Високо піднімаються ті дерева, у яких глибоке коріння.
Фредерік Містраль, провансальський поет і лексикограф, лауреат Нобелівської премії з літератури 1904 року

Марія ЧУМАРНА: «Мої діти підуть у світ просвітленими»

Львівська поетеса заснувала єдину в нас авторську українознавчу школу
8 серпня, 1998 - 00:00

Людина поставила інтелект вище духовного — і втратила
зв’язок із природою. Тому що інтелект — це тільки передня планка сприйняття

«Бог творив день із ночі, щось із нічого, все
з нічого, СВІТ і СВІТЛО з темряви». (Супутник букваря «На білому світі»,
1997 р.)«Давним-давно з зірки на зірку перелітала величезна різнобарвна
птаха. Хтось її налякав, і вона знесла величезне яйце. Навколо було холодно,
яйце потемніло й затверділо. І мільйони років воно притягувало пил із Космосу.
Так із яйця утворився світ, у якому ми зараз живемо» (Андрій Дітчук, 9
років).

Отже, все почалося. Космосом, птахом, сімома днями... Урочисто, на «многая
літа». І силу свою закодувало в числах. «Одиниця — сакральне — означає
єдине, неподільне, яке вміщає в собі всю безкінечність. Єдине несе в собі
парність: два — материнське й батьківське начало, вода й вогонь. Число
три: триєдність світобудови, творця, тримірність нашого світу. Число чотири
замикає квадрат, у нашій символіці позначається перехрещеним ромбом, що
означає водночас засіяне поле й буття — сім’ю. П’ять — знак землі — замкненість
біологічного простору. Шість — вихід у небесний вимір. Сім — замикає цілість
світобудови, означає повну гармонію (сім кольорів веселки, сім днів тижня).
Вісім — вимір космічний, число Богоматері (восьмикутна різдвяна зірка).
Дев’ять — найсильніше число (дев’ять архангелів). У казковому тридев’ятому
царстві тримірність світу множиться утричі — і світ стає дев’ятимірним.
Це своєрідний казковий рай, мрія людства. Нарешті, десять — абсолют, замкненість,
повноцінність.

У природі діють певні закони й закономірності, які людина повинна знати.
І колись вона знала їх і цю систему знань називала оберегами. Людина оберігала
себе знаннями: вишивала їх на рушниках, малювала в хаті, на порозі...»

Отже...

ОДИН

Кільканадцять тисяч років тому тут жив дивний народ. Він говорив із
землею, повітрям, водою. Поклонявся вогню. Говорив із ними своєю дивною
мовою, від якої нам лишилися самі шматки. РА: кРАса — РАйдуга — РАй. Сонячні
слова; промовиш — душа сміється.

Розглядаю унікальний супутник букваря. Авторський. З нестандартними
малюнками. З давньою символікою трипільців, що досі живе по наших сільських
хатах — на рушниках, які прикрашають потемнілі ікони. І знову ж таки незвичний
підхід до словобудови. МАМА не миє РАМУ; а Бог творить ДЕНЬ із НОЧІ, СВІТ
і СВІТЛО — з темряви.

Поруч зі мною сидить співавторка букваря, українська поетеса Марія Чумарна.
Засновниця єдиної у своєму роді авторської українознавчої школи Марії Чумарної,
що у Львові. Оповідає мені символіку чисел. Слухаю про мову українську,
а в голові пульсує чужорідне, проте на диво співзвучне: Один — «Ось дім,
який побудував Джек», два — «а це синиця, що...», і так далі. Врешті-решт:
десять — «...у домі, який побудував Джек», тобто у авторській школі, яку
побудувала пані Марія; у державі, яку побудували ми, у світі, який побудував
Бог...

ЯКЩО ЗНИКНЕ СЛОВО «ВОДА»

— Ми тепер дуже далекі від природи, позаяк людина поставила на перше
місце не відчуття, а розум. У цьому — суть гріхопадіння: не слухай, що
тобі кажуть, візьми плід пізнання. Але під пізнанням ми розуміємо тільки
логічне осмислення, забуваючи про почуттєву й відчуттєву сферу. Людина
поставила інтелект вище духовного — і втратила зв’язок із природою. Тому
що інтелект — це тільки передня планка сприйняття. А кодування сфери знань
відбувається на підсвідомому рівні, тому цим нині уміло користуються вороги
людства: наприклад, коли дітям дається 25-й кадр... От ви дивилися цей
букварик і бачили, що тут все продумано. Він увесь проілюстрований давньою
трипільською символікою. І слова тут дібрано так, щоб розвивати в дитині
кореневу структуру мови. Адже ніхто точно не знає, як розвивається мова.
А можна передбачити, що вона розвивається так, як творилася.

Людина у своєму розвитку проходить еволюцію людства. Всі знання закодовано
в ній від народження.

— Це ніби, як казав Платон: ми приходимо в світ із певним запасом знань,
а потім усе життя тільки пригадуємо...

— І тому фундаментальна теософська формула проголошує: пізнай самого
себе. Не того, яким ти є зараз, а того, яким ти записаний від початку світу.
Недаремно виникає проблема клонування, коли з одної клітинки можна створити
біоробота. Але він не буде мати душі, тому що прийшов у світ не з Божої
волі. Його генетичний запас несе у собі всю генетичну інформацію — і він
буде двійником людини, з якої узято клітину.

Якщо уявити собі, що мовномислене дерево дитини виростає згідно із законами
творення, то основою його повинна бути лексика, що визначатиме коло понять,
з яких творився світ. Саме понять. Ми не можемо уявити, що з нашої мови
зникне слово «вода», бо, якщо зникне слово, зникне й поняття. У той час,
коли без таких слів, як «інтелект», «комп’ютер» у ранньому віці дитина
може обійтися. І якраз оцю роботу з мовою в нас не продумано. Що дається
дитині у перші роки життя? Побутова лексика — набір слів. А архетипна лексика
впливає безпосередньо на підсвідомість і розкриває духовний потенціал дитини.
І чим раніше це відбулося, тим більші можливості маленької людини.

ЗЕМЛЮ, ЯК І ДИТИНУ, НЕ ОБДУРИШ

Слухаючи Марію Чумарну, не можу втриматись від аналогії: така доля усіх
«альбіносів» в Україні. Себто шкіл, де створюється не культ учителя, а
культ учня. Навіть не учня, а маленької людини. Згадую свої, не такі вже
й далекі, шкільні роки у Херсонському ліцеї журналістики та бізнесу. Так
уже трапилося, що вчителі наші ставилися до нас як до людей. Що, загалом,
незвично для нормальних середніх шкіл. І ми чогось прагнули, і нам це подобалось.
А на численних олімпіадах і форумах обдарованих дітей (де ми брали призові
місця) чорно заздрили завучі інших шкіл: «канєшно, у вас обдаровані діти...»

— Мені часто кажуть: вам добре — у вас обдаровані діти. У мене звичайні
діти! Головне в роботі з ними — розкриття внутрішнього потенціалу. Наступне
— атмосфера, в якій вони розвиваються... На жаль, батьки не знають, як
працювати з дітьми. У дитини превалює образне мислення. Вона сприймає світ
відчуттями. Й у спілкуванні з нею дуже важливо, щоб не було фальші. Дитину
не обдуриш, вона все відчуває серцем. Один голова колгоспу на Полтавщині
дуже гарно про це сказав: землю, як і дитину, не обдуриш. Тому атмосфера,
в якій вона зростає, повинна бути доброзичливою.

Найважливіше в педагогіці (і директори шкіл на одній з конференцій у
Києві погодилися зі мною) — це створити умови, щоб дитина хотіла вчитися.
Це 90% успіху. Так уже влаштовано людину, що вона хоче робити все з власної
волі. І вона від природи хоче вчитися. Головне — не згубити в ній це бажання.

«ТВІР» У СУЧАСНІЙ ШКОЛІ

— Це, власне, ваш метод роботи, чи він узятий із західних аналогів?

— Ніяких аналогів не було. Я просто йшла за логікою основ спілкування
людини зі світом. Як письменник я просто не могла миритися з тим, що у
школі на перший план висувають суто граматику. Що саме поняття творчості
здеформоване до невпізнання... Ви знаєте, у що перетворилися твори на нинішній
день, коли вже друкуються книжки із ними. Хіба так можна?! А все це від
того, що переважає не глибинне осмислене вивчення мови як духовної сутності
народу, а як суто граматичних форм, що нікому не потрібні. У дітей з раннього
віку вбивають інтерес до мови. Сухі правила, приклади, їх примусове втовкмачування...

— Найстрашніше, що і в університетах так роблять...

— Справді. Здавалося б, для чого вчити дітей десять років отій граматиці,
якщо вони йдуть на філологічний факультет і продовжують вивчати те саме,
з п’ятого класу? Це недоцільно.

МЕРІ ПОППІНС: «НЕ СМІТІТЬ СЛОВАМИ!»

У нашій школі вивчається такий предмет як живе слово. Він об’єднує вивчення
граматики з літературою як процесом творення. На такі заняття відбираються
високохудожні тексти, щоб дитина жила в радості від світу. І не писати
оті безкінечні гектари, не конструювати штучне речення... Слово — це божество,
і поводитися з ним, як зі сміттям, не можна. Так само і з поезією: тепер
іде гра в слова, а вона сама по собі дуже небезпечна. Недарма в Євангелії
сказано: кожним словом будеш виправданий і за кожне слово будеш покараний.

Ми пояснюємо дітям, що слово має триєдину структуру: слово подумане,
слово мовлене, і слово-дія. Якщо ти подумав одне, а сказав інше, то дуже
тяжко согрішив, бо слово має душу.

Глибинне релігійне виховання, зв’язок людини з Богом через природні
знання і через вивчення мови — це все в нас пов’язане в єдиний процес.
Тому школа й називається авторською. В Україні на нинішній день зареєстровано
дві авторські школи: моя і школа Гузика на Одещині.

ЕКСПЕРИМЕНТАЛЬНИЙ МАЙДАНЧИК ДЕРЖАВНОГО РІВНЯ

— Ми почалися разом із українською державою 1991 року, а повний цикл
(випуск одинадцятикласників) буде завершено 2000 року — і це для нас символічно.
Авторську українознавчу програму «Світ малого українця» затверджено Міністерством
освіти й рекомендовано до використання у державних школах. Це програма
цілісних знань. Предметні потоки: українська казка, живе слово, світовид.

Останній — надзвичайно важливий. Світовид — своєрідний звичаєвий календар.
У нас сьогодні відбувається бездумне, ультрапатріотичне відродження національних
свят — без розуміння їхньої сутності. А це дуже погано. То не розуміючи
справжнього значення свят, ми таким чином профануємо і святотатствуємо.

Наприклад, святкування в дитячих садочках Івана Купали. Це ж свято парування,
своєрідний весільний обряд! Фактично ми занижуємо поріг сексуального розвитку
дітей, кидаємо їх у страшний гріх. А вінки на Купала! Їх одягали тільки
дівчата — на знак своєї чистоти. У літописах зафіксовано, що чеську княгиню
було спалено за те, що на якомусь карнавалі вона одягла на голову вінок.
І коли мені одного разу старші пані розказували, як вони відновлювали свято
Купала для солдатів та вінки одягали... Тож жінка не має права одягати
вінок. А в нас цей символ перетворено на бутафорію, бо ми втратили розуміння
своїх традицій.

«МОЇ ДІТИ НЕ ЗГВАЛТУЮТЬ!»

— Наші завдання — зробити все, щоб у екстремальних ситуаціях, коли дитина
буде стояти перед вибором, вона схилилася в добру сторону. Щоб ми дали
їй мільйон порад на той випадок, коли вона скористається однією. А проблема
нинішньої молоді полягає в тому, що вона не має вибору. Вона не знає, куди
й чому їй іти.

— І чи треба кудись іти?

— І чи треба... Усе йде від незнання. Дітям треба давати якнайповніший
спектр відчуття світу, а обирати вони будуть уже самі.

— А ви впевнені, що ваші діти не вб’ють, не згвалтують?..

— У цьому вже впевнена. Щоб людина цього не вчинила, їй потрібно довіряти.
А не програмувати її на злочин. Україна хвора тотально: масова заздрість,
недовір’я одне до одного. У нас уже немає живого погляду межи людьми. Люди
вже не можуть усміхатися одне до одного. От ви їдете в трамваї, а вам хтось
усміхнувся і поступився місцем — і ви їдете щаслива, сама не знаючи чому.
Між вами встановився внутрішній зв’язок. Адже всі ми — діти Божі, у всіх
нас є світло, яким потрібно ділитися. А якщо бачити в усіх злочинців, ми
тим провокуємо одне одного на злочин. Я великий оптиміст і вірю, що мої
діти підуть у світ кращими, просвітленими...

БІЛИЙ ВІРШ

Цей віршик — з альманаху дитячих творів «Чарівна рукавичка», що написала
десятирічна Марта Гурин, учениця авторської школи Марії Чумарної:
Я хочу зустрітися з зіркою,

котра блукає

по найтемніших закутках

прозорого неба.
— Нещодавно у світ вийшла касета «Українські колискові», до якої увійшли
вірші наших дітей. Альбом їхньої творчості експонувався у Києві на виставці
для директорів міжнародного банку реконструкції.

Прекрасно розумію, що школа випереджає цей світ. Від цього — нерозуміння,
спроби нас закрити. Ми позбавлені державного фінансування та існуємо тільки
завдяки Міжнародній програмі підтримки... Тому що, виявляється, весь престиж
для українців сьогодні полягає у вивченні англійської мови. Та ніде в світі
такого немає! Оця наша рабська, колоніальна заангажованість проектується
й на наших дітей. Так зневажати рідну мову...

Ми повинні бути відповідальними за те, що ми українці. А не пишатися
цим. Гордість — це дурна пиха, яка на мітингах відгаласувала й захлинулася
своєю галасливістю.

— І голослівністю...

— Знову ж таки... Я, член Спілки письменників, думала, що мене з моєю
ідеєю одразу підтримають. Тепер хочу лише, щоб не заважали. Щоб вижив наш
експериментальний майданчик державного рівня, в якому — і дитсадок, і початкова,
і тепер уже середня школи. У якому по шість — десять, максимум 15 осіб
у класі. У якому в молодших класах немає дзвінків і оцінок, та й уроків
як таких немає. Щоб існувати, щоб діти могли тут учитись (чи жити?) з дев’ятої
ранку до шостої вечора, ми змушені брати гроші. Проте кожного разу ми ходимо
з простягненою рукою. Напевне, ще не виросли українські бізнесмени з національною
ідеєю...

А можливо (це я подумки), якраз у цій школі вони нині й ростуть...

 

Аліна СЕМЕРЯКОВА
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments