Ми є. Були. І будем ми. Й Вітчизна наша з нами.
Іван Багряний, український поет, прозаїк, публіцист, політичний діяч

Петро РУБАН: «Перед тим, як Стуса вели на смерть, він кричав: «Хлопці, та робіть же хоч щось, інакше нас усіх поодинці передушать»

3 липня, 1999 - 00:00

Якщо в Україні буде довіра до влади, якщо нація згуртується
довкола лідера, то ми перестанемо жити, як папуаси в сучасній Європі


Зазвичай, про прихід гостей до нашої редакції відомо заздалегідь за два — три дні,
і ми готуємося до зустрічі, з одного боку, як привітні хазяї, з іншого
— як журналісти, обдумуючи: що б таке цікаве вивідати в гостя. Але буває
й так, що гості з'являються без попередження, і тоді бесіда складається
експромтом.

Саме в такій ситуації виявився я, коли до відділу завітав
високий молодцюватий чоловік і представився: «Петро Рубан, був у ваших
краях, вирішив зайти, щоб висловити свою позицію з приводу публікації в
газеті «Час» статті Василя Овсієнка «Нас порівняли мури, як статут» (газета
«Час» 2.04.99. — Ред. ). У такій ситуації, бесіда як правило починається
зі стандартного: «Розкажіть коротко про себе».

— Народився в м. Конотопі, закінчив 10 класів, поїхав працювати
до Жданова. Там вступив до української націоналістичної організації. 1959
року при виконанні завдання організації був заарештований. У загальному
підсумкові за антирадянську діяльність я пробув в ув'язненні 23 роки.

І тут я зрозумів, що в даному конкретному випадкові «коротко»
не вийде. Адже в той час, коли Петро Рубан вже відбував свій перший строк,
я, як і більшість радянських хлопців, вважав що 23 роки у в'язниці міг
просидіти ну хіба що граф Монте-Кристо. Не кажучи вже про те, що незалежність
України в той час здавалася чимось зі сфери фантастики. Тому наша бесіда
з паном Рубаном виглядала скоріше як його монолог з моїми короткими уточнюючими
запитаннями.

— А за що ви дістали другий строк?

— 1975 року виповнилося 200 років незалежності США. Я як
народний майстер виготував сувенірну папку-адресу американському народові
з приводу цього свята. На ній було зображено статую Свободи, а всередині:
з одного боку — портрет Джорджа Вашингтона, з іншого, щоб було зрозуміло
звідки це привітання, — зображено сліпого бандуриста з хлопчиком-поводирем.
І ось, коли подарунок був уже готовий, у моїй майстерні зірвали двері,
й тільки одну цю роботу було вкрадено. Мене засудили за виготовлення цієї
роботи на 9 років. Однак перед тим як мене посадили, я зміг побувати в
Москві в Андрія Дмитровича Сахарова й розповісти йому про це. Пізніше,
коли я вже відбував строк, Сахаров звернувся з листом до президента США
Форда з проханням допомогти в боротьбі за дотримання прав людини в СРСР.
Я також посилав листи з протестом проти мого ув'язнення Леонідові Брежнєву.
Відповідь була стандартною: ваше прохання про помилування розглянуте і
з огляду на відсутність причин його не можна задовольнити. Але я помилування
і не прохав, оскільки вважав і вважаю, що ніякого злочину не здійснював.
Злочин було скоєно проти мене, проти моєї родини й усупереч всім, навіть
радянським, законам. Я написав також листа президентові США про порушення
прав людини в СРСР, і з шести примірників три потрапило на Захід.

— Як же вам вдалося передати ці листи?

— Я в таборі відмовлявся від примусової праці, тому що
не здійснював ніякого злочину. Я говорив: «Ви мене судите за мої націоналістичні
переконання. І якщо ви мене посадили, то я не повинен працювати на систему,
яка позбавила мене свободи. Систему, яка виділяла для собак, що стережуть
ув'язнених, 450 грамів м'яса на день, а самим ув'язненим — 32 грами. Я
не хочу, щоб за зароблені мною гроші купували замки та грати для радянських
в'язниць». І я весь час оголошував про свій статус політв'язня й не працював.
Але я хороший різьбяр по дереву і мені не забороняли займатися виготовленням
робіт, які щоправда потім відбирали. Але я був задоволений, що можу займатися
улюбленою справою, яка допомагала мені вистояти в таборі всі 9 років ув'язнення.
І ось один раз, я виготував дві скульптури: одну дуже красиву, другу —
зроблену спеціально недбало. Першу я подарував одному зі службовців адміністрації
табору. Я не буду називати його ім'я, тому що ця людина живе, і нещодавно
я зустрів його у Києві. Другу скульптуру я попрохав його послати моїй дружині.
У цій скульптурі я зробив тайник, в який і сховав лист президентові США.
Дружина передала лист Сахарову, а він вже переправив його за кордон. На
Заході з'явилися статті на мій захист, представники української діаспори
влаштовували демонстрації на мою підтримку біля Білого дому і демонстрації
протесту біля радянських посольств. Радянська система відреагувала на все
це миттєво: в таборі мене почали сильно бити. Однак видно, що галас на
Заході піднявся дуже великий, і в табір приїхав член ЦК КПРС, який запропонував
мені угоду: я пишу лише три слова «Прошу мене помилувати» і через десять
днів я буду за кордоном. Але я ніколи не йшов на компроміс з радянським
режимом. Я заявив, що злочинів не здійснював, каятися мені ні в чому і
я не дам шансу радянській системі виправдатися перед світом моїм проханням
про помилування. Я відмовився, й мене кинули в камеру, де мене били ще
сильніше. Але я вижив. Досі в мене залишилися відмітини. Потім почали труїти
галюцигенами. Про страшні тортури важко навіть згадувати: коли вивертають
руки, надягають наручники й підвішують до стелі, ніс до крові розтирають
шинелями й мастять перцем. Радянська система — це була система легального
фашизму, яка знищувала будь-який вияв вільнодумства.

— Ця система була свято впевнена, що ті ув'язнені, які
вижили, після звільнення з цього пекла решту життя сидітимуть тихо і не
висовуватимуться.

— Після того, як я повністю відбув термін, мене відправили
на заслання в село Замостя біля Прилук. Там скерували в колгосп, і я наочно
побачив як працюють радянські колгоспи. Зібраний урожай пшениці пропадав
десятками тонн. Мене примушували лопатою зсипати зерно у величезні ями,
які потім закопували. У той же час селянам було заборонено виписувати це
зерно. Оскільки я слухав радіо «Свобода», то знав, що СРСР платив мільйони
карбованців золотом, закуповуючи зерно за кордоном. Це, напевно, один із
найяскравіших прикладів безнадійності колгоспного господарювання. Я не
міг спокійно дивитися як гине хліб і пішов до райкому партії. У райкомі
мені відповіли: а у нас скрізь так, у кожному колгоспі. Тоді я сфотографував
ці ями й поїхав до Києва в ЦК КПУ. Показав їм фотографії й спитав: «Як
же можна гноїти хліб?» Але ЦК це не обходило, мене почали розпитувати:
хто я такий, де працюю, і мені довелося буквально тікати з будинку ЦК.
Адже я був під адміністративним наглядом і, дізнавшись про те, що я самовільно
їздив до Києва, мені дали б ще один термін.

Потім трапилося нещастя: мій син потрапив під автомобіль.
Йому потрібно було лікування, яке не могли здійснити в Радянському Союзі.
Я написав лист до Міністерства охорони здоров'я і отримав відповідь, що
громадяни СРСР не можуть виїжджати за кордон лікувати своїх дітей. Виходить,
що не громадяни СРСР можуть лікувати дітей скрізь, і ми всією родиною написали
заяву про відмову від радянського громадянства. За це через деякий час
мене знову заарештували і порушили кримінальну справу за ст. 62, частиною
2 «Антирадянська діяльність і пропаганда». Це вже було 1985-го року за
Горбачова. Дали мені 9 років в'язниці і 3 роки заслання. Але на Заході
не припинялася боротьба за моє звільнення, і 1988 року за п'ять днів перед
приїздом до Москви Рональда Рейгана мене звільнили й дозволили виїхати
до США. Так почався американський період у моєму житті.

— Багато українських дисидентів після отримання незалежності
стали досить помітними політичними фігурами. Ви пройшли табори, досить
відомі в діаспорі, проте вас немає в цьому спискові.

— Америка є Америка. Хочу сказати, що і в українській діаспорі
в США постійно йде якась боротьба між різними течіями, угрупованнями, особистими
амбіціями. Я безпосередньо зіткнувся з цим, коли американський представник
в ООН запропонував мені виступити в Організації Об'єднаних Націй. Президент
у вигнанні Микола Плав'юк заявив, що я не маю права виступати в ООН від
імені українського народу. Я відповів йому, що таке право дає мені моя
совість. Мені було дуже важко зрозуміти, чому українська еміграція, яка
зробила дуже багато для поширення в світі інформації про Україну, про нашу
історію, про нашу культуру, все- таки не є політично незалежною. У цьому
плані в мене 1988 року була вельми показова зустріч з держсекретарем США
Джорджем Шульцом. Він мені сказав: незалежної України ніколи не було, немає
і не буде. Україна — це тридоларовий папірець (Це чисто американський вислів
про те, чого не існує в природі, оскільки тридоларових банкнот не існує.
Ред. ) Я піднявся з крісла і сказав: «Пане держсекретарю, ви помиляєтеся.
Україна понад 300 років бореться за свою незалежність і здобуде її за 2—3
роки. А на знак протесту я залишаю цю зустріч». І пішов. Українською еміграцією
це було сприйнято дуже неоднозначно. Після цього фактично поставили хрест
на моїй політичній діяльності, але хтось же повинен був сказати правду
вищим американським урядовцям. І я її сказав, тому що не хотів пристосовуватися
до американської політики щодо СРСР. Я не пройшов американський тест на
відданість. Плющ, Яворівський, Павличко, Драч цей тест пройти змогли. Я
не вмію згинатися, але не шкодую про це.

Я вважав, що перший або другий Президент поверне мені українське
громадянство, не чекаючи мого прохання. Тому що я все своє життя присвятив
боротьбі за незалежність України. Але зрозумів, що психологічно вони так
і залишилися парторгами і їх не цікавлять такі люди, як я. Так само вони
не мають наміру використати потенціал української діаспори, тому що влада
створює Україну для себе, а не для народу.

— А яку допомогу могла б надати українська діаспора
в економічному розвиткові України?

— За дуже короткий час ми могли б створити український
еміграційний банк з капіталом не менш як півтори мільярди доларів, зібравши
по тисячі доларів з кожного учасника. Це такі акції, які дозволили б діаспорі
брати участь у розвиткові української економіки, дрібного й середнього
українського підприємництва, сільськогосподарського сектора. Ці гроші необхідні
зараз Україні, тому що ті гроші, які приходять через кланові структури,
в кланових структурах і залишаються. Люди до цього не мають ні найменшого
стосунку. Тільки їхні діти й онуки виплачуватимуть десятки, а, можливо,
й сотні років ті борги, які зробила нинішня влада.

Цю ідею я висловив на засіданні Міжнародної спілки українських
підприємців. І постраждав за це. Моя американська компанія, яка займається
торгівлею коштовним камінням і металами, відкрила крамницю на вул. Грушевського.
І ось моєму партнерові зателефонували з районної адміністрації й сказали,
щоб він написав на мене донос: начебто я займаюся незаконним фінансуванням
передвиборної кампанії Марчука. Оскільки цього ніколи не було, партнер
відмовився. Тоді на нього наслали податкову і крамницю зачинили. В результаті
мені довелося шукати нове приміщення, хоч на створення цього магазину я
витратив два роки. Ось така реакція влади.

— Скажіть, а у вас ніколи не виникала така думка: «А
може досить пробивати лобом стіни»? Адже варто вам було виступити на підтримку
Кучми і, напевно, не лише не заважали б вести бізнес, але і пільги які-небудь
надали б. Варто б свого часу було підтакнути тим же американцям, і, мабуть,
на вас чекало б безпроблемне забезпечене існування в США.

— Ви знаєте, коли мене після звільнення приймали в Білому
домі, у мене сльози стояли в очах: ще вчора я був прикутий до батареї в
радянській в'язниці, а зараз я на прийомі у президента США. І така думка
дійсно промайнула. Але я не можу йти наперекір своїй совісті, своїм переконанням.
Я не хочу сказати, що я якась виняткова людина. Просто я завжди йду в ногу
зі своїм духом і не можу по-іншому. А що стосується України, то дійсно
мені зараз не дають займатися бізнесом. Але я смерті не боюся, що вони
мені можуть зробити? Не дадуть займатися бізнесом, так я візьму город на
20 соток і не пропаду.

— Зараз, після семи років незалежності, на найвищому
рівні все частіше лунають голоси про новий союз незалежних держав Росії,
Білорусі та України.

— Така «незалежність» у нас вже була, коли в складі нібито
суверенних республік ми входили в СРСР. Хоча ніякої української республіки
у нас тоді геть зовсім не було, всім керувала московська адміністрація.
Зараз перед очима приклад найближчих сусідів — Польщі, Чехії, які вже пішли
далеко вперед. Бо в Польщі після розвалу соціалістичної системи до влади
прийшов Лех Валенса, в Чехії — Вацлав Гавел, а в нас стара компартійна
номенклатура. Тому нашим націонал-демократам не можна навіть стояти поруч
із цією владою, і тим більше не можна йти з нею на компроміс. Тому, що
кожний компроміс з комуністичною ідеологією — це смерть для розвитку демократії,
для розвитку незалежності. Я гадаю, що великою помилкою Чорновола, Драча,
великою помилкою Руху є саме те, що вони пішли на компроміс із цією владою,
а влада їх просто цинічно використала для створення власного демократичного
іміджу. Я все своє життя присвятив тому, щоб Україна стала незалежною державою.
Але зараз є тільки фантом «незалежності».

Сьогодні Україна сприймається в світі як злочинна тоталітарна,
номенклатурна система, яка пожирає продукт праці не лише власного народу,
але й гроші міжнародних фондів, економіки країни, що виділяються на розвиток.
Ця система необхідна передусім главі держави, щоб створити клановий захист
свого становища й свого статусу, викоренити вільнодумство точно так само
як у СРСР.

Тому, коли зараз лунають голоси, що аморально підтримувати
кандидатуру Марчука, як колишнього працівника КДБ, я відповідаю: подивіться
на мораль тих людей при владі, які сьогодні знищують Україну.

Тому я не дивуюся, що колишні політв'язні, такі як Левко
Лук'яненко, Юрій Бадзьо, підтримують Євгена Марчука. Адже він виступає
за те, щоб надзвичайний стан було оголошено владі, а не народові. Марчук
зуміє зібрати цю владу в кулак, щоб протистояти кланам, які грабують український
народ. Цим кланам Україна абсолютно не потрібна. Я не міг миритися з тим,
що відбувалося в СРСР. Так само як я не можу миритися з тим, що відбувається
зараз в Україні. Сьогодні я повернувся в Україну, щоб активно брати участь
у виборах нового президента. Я гадаю, що цим сказано все!

— Ви, Лук'яненко, Бадзьо підтримуєте Євгена Марчука.
Овсієнко виступає проти нього. Колишні дисиденти й політв'язні виявилися
з різних боків барикад?

— Розумієте, адже і в таборах також усі поводилися по-різному.
Коли я потрапив у табір, мені розповідали, що перед тим, як Стуса вели
на смерть, він кричав: «Хлопці, та робіть же хоч щось, інакше нас всіх
поодинці передушать». Але в'язні сиділи в камерах і мовчали, тому що боялися
репресій з боку адміністрації табору. Найпоширеніший метод впливу на в'язня
— штрафний ізолятор. Адже табір містився в Пермській області, і вже восени
там дуже холодно. Досить було вимкнути опалення в ізоляторі, і людина просто
замерзала. Двадцять разів за ніч треба схоплюватися й бігати камерою, енергійно
розмахуючи руками, інакше просто дуба даси. І ось я в такому ізоляторі
загалом відсидів 128 діб.

Але я хочу сказати про інше: навіть мало хто підтримав
статус політв'язня. На це спромоглися лише четверо: Іван Сокульський, вже
померлий, Іван Кандиба, Михайло Алексєєв і я. На всі накази вийти на роботу
я відповідав: «Якщо я раб СРСР, то дайте мені офіційний папір, де написано,
що я раб. Тоді я на вас працюватиму. Якщо я — працівник, то ви платите
мені всі 100% заробітної платні, тому що мені треба родину годувати». Ніякі
репресії табірного начальства не могли мене змусити виконувати їхні правила.
Всі інші покірно йшли на роботу: збирали якісь праски, виконували норми...

— Вибачте, але ні я, ні переважна більшість громадян
України, не маємо ні найменшого морального права оцінювати поведінку тих
людей, які пройшли страшну м'ясорубку радянських таборів. Тих, які знайшли
в собі мужність протистояти радянській системі. Так само абсолютно неприпустимо,
щоб політики використовували колишніх політув'язнених як отих джокерів,
витягуючи їх із рукава, при поганому розкладі політичної гри. (Взагалі
кажучи, всі кандидати в президенти незалежної України: від селян і комуністів
до надто правих повинні вклонитися тим, хто боровся за цю незалежність).

І все-таки, чому ви, колишній політв'язень, підтримуєте
колишнього працівника КДБ? А ви не боїтеся, що вас засуджуватимуть?

— Я 23 роки відсидів у радянських таборах за незалежність
України і для мене ці політичні свистуни, які докоряють Марчукові за службу
в КДБ — не указ! Мене вражають ці підленькі статті, які спрямовані проти
нього, методика їх написання немовби зідрана з інструкцій ЦК КПРС. Повірте,
я забезпечена людина. У мене є голова, руки, є своя справа в багатьох країнах
світу. Я не заробляю ні в Кучми, не зароблятиму в Марчука, коли він стане
президентом. Сьогодні Україні треба визначитися: на кого зробити ставку.
І нехай нинішній Президент Леонід Кучма мене пробачить, але він — недалека
людина, яка не розуміється ні на економіці, ні на політиці. Йому ніхто
не вірить в Україні, як він може йти на другий термін?

Я вважаю, що президентом повинен бути Євген Марчук, людина,
яка керується правилами офіцерської честі, освічена, уміє організувати
людей. Врятувати ситуацію може лише сильна особистість, особистість, яка
розбирається в світовій політиці.

Найголовніше: в Україні потрібна довіра до влади. Якщо
ця довіра буде, якщо нація згуртується навколо лідера, то ми перестанемо
жити як папуаси в сучасній Європі.

Інтерв'ю взяв Дмитро СКРЯБІН, «День» 
Газета: 
Рубрика: