Я ще можу не противитись, коли ображають мене як людину, але коли ображають мій народ, мою мову, мою культуру, як же я можу не реагувати на це?
Михайло Коцюбинський, український письменник

Тлумачення «помаранчевої зими»

25 травня, 2007 - 00:00
АНДРIЙ ЗАГДАНСЬКИЙ

Нещодавно в Києві відбувся Третій український міжнародний фестиваль документального кіно «Контакт» імені Лариси Роднянської. Про нього достатньо писали: інтерес до документалістики останнім часом зріс не лише у професіоналів, а й у глядачів. Стало очевидно, що документальне кіно може нести не один лише публіцистичний пафос, а й давати можливість авторові висловитися публічно щодо хвилюючих його проблем. Глядач же в неупередженому потоці відеоінформації намагається знайти відповіді на одвічні питання історії й буття. Саме тому мені хочеться повернутися до подій унікального багато в чому фестивалю й познайомити вас з одним з його учасників — режисером із США Андрієм Загданським. Чесно кажучи, було дещо дивно писати останні слова. Чимало кінематографістів на всій території колишнього Радянського Союзу добре пам’ятають молодого режисера з Києва Андрія Загданського. На початку 90 х років минулого століттявін розбив стереотипи неігрового кіно фільмом про Зігмунда Фрейда «Тлумачення сновидінь», який отримав Гран-прі на популярному в ті роки фестивалі у м. Воронежі.

Однак iз фактами не посперечаєшся. Уже 15 років Андрій Загданський живе в Америці. Уперше він приїхав туди 1991 року на кінофестиваль «Нові режисери — нові фільми». Усі, хто пам’ятає себе в ті роки, знає, як катастрофічно швидко й безповоротно розпадався Радянський Союз. Звичне і, якось там, але налагоджене життя. А в Америці — пильний інтерес до постперебудовного неігрового кіно нашої країни. Запрошення читати лекції студентам iз кіновиробництва, історії радянського та світового кіно. І Андрій наважився на непростий крок. 1992 року він виїжджає з України. Викладає. Працює на російському телебаченні. 1994-го отримує престижний рокфеллерівський грант на зйомки фільму. 96-го організовує незалежну продакшн- компанію «АZ Films», що займається виробництвом кіно й відео.

На нинішній «Контакт» Андрій Загданський привіз фільм «Оранжева зима». Назва промовиста. Але стрічка аж ніяк не про оранжеву революцію. Це не реструктуризація пам’ятних для всіх нас подій, незважаючи на те, під якими прапорами ми тоді стояли. «Оранжева зима» — спроба розумного, тонкого режисера розповiсти про свою країну, людей, її історію світу. Це не патетичні слова. Я дивилася фільм на фестивалі в оточенні кінематографістів. Професіонально підготовлених, скептичних, а часом і відверто цинічних людей. Мені було радісно, що мій друг, який живе за океаном, відчуває те саме, що і я. А я відчувала гордість, що причетна до людей на екрані, до українців. Мені було ностальгійно сумно, бо той стан душі вже ніколи не повернеться. І в країні, і в мені багато всього змінилося за подальші місяці. І ніяково: моментами нагорталися сльози, які намагалася приховати. Яким же було моє здивування, коли після перегляду про аналогічні емоції мені говорили колеги, від яких подібних сантиментів чекати було годі.

Є ймовірність, що українські глядачі побачать роботу Андрія Загданського на телеекрані. Пригадайте мої слова: подивіться її. А зараз — інтерв’ю з автором про фільм. І не лише про нього.

— Андрію, пам’ятаєш, як уперше почув про події, які пізніше стали називатися помаранчевою революцією? Сприйняв їх серйозно чи ні?

— Дуже свіжо пам’ятаю. Улітку того ж року я був у Києві й побачив на вулиці величезні жахливі плакати з портретом Януковича. Запитав у друзів, хто це. І отримав відповідь: «Наш майбутній президент». Дещо здивувавшись, поцікавився, звідки така впевненість? Мені пояснили, що є й інший претендент, але йому не дадуть пробитися до влади. Ці песимістичні прогнози результатів виборів мені запам’яталася, хоч тоді я ще не вникав у політичні реалії й не дуже знав, хто є хто. Коли ж після попереднього голосування залишилися тільки два лідери, вже орієнтувався в ситуації й зі статистичних даних зрозумів: є надія, що Ющенка оберуть президентом. Очевидці подій, кияни, почали переконувати мене: мовляв, незалежно від статистики, як президент проектується Янукович. Їхня безапеляційність знову дещо здивувала. Здавалося логічним, що лідер у попередньому голосуванні має великі шанси на перемогу. Мені так, принаймні, здавалося. Потім події почали стрімко розгортатися, і я дуже хотів приїхати до України. Але вчасно зміркував: поки оформлятиму документи, ситуація може «згорнутися». На мій погляд, вона й «згорнулася» в той момент, коли Верховний Суд ухвалив рішення анулювати результати виборів і провести нові. Однак емоційно все, що відбувається в Україні, мене надзвичайно хвилювало. Я уважно стежив за будь-якою інформацією в Інтернеті, по телебаченню, весь час телефонував у Київ, дізнавався живі деталі від друзів і близьких. І мені дуже хотілося зробити фільм про цю унікальну історію, Історію з великої літери, що викликала в мене велику повагу до колишніх співгромадян. Насамперед — до киян. Хотілося, щоб про це дізналися не лише в Україні. А коли я вже почав роботу над фільмом, замислився над формою, зрозумів, що обов’язково «вміщу» фільм в оперну тканину. Опера цікавила мене як велика сцена, драма, епічне дійство, хор. Чому багатьох важливих персонажів революції взагалі немає у фільмі? По суті, вони всі другорядні. Певною мірою їхня присутність допомагала відновити перебіг подій, але вони — не герої. Справжні герої — хор, жителі Міста, жителі України. Тому, приїхавши до Києва, насамперед попросив принести мені афішу з репертуаром, що йшло тими днями в Оперному театрі. Чесно кажучи, я навіть побоювався, що театр не працював під час масових маніфестацій. І яким же був мій подив, коли побачив, що за день до виборів у Національній опері репетирували виставу «Борис Годунов». Такого збігу за масштабом подій історії й напруженням пристрастей навіть вигадати було неможливо! А того дня, коли Верховний Суд України ухвалив рішення про скасування результатів виборів й призначення другого туру голосування, репетирували «Травіату», звучала могутня музика Верді!

У структурі стрічки важливу роль, на мій погляд, грає й фільм Олександра Довженка «Земля». Власне, ідея розглядати історію України через цей фільм спала мені на думку передусім. Прогнози Довженка та його провали, надії й помилки були своєрідним рубежем, точкою відліку нової, іншої історії країни. Крім того, фільм давав можливість розказати про Україну, про яку, на жаль, за її межами практично нічого не знають. В Америці, наприклад, навіть про футболіста Шевченка не чули, оскільки зовсім не розуміються на футболі. Це не Європа. Братів Клічків знають, але я ж хотів розказати «трошки» про інше. Довженко ж — принципово важлива фігура в українській культурі, це моє абсолютне переконання.

Так виникла есеїстична концепція стрічки. Частина есе — фільм «Земля» й доля України, частина — хроніка подій, що відбуваються восени й взимку 2004—2005 років. Коли стрічка «склалася» начорно, я запросив свого друга, чудового письменника Олександра Геніса, написати до фільму текст. Працювали ми так: я монтував епізод, розповідав Сашкові його суть, він писав текст, і ми починали його «випаровувати». У результаті текст вийшов лаконічний і, я б сказав, економний. Довго думали над першою й останньою фразами фільму.

— Це аксіома хорошої драматургії. Що в результаті вигадали?

— Перша фраза: «Це була випадковість, якої ніхто, крім тебе, не помітив». Нам здалося, що вона давала можливість позначити структуру фільму. Тому що випадковість має принципове значення. Ніби випадковість. Тому що, коли ти говориш «випадковість» у драматургії — це ніби випадковість. Ставиш якийсь наголос, робиш акцент. У цій фразі є звертання на «ти» — від Геніса до мене. Риторичне. Коли народилася фраза: «За останні півтора року в Київському оперному театрі ще 14 разів давали «Травіату», вона нам дуже сподобалася, й ми вирішили зробити її останньою. Залишити фінал відкритим. Ця післямова, розказана з позиції часу, коли ми закінчували фільм. У той момент уже багато що змінилося в Україні, перерозподілилися політичні симпатії, Янукович отримав більшість у Парламенті...

— Не можу не скористатися можливістю дізнатися, який у житті Олександр Геніс, оскільки дуже люблю його іронічне й точне перо.

— Сашко — чудовий письменник. І щедро ділиться своїми знаннями, відкриттями, інтуїцією. Виключно професійний, обов’язковий. Працювати з ним дуже легко. Я запросив його писати текст, оскільки ми друзі. Хоча, з другого боку, товаришуємо ми, очевидно, тому, що близькі за світоглядом, за іронічним сприйняттям багатьох речей. Так склалося, що живемо неподалік один від одного, часто зустрічаємося, навіть їздили разом відпочивати. А роки три тому, коли він почав робити на радіо «Свобода» передачу «Американська година з Олександром Генісом», запропонував мені зайнятися в ній кінооглядом. Усе одно, каже, розповідаєш мені про новинки кіно — зробиш те саме в передачі. Тепер періодично, три-чотири рази на місяць спілкуємося ще й в ефірі.

— У фільму «Оранжева зима» багато доленосних збігів iз реальним життям. Опера «Борис Годунов» за день до виборів, «Травіата» — під час перемоги Майдану, прем’єра стрічки про долю України під час нових, уже забарвлених іншим кольором, мітингів на Майдані. Можеш прокоментувати?

— Звісно, збіги, пов’язані з фільмом, я не міг передбачити жодним чином.

Але коли працював над фільмом, розумів, що сама політична ситуація в Україні має відкритий фінал. Нічого остаточного після революції в країні не сталося. Політична ситуація мінятиметься, розвиватиметься. Конфлікт не закінчився. Тектонічні маси залишаються в протистоянні, й може статися вибух. Не знаю, чи можна назвати нинішні події на Майдані вибухом, але, безумовно, відбувається маніфестація конфлікту.

Чи збіг, що прем’єра фільму відбулася в Києві? Звісно, збіг. Але, з другого боку, я думав про це не стільки як про збіг, скільки як про чудову можливість саме тут представити свою картину. Для мене це було принципово важливо. Адже я 15 років не показував своїх робіт в Україні. А фільм «Оранжева зима» — особливий. Він, насамперед, про Київ, про Місто. І треба було, щоб першими його подивилися кияни, очевидці й учасники помаранчевої революції. Це їхній привілей. Я навіть написав у прес-релізі, що в мене було почуття провини через неможливість бути в той момент в Україні. Уперше за багато років відчув потужний емоційний зв’язок не лише з київськими друзями, а й Містом як таким, у якому виріс, отримав професію, де могили батьків. Можливо, це було частиною мого мотивування зробити фільм. Було , звичайно, й певне почуття заздрості, що всі ви прожили на Майдані особливе, окреме життя. І дуже хотілося розібратися: як це було, що відчували люди в дні помаранчевої революції. Я сам багато пережив, роблячи фільм. І якщо глядачі входять у той же емоційний стан, рефлексують — для мене це дуже дороге.

Хоч би що відбувалося сьогодні, точка відліку інша. Якщо міркувати як кінознавець (хоч не дуже люблю, коли автори фільмів вдаються до подібних аргументів), то Довженко в «Землі» пропонував свою точку відліку, яка мала змінити Україну. І вона стала кошмаром, ця точка відліку. Ми з Сашком Генісом намагалися сказати, що саме помаранчева революція виявилася рубежем, з якого почалася нова історія України. Якою б вона не була, але це власна історія, де жителі Міста й країни продемонстрували прихильність до демократичних принципів терпимості й взаємоповаги. Не дай Боже, але сценарій революції міг розвиватися абсолютно інакше. Усі могли запросто повбивати одне одного. Тут же виявилося пристрасне прагнення цінностей західної цивілізації з великої літери. Говорю без найменшої іронії. Це і є відродження нації. Очевидно, це головний результат помаранчевої революції. Неважливо, зрештою, хто став президентом. Важливо, що сталося з людьми.

— Упевнена, що у фільмі в тебе є улюблені або вистраждані епізоди. Чим найбільше пишаєшся?

— Епізодом «Травіати». Мені здається, він найбільш несподіваний у контексті фільму і найбільш емоційно важливий. У ньому багато значення й багато ембівалентних емоцій. Він — те високе, мені здається, що буває в мистецтві, що буває в опері, що буває в історії. Пік миттєвого підйому. Кульмінація фільму, по суті.

— Що являє собою сьогодні документальне кіно в Америці? Наскільки воно відрізняється від документалістики пострадянського простору?

— Різниця досить велика. Маю сказати, що американське документальне кіно сьогодні на підйомі. По-перше, наявність досить недорогого відеообладнання дозволила великій кількості людей знімати документальні фільми. Друге: традиція свободи слова, хоч як це смішно звучить, укорінена в цій країні. І в кіно, зокрема. По- третє, останнім часом дуже змінилися форми дистриб’юції. Особливо досягло успіху в цьому молоде покоління. У США існують спеціальні веб-сайти, на яких миттєво розповсюджуються фільми малих і середніх форм. Людина зробила, припустімо, пародію на Гілларі Клінтон. Це, щоправда, не зовсім документальне кіно, але суть у тому, що автор розмістив її в Інтернеті, й за два дні мільйони людей побачили його роботу. Подібна швидкість поширення також має велике значення для майбутнього кінодокументалістики. Теми й мотивування фільмів дуже різні — етичні, культурологічні, сімейні драми, особисті історії. У їхньому створенні беруть участь різні фінансові інституції, але, як правило, автори відстоюють свою абсолютно унікальну авторську позицію. Незалежно від того, хто спонсорував фільм. З’являються документальні стрічки, вельми успішні фінансово. Є роботи, що не приносять прибутку, але які дуже добре знає вузьке коло глядачів, що цікавляться документальним кіно. Крім того, сучасне телебачення дозволяє показати набагато більше документальних фільмів, ніж це було раніше. Є спеціалізований канал документального кіно. Він поки ще не дуже рейтинговий, однак важливо, що вже запущений. Більше того, для користувачів цифрового кабельного сигналу існує можливість замовити будь-який фільм за індивідуальною заявкою.

— Андрію, ти завжди був читаючою людиною. Хто з письменників сьогодні найбільш цікавий і популярний в Америці? Можливо, навіть ще з не перекладених в Україні?

— На жаль, не дуже добре знаю сучасну американську літературу. Читаю здебільшого журнали, спеціальну літературу. З відносно молодих письменників мені вельми цікавий Джонатан Сафранфоєр. Сюжет його останньої книжки, яка називається «Усе освітлене» («Everything is illuminated»), до речі, пов’язаний з Україною. Головний герой їде до цієї країни задля того, щоб зустрітися з жінкою, що врятувала під час Великої Вітчизняної війни його дідуся від розстрілу. Ця річ експериментальна, нового напрямку. Вона викликала в Америці великий резонанс. 2005 року за книжкою навіть зняли фільм. Iз представників старшого покоління — яскрава індивідуальність — Томас Росс. Його твори — неприємні й страшні, але сильна література. Усе життя любив Курта Воннегута. Причому він помер 11 квітня, а в мене напередодні гостювали московські друзі, і з якогось приводу я згадував його останню книжку «Чоловік без країни» («Man without a country»), яку тоді читав. У ній наче розсипані есе, жарти, власні історії, й складається враження, що опинився в приємній компанії й спілкуєшся з людиною, дуже цікавою тобі.

— Ще один збіг?

— Просто це мій письменник, часто цитую його. Сумно, що його вже немає, і спасибі йому за те, що він був. Перша річ, яку я прочитав...

— Спробую вгадати. «Колиска для кішки» в «Іноземній літературі»?

— Саме вона. Відтоді він — один iз моїх улюблених письменників.

— А якби у віртуальній компанії, крім письменника Курта Воннегута, опинився ще хтось зі знаменитих кінорежисерів, хто б це був? І про що б хотів поговорити з ним?

— Напевно, в уяві хотілося зустрітися з Бунюелем. Безперечно, це особистість, яка мене завжди цікавила в кіно. Закоханий в його фільми. І, мабуть, навіть ні про що не питав би. Просто ходив за ним і спостерігав, спостерігав...

— Iз сучасного кіно щось справило враження?

— Чесно кажучи, стрічки, що стали б яскравим емоційним досвідом, до яких хочеться повертатися, зустрічаються нечасто. Їх мало. Мені дуже сподобався мексикансько-іспано-американський фільм режисера Гільєрмо дель Торо «Лабіринт фавна». З насолодою подивився стрічку «Повернення» Педро Альмадовара. Iз претендентів на «Оскар», на жаль, ніщо не справило особливого враження. А ось фільм Кім Кі-Дука «Весна, літо, осінь, зима... і знову весна» справив величезне враження.

Кіно, яке виробляється на території колишнього СНД, знаю менше. З фільмів, що на слуху, подивився «Острів» Павла Лунгіна. Категорично не сподобався. Багато чув про стрічку «Удаючи жертву» Кирила Сєрєбрєннікова, але ще не бачив. «Коханець» Валерія Тодоровського також не справив враження.

— Ось це дивно!

— Фільм здався мені штучним. Цікавим по суті, але не достовірним за тим, як це зроблено. Я не повірив у запропоновані обставини. Не відбулося прийняття розказаної історії. Однак це дуже суб’єктивні враження...

— В Америці ти позбувся згубної звички — палити. А яких набув?

— Спантеличила. Є якісь навички, що увійшли в життя... Якщо не помиляюся, Олексій Роднянський, якого сьогодні всі називають Олександром Юхимовичем, колись добре пожартував, визначивши три біди російського інтелігента: він не водить машину, не розмовляє англійською й не вміє користуватися комп’ютером. Усе це я роблю: розмовляю англійською, вожу машину, регулярно й багато працюю на комп’ютері. Що буде далі, поживемо — побачимо.

Ірина ГОРДIЙЧУК, автор і ведуча програми «Своя роль» на «К1», спеціально для «Дня»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments