Олена МАРТОВА, Москва, спеціально для «Дня»
По суті, було б навіть дивно, якби шестирічна епопея створення
Олексієм Германом уже явно легендарного фільму «Хрустальов, машину!» закінчилася
благопристойним фігуруванням у програмі Каннського фестивалю.
Скандал, що поставив під загрозу фестивальний показ російської картини,
— історія, що цілком відповідає жанру долі самого режисера. На фільм, зйомки
якого тягнулися роками через постійну нестачу коштів, пред’явив права якийсь
фінський кінодіяч Пекка Лехто, стверджуючи, що десять років тому брав участь
у розробці цього проекту за кошти Фінського кінофонду. На щастя, керівництво
Каннського фестивалю виявило розумну стриманість щодо конфлікту, який раптово
спалахнув, причиною якого сам Олексій Герман вважає помилкове уявлення
фіна, котрий колись справді з’являвся в його полі зору, про те, що такий
тривалий знімальний період картини зумовлено грандіозними фінансовими масштабами
проекту й природним бажанням приєднатися до нього. У той час, як змонтований
для фестивалю «Хрустальов, машину!» практично не має нічого спільного з
початковим задумом десятирічної давності.
Як і планувалося, фільм за мотивами есе Йосипа Бродського «У півтора
кімнатах» — автобіографічну історію життя поета в пітерській комуналці
— було показано в Каннах 21 травня.
Невимушена бесіда з Олексієм Германом, яку «День» пропонує увазі читачів,
відбулася незадовго до каннських подій.
— Ви й ваші фільми завжди були неугодні владі?
— Загалом, чомусь так.
— Санкт-Петербург — культурний та інтелектуальний придаток Москви?
— На жаль!
— У житті ви — зануда, а в роботі — трудоголік?
— Ні, теж зануда.
— Ваша давнішня приятелька, письменниця Ніна Катерлі сказала, що в дитинстві
в піонерському таборі з вами стався дуже цікавий випадок, коли ви всі зміни
проходили із зав’язаними черевиками, не знімаючи їх.
— Випадок, справді, такий був. У нас був такий письменницький табір,
куди з’їхалися письменницькі матусі, взяли своїх дітей, котрих і годували.
Всіх інших взагалі не годували. Вони були залишені самі на себе. А тато
мій потрапив того часу під постанову ЦК як людина, котра товаришувала із
Зощенком, і мама в основному тільки сиділа й курила від жаху, і за нами
не приїжджала. Тому я там завошивів. Підробляв у чоловіків. Вони мене посилали
різати якийсь дріт у лісі, своїх не посилали, там вибухнути можна було.
На поромі працював, на молочко собі заробляв у свої сім років. Але на черевиках
я справді не вмів шнурки розв’язувати. Вони в мене все обривалися, обривалися,
і я зрозумів, що так залишуся без черевиків, тому я в них спав, купався,
на поромі працюючи, й таке інше. І там же була Ніна. До речі, оскільки
вона так про мене розказала, то відповідаю: вона теж завошивіла. І тому,
коли моя мама таки приїхала, то, побачивши мене, перестала товаришувати
з директоркою табору й забрала і мене, i Ніну. Зателефонувала мамі Ніни
й сказала: «Я привезла твою дочку». А та спитала: «І чим ти зараз із нею
займаєшся?». Вона відповіла: «Я в неї вичісую воші». Це, значить, відомій
правозахисниці Ніні, котра розповіла про мої черевики, теж добре було б
знати. Не те, що вона була вся в білому, а я не вмів розв’язувати вузли
на черевиках.
— Це якого року було?
— Це був, напевно, рік 45-й... Ні, 46-й.
Ми там палили опудало Ахматової й Зощенка на багатті. От цю частину виховної
роботи там було добре поставлено. Ми палили опудала й дуже раділи. Я поняття
не мав, що мій тато — такий же ізгой. Але я пам’ятаю, як було зроблено
з глини голову Зощенка, а Ахматова була в якійсь довгій — з марлі зробленій
чи що — сукні.
— Я була здивована, що Геннадій Хазанов знайомий iз вами дуже давно,
і був щасливий, як ніхто інший, що ви переїжджаєте до Москви. Він просив
вас зателефонувати йому.
— Я із задоволенням йому зателефоную, хоч я його не бачив багато років.
Був чудовий театр Розовського, і в нього був номер, який я пам’ятаю досі.
Він виходив і казав: «Якщо в цигана вкрасти дружину, циган засумує. Якщо
в цигана вкрасти коня, циган прийде у відчай. Але якщо в цигана вкрасти
пісню, циган помре. Зараз я вам виконаю пісню, яку я вкрав у одного цигана».
Славний був номер.
Що стосується мого від’їзду з Петербурга, то це зовсім не пов’язано
з утечею з цього міста, з тим, нібито тут, мовляв, інтелігенція зазнає
утисків, що тут так погано. Я думаю, що в Москві важче. Москва — місто
жорстоке, й нічого доброго я від Москви не чекаю. Особливих переривань
зв’язків із Петербургом я не передбачаю. У мене тут четверо студентів,
я однаково тут працюватиму й контролюватиму їхню роботу. У мене є домовленість
з Большим Драматичним театром, де я ще в дитинстві у масовках бігав на
сцені у спектаклі «Прапор адмірала» разом із Михайлом Козаковим. Але він
був старший від мене, і тому «інтригами» відбирав у мене якісь ролі.
— І вам не шкода буде краєвиду з вікна на Спас на Крові, Марсове Поле?
— Спас на Крові я міг би міг побачити з вікна, тільки якщо б виплигнув.
Так би мовити, у момент падіння. Але Марсове Поле — шкода, шкода! Й Інженерний
Замок навпроти. Мій прапрадід служив у ньому комендантом колись. Звичайно,
шкода! Але розумієте, як? Мама померла. Син поїхав навчатися до Москви.
Ми живемо з моєю дружиною в одній кімнаті. З нами живуть собака й кицька.
А всю іншу квартиру я навіть уже й не пам’ятаю, до інших кімнат навіть
не заходжу. Крім цього, звичайно, працювати тут важко. Було важко працювати
завжди. І при Собчаку, й при кому завгодно. Старий губернатор, новий губернатор.
Ось тепер щойно тут, у цій студії, був французький продюсер. Він зовсім
не розуміє, що відбувається. Чому він, вклавши великі гроші шість років
тому, не може їх отримати назад? Перші три роки він казав, що накладе на
себе руки й що він розорений. А нині він, по-моєму, якось звикся.
— А він не шкодував, що вклав гроші у вашу картину? Можливо, тема не
та, тому ви грошей не могли знайти?
— Насправді вклав французький уряд, французьке телебачення, ну й, зрозуміло,
він сам. Він — режисер, і в принципі, він, як мені здається, до нас до
всіх, до знімальної групи, ставиться добре, й матеріал нібито його влаштовує.
Принаймні, що називається, він якось призвичаївся й занурився в наш такий
схід, коли, неначе, час нічого не означає, зобов’язання нічого не означають.
Тобі можуть сказати, що гроші вже надіслано, а через рік ти з’ясуєш, що
вони ніколи не надсилалися. Він уже до цього ставиться, як до дощу. Не
можна взагалі відмінити дощ. Ну, йде дощ і йде. Що поробиш?
— Олексію Юрійовичу, те, що сьогодні коїться з нашим кіно, ми вже нібито
знаємо. У недалекому минулому ви передбачили крах «Ленфільму», крах російського
кіно. У вас є якісь прогнози з приводу телебачення?
— Телебачення наше, воно теж якесь дивне. Тому що у всьому світі телебачення
— це, наскільки я розумію, боротьба за ідеологію, боротьба за голоси виборців,
боротьба за етичний напрямок суспільства, боротьба за розуми. Як мені здається,
наше телебачення за розуми й не тримається, і не бореться, оскільки давно
цю справу програло. Що б не казали ГРТ, НТВ... Мене завжди лякають такі
дивні назви, наприклад, «шашлик любительський» або «хрін спеціальний».
Тому що, якщо «шашлик любительський», його ж можна й не прожувати, правильно?
«Хрін спеціальний» — це його, можливо, можна їсти, а можливо, й ні, якщо
він спеціальний. Тому мене завжди насторожувало: Громадське Російське Телебачення,
яким володіє насправді Березовський. Я кілька разів телефонував Костянтину
Ернсту, ще комусь... Вони кажуть, що все це треба Березовському, він їх
спитає, вони завтра дадуть відповідь, і так далі. Або — НТВ, Незалежне
телебачення. Від кого незалежне? Незрозуміло. На одному телебаченні дуже
популярна й гідна колись людина так зайнята алюмінієм! Уся країна розграбована.
Ще Горький писав, що в Росії крастимуть, поки хто-небудь не вкраде все.
Оце в нас і трапилося. Причому, цей телевізійний ведучий веде розслідування
тільки з приводу алюмінію. З передачі в передачу алюміній, алюміній...
З дитинства він хворів цим алюмінієм, чи що? Потім з’ясовується, що алюмінієвий
концерн підтримує Лебедя. Ну, люди ж недурні, вони ж це бачать. Вони ж
це розуміють. Інший телевізійний ведучий, красень і, так би мовити, загалом
інтелігентна людина, клянеться перейти з однієї національності в іншу,
стати євреєм, а це, наскільки я розумію, називається «відсіканням крайньої
плоті», тобто обрізанням. І це мало статися на телебаченні начебто, під
місцевою анестезією. Потім якось цю справу скасували. Так люди подивляться-подивляться
і в результаті із задоволенням дивитимуться серіали, але жодним чином на,
так би мовити, розуми це не вплине, і отже, власне, все й зійде нанівець.
Я тут якось на телебаченні розказував, як професіонал, з мого погляду,
зняв би, припустімо, порятунок заручників Борисом Абрамовичем Березовським.
Для того, щоб Березовський залишився в свідомості широких російських мас
як спаситель. І як би це зробив професіонал? Хочете розповім?
— Звичайно.
— Професіонал знімав би так. Ось летять щасливі, звільнені з чеченського
полону журналісти. І час від часу, ненавмисно, телевізійна камера зачіпає
якусь людину зі знайомим обличчям, котра — ну, там уже за вибором — чи
то п’є чай з кришечки від термоса, чи то сидить із градусником, може, в’яже
що-небудь. Трохи, раз, два, три зачеплять. Потім літак сідає і щасливі
журналісти виходять, до них кидаються дівчата з квітами. І тихо проходить
позаду чоловік із цим градусником. Вони кажуть: «Борисе Абрамовичу, ніколи
не забудемо! Ніколи!». «Та що ви, хлопці? Забудете!». Журналісти сідають
у шикарний автомобіль, а по злітному полі тихо йде людина, котра згорбилася,
котра їх врятувала, з якимось кошелем. Брязк-брязк, значить, кришечка термоса,
й усі кажуть: «У Росії все-таки є певна напруженість щодо євреїв». І всі
кажуть: «Ось подумайте, єврей, а яка хороша людина!»...
— Ви чудово розказали, як би ви зняли сюжет про порятунок заложників
Березовським.
— Я б так не знімав. Я просто порадив би Березовському найняти людей,
котрі знімали б так, а не тих, котрі кажуть: «Борисе Абрамовичу, ви такий
гарний на телебаченні! Це буде така втрата, якщо ми зараз метрів 150 вас
крупно не покажемо!». Ось цих треба гнати, як мені здається.
— А що б ви порадили Анатолію Борисовичу Чубайсові?
— Я б порадив якось роз’яснювати свою позицію. Не йти тихо з усмішкою,
а щось роз’яснювати, щось пояснювати, розумієте. Мати якусь свою службу
інформації, інакше йому буде важко, тому що, в принципі, у нас така, я
б сказав, гівновідкатувальна техніка в Росії. Вона, по-моєму, єдина, чим
ми можемо торгувати у всьому світі з великим успіхом, тому що, допустимо,
я спостерігаю, як раптом три газети одночасно накидаються на Собчака —
я не всі читаю. Але, припустимо, «Комсомольську
правду» я читаю. І хоч я не собчаківска людина, я, що називається, крайню
плоть свою за Собчака пожертвувати ніяк не можу, боляче...
— А що вас зв’язує із Собчаком?
— Ну, він допомагав картині, давав картині гроші. Я з ним, так би мовити,
трохи знайомий. Потім, він у нашому дачному кооперативі. На моїх очах,
значить, Собчаки будували цей самий свій будинок, який виглядає таким маленьким
замком, але насправді це невеликий будиночок. Тому що поряд дуже визначний,
справді чудовий музикант будує будинок разів у чотири більший. Це просто
сторожка буде в Собчака. І позаду там теж будують художники будинок, набагато
більший, ніж у Собчаків. Так що тут уже якісь там спекуляції землею? Все
це неправда!
— А можливо, ці журналісти й ці видання просто намагаються боротися
з корупцією у вищих ешелонах влади?
— Ну, можливо, якийсь журналіст емоційно збудливий, таке теж буває.
Він читає якогось татуся й думає: «Ах, я зараз усіх викрию!» Але щоб три
газети одночасно! І такі різні газети. Так буває рідко. І я подумав, подумав,
а оскільки я люблю читати історичні твори, у мене в голові легко складається
ситуація. Наїзд політичний — чи з волі цього журналіста, чи він був, що
називається, задіяний як певна іграшка — йшов зовсім не на Собчака. Я думаю,
Анатолій Олександрович дещо перебільшує свою нинішню державну значущість...
— Одна людина сказала, що Герман не тому так довго знімав «Хрустальова»,
що йому грошей не давали, а тому, що він боїться зробити щось, що було
б гіршим за зроблене ним досі.
— Є чудовий старий анекдот. Перший параграф статуту публічного будинку
в Одесі: «Не треба метушитися під клієнтом!». І ось це я собі сказав. Я
не метушитимусь, я робитиму все так, як я робив завжди. Немає у вас грошей,
я чекатиму. Знову немає грошей, я знову чекатиму. І всім режисерам своїм
молодим накажу. Була чудова фраза Ромма, коли молодий режисер підійшов
до нього і спитав: «Як мені знімати цей кадр?». Він відповів: «Іди, Васю,
й знімай так, нібито цей кадр буде останнім і єдиним, що ти зробиш у житті».
Той пішов так знімати. Я не знаю, добрий він кадр зняв чи поганий. Можливо,
добрий, мені хочеться думати. Можливо, поганий. Але працювати в цій галузі,
як я вважаю, можна тільки так, а далі може й не вийти. Та це вже інша розмова.
Але працювати з іншими підходами до цього погано! Я для себе це визначив
і постарався з цього не звернути. Не тому, що я такий мужній. Звичайно,
коли б з’явився бандит, відлупцював мене як слід, застрахав би, вибив би
зуби, я, напевно, пішов би й зняв те, що їм треба. Це те, що називається
«інше питання, професоре». Але доки все-таки це не відбувається, я старався
цю професію не принизити, а вже що в мене з цієї справи вийшло, не мені
судити.
— Чим займається ваш син?
— Син мій вчиться на режисера у ВДІКу, на факультеті у Сергія Соловйова,
чудового майстра. Але для того, щоб це питання не мало б підтексту, який
може дуже легко виникнути, ми за навчання сина платимо повністю в радянських,
конвертованих у західну валюту рублях, від початку й до кінця. Хоча він
перевівся з театрального інституту. На мій погляд, він — здібний хлопчина.
Він абсолютно оплачений учень.
— На думку обивателя, до професійного обов’язку кінорежисера входить
мати коханок-актрис. Чи дотримуєтеся ви цього?
— Насправді коханки-артистки з’являються зазвичай у режисера в період
проб, а в період зйомок коханки бувають зазвичай в операторів, тому що
в період проб від режисера щось залежить, він взагалі якийсь розкутий метр.
А в період зйомок він наляканий, він — нещасна істота, котра метушиться,
всіх умовляє, кричить, свариться, б’ється. А оператор навпаки — у нього
професія точна, він наводить на фокус, він все знає. Це чоловік.
— Московським кінофестивалем ви були торік не дуже задоволені. Чи не
тому, що там повітряні кульки запускалися з портретами, а вашого портрета
там, здається, не було?
— Я б так сказав: на щастя, мого портрета все-таки не було. Мені ображатися
на це важко, там же «запускали» небіжчиків. Там запускали тих режисерів,
котрі, що називається, відкинули личаки, врізали дуба, відкинули копита,
тому мені на них ображатися немає за що. Правда, упорядники кінофестивалю
якось погарячкували й насправді запустили трьох людей, котрі є живими-здоровими.
Крім того, привели сестру Фелліні, котра була в абсолютному маразмі й усіх
умовляла негайно відправитися услід за Фелліні, через це від неї шарахалися.
Так що в цьому розумінні фінал у них, м’яко кажучи, зім’явся. Особливо,
коли в небо під прощальну музику, салюти й зворушливі слова Микити Сергійовича
Михалкова про те, що ми їх завжди пам’ятатимемо, в небо злетіла трійця
живих. У такій ситуації, звісно, нічого. Це як живому прочитати про себе
некролог. Але особливо переживати, що мене не закопали!...
— Ви полюбляєте випити?
— Оригінальний анекдот є на цю тему. Люди трьох національностей: француз,
англієць і росіянин виявилися викинутими на безлюдний острів. Сидять під
пальмами, справи кепські. Один колупав, колупав паличкою, викопав якийсь
ящик. Дістали ящик — дика кількість спиртного. Одну пляшку випили, другу
пляшку випили, п’яту пляшку випили, десяту пляшку випили, п’ятнадцяту пляшку...
Вилітає джин і каже: «Слухаюся й корюся. Оскільки вас троє, у кожного —
своє бажання». Француз говорить: «Негайно, негайно мене в Париж до моєї
Аньєтт!». Полетів. Англієць каже: «Негайно, негайно мене в Лондон до моєї
Мері!». Відлетів. Росіянин подивився навколо: «Та ми ж так добре сиділи.
Поверни хлопців, собако!».
