міській «Дошці пошани», що в центрі Тернополя, карикатуру: Богдан стоїть однією ногою на груді книжок, голова задерта догори, зачіска – «кок», як в Елвіса Преслі, й цитата: «Я памятник себе воздвиг нерукотворный!». Тепер Богдана знала не тільки школа №1, а й усе місто. Наш бідолашний тато, відомий артист і сценарист, який працював у центрі міста в театрі, мусив іти на роботу десятою дорогою, щоб не проходити повз ту злощасну «Дошку пошани»…

Львів шістдесятих (1964), відлига, студентство вирує, утворюється міжвузівський хор «Гомін» зі студентів різних львівських вузів, одним із хормейстерів якого був Богдан; з’являється чудовий хор ансамблю «Черемош» Університету ім. І. Франка, керівником якого був Богдан.

Але невдовзі за участь у концерті під час відкриття пам’ятника Т. Шевченкові в Шешорах на Івано-Франківщині з великим скандалом ліквідовується хор «Гомін», професора М. Колессу усувають з посади ректора, а доцента Михайла Антківа – з посади завідувача кафедри диригування. Богдан отримує сувору догану з формулюванням: «Протиставив себе генеральній лінії Ленінського комсомолу»…

Мистецький рівень студентського Богданового «Черемоша» визнав свого часу Анатолій Авдієвський, який мав творчу зустріч у Львівській філармонії, де один відділ майстер-класу давав Богдан з «Черемошом», а другий – Авдієвський з Хором ім. Г. Верьовки. Це була неймовірна подія у Львові, щоб такі професіонали співали разом з аматорами. Авдієвський запрошує Богдана хормейстером у Хор ім. Верьовки, але ректор не дає йому дозволу перейти на заочне навчання...

Весілля Богдана і Зені відбулось на початку березня (1967). Уже був «Гомін», «Черемош», тож до ЗАГСу прийшло понад сто друзів-студентів. Замість десятихвилинної церемонії розпису, це дійство тривало понад годину. Дорогу від ЗАГСу до дому їм встеляли квітами! Сніг і живі квіти! Співи не припинялись... І сьогодні, в день сімдесятиріччя, ми встеляємо Богданів мистецький гостинець пелюстками троянд, бо шипи він забрав із собою.

Іван МАЛКОВИЧ

ХОР

Богданові Б. Антківу

Хор — то класична виставка горлянок
на тлі у фраки схованих мужчин,
що нАрізно — абсурдні. Їхній чин —
пліч-О-плічність, гармонія, порядок.

Хор — ще й парад дзвіничок, у якому
людина — то дзвіничка в один дзвін:
хористів гурт в обряді хоровому —
як рупор, крізь який ми Богу шлем поклін.

Ось диригент, як той дзвонар ввійшов
в дзвіницю кону — рвучко, без розмов
напнув між хором ниточки незримі,

руками тОргнув — і серця співців
хитнулися, як дзвони, — хвиля! пів! —
і задзвонили, як в Єрусалимі!..

Мирослава ПІНКОВСЬКА-СВЯТО
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ