Ми мусимо навчитися чути себе українцями – не галицькими, не буковинськими українцями, а українцями без офіційних кордонів
Іван Франко, український письменник, поет, перекладач, науковець, громадський і політичний діяч

Володимир ЗДОРОВЕГА: «Свобода слова потрібна не журналістам. Вона потрібна суспільству»

18 листопада, 2000 - 00:00

Професор факультету журналістики Львівського національного університету Володимир Здоровега вважає, що поєднання навчання і творчої праці — це складна дилема для студентів. Одні вважають, що прийшли в університет отримати знання, інші ж у погоні за практикою рідко з’являються на заняттях, безкінечно дратуючи цим своїх викладачів. «Я — за розумне поєднання і всіляко заохочую вихованців до співпраці з виданнями ще під час навчання, — каже Володимир Йосипович. — Тому дуже зрадів, коли побачив публікацію у вашій газеті нашої студентки Марії Павлюк у рамках дискусії «Журналістика без комплексів».

Сам Володимир Йосипович прийшов у журналістику з літературознавства. На ниві критики сучасної літератури розпочинав разом з Іваном Дзюбою — їх і ганьбили на одній сторінці «Літературної України». Літературознавство і понині з ним. Пан професор любить нагадувати своїм студентам, що обравши шлях журналіста, вони вже не можуть дозволити собі аматорського читання. Кожний прочитаний рядок повинен бути проаналізований iз точки зору того, як би ти міг його написати. На запитання про улюблених письменників Володимир Йосипович, як і кожний, хто професійно займається літературою, не зміг виділити когось окремо — у списку були і Франко, і Шевченко, і Загребельний, і Земляк, і Маркес, і Хемінгуей. Словом, уся класика; але потім все ж таки повернувся до Івана Франка, назвавши його «неймовірно талановитим письменником, який протягом життя значно еволюціонував». Франка, який, між іншим, був не тільки поетом, письменником, а й чудовим газетярем-публіцистом. Людини, ім’я якої носить Львівський університет, де з 1956 року викладає Володимир Йосипович Здоровега.

А взагалі ми живемо в країні парадоксів. З одного боку, відбулося значне збільшення кількості видань при абсолютному падінні тиражів, особливо україномовних. Маємо свободу аж до можливості говорити усілякі нісенітниці, писати безцеремонно про державних діячів, політиків. А з iншого боку, там, де дійсно є принципові питання, їх обходять.

Без свободи слова не те що демократії не буде, а нормальна держава існувати не зможе. Дуже багато наших керівників, особливо на низах, просто не розуміють, навіщо державі ЗМІ. Той керівник, на жаль, знає тільки одне: «хвали мене», «пиши позитивне», «не винось сміття iз хати». Оті урядові чиновники поутворювали собі інформаційні служби. Ніби все як у Європі, а насправді ми не маємо інформаційних служб. Ми маємо специфічну цензуру, яка обмежує доступ суспільства до інформації.

Існує ще один аспект несвободи ЗМІ. Йдеться про своєрідну соціально-психологічну глухоту. Нас не слухають, а точніше слухають, але не чують, не реагують. Ви собі пишіть своє, а ми робимо своє. Виходить так, що ми не «четверта влада», а, як каже мій один друг, п’яте колесо до воза.




Авторизація — вичитування і завірення тексту інтерв’ю — необхідна, але часом несправедлива річ, особливо коли текст потрапляє в руки людини, дуже вимогливої до себе. Iз тексту щезають усі «родзинки» безпосередньої реакції, якісь незначні з точки зору людини, котра давала інтерв’ю, дрібниці, що роблять повнішим її образ в уяві читача. Зі Здоровегою вийшов саме той випадок. «Я багато скоротив там, де йшлося про щось особисте, — виправдовувся в телефонну трубку Володимир Йосипович. І як спеціаліст журналістської справи додав: — Напевне, найцікавіше...» І тому, читаючи інтерв’ю, важко зрозуміти, що пан професор, наприклад, при усій своїй повазі до вступних тестів не дуже вірить у тестування на виявлення творчих данних і жартома пояснює, що при всіх своїх заслугах перед літературою і журналістикою так і не почувається впевненим, що намалював би коло, не відриваючи руки від паперу. Що Володимир Йосипович декілька років тому емоційно виступав iз парламентської трибуни проти ухвалення Закону «Про державну підтримку ЗМІ» тільки тому, що, на його думку, існування такої підтримки преси входить у протиріччя з положенням про свободу преси. Що серед тих журналістів, хто загинув через причини професійної діяльності, — один iз кращих учнів професора, редактор газети «Слава Севастополя» Володимир Іванов, це йому болить. Перераховуючи все ж таки ці «дрібниці», які складають неповторність кожного життя, вважаю їх необхідними — дозволю собі не погодитися з паном професором у цьому пункті. І тут ми повертаємося до питання про професійне читання: читач теж повинен вміти професійно читати — між рядками, між рядками того, наскільки пан Здоровега дозволив себе почути.

«ВВАЖАЮ ЖУРНАЛІСТИКУ ВІДКРИТОЮ ПРОФЕСІЄЮ»

— Володимире Йосиповичу, ви викладаєте майбутнім журналістам уже понад сорок років. Яка, на вашу думку, різниця між нинішніми вашими студентами і тими, до яких ви прийшли вперше у середині 50-х? Чи змінився головний чинник, чому молоді люди обирають саме цю професію серед інших?

— Молоді люди, які приходять на факультет, дуже подібні між собою. Вони завжди молоді, більшість iз них допитлива. Серед них багато таких людей, що справді хочуть щось знати, щось уміти. І тут я не бачу якоїсь такої суттєвої різниці, але певні нюанси помітні. І мені здається, що вони — у різному соціальному досвіді. Був час, особливо у повоєнні роки, коли на факультет приходили зрілі люди. У мене були студенти, котрі за віком були набагато старші за мене. Тодішні студенти мали більший соціальний гарт.

Що ж до чинника вибору саме журналістської професії, тут виникає питання бажання і можливостей. Раніше вступники свідоміше вибирали свій фах. Свідоміше у тому сенсі, що ці люди проходили якесь життєве випробування. Сьогодні вони налаштовані більш романтично. Я завжди вважав, що першою ознакою схильності до тієї чи іншої професії є бажання. Якщо це дуже сильне бажання, то людина може стати журналістом. Хоча є й інший критерій — природні дані. Вони не завжди відповідають бажанню. І третє — на сьогодні практично зникли обмеження, тобто, критерії творчого відбору. Бо, скажімо, ми в цьому році набрали на планові місця 60 чоловік і стільки ж — за контрактом. Практично творчий конкурс, який був колись і який ми залишили для «плановиків», об’єктивно зникає для тих, хто навчається за контрактом. У зв’язку з цим у нашому університеті є свій запас балів тим, хто має нахили до журналістики. Так, подані на конкурс публікації ми можемо оцінити в межах десяти балів, а спеціальне творче завдання — максимально у 20 балів. Таким чином 30 балів ми даємо, грубо кажучи, за талант. У майбутньому будемо наближатися до західних стандартів, тобто, тестування абітурієнтів (яке, до речі, першим в Україні розпочав саме університет імені Франка) буде вирішальним при вступі до будь-якого закладу. І якщо ми будемо винахідливими, то зможемо відбирати студентів і за специфічними творчими тестами.

— Ваша точка зору на те, чому став можливим непрофесіоналізм у журналістиці, зокрема політичній? Чи є тут провина навчальних закладів?

— Я вважаю, що тут є об’єктивні причини, і вони загальновідомі. На початку 90-х у журналістику пішло багато людей, які до журналістики ніякого відношення не мали. Це інженери, випускники технікумів, які мали початковий капітал, якісь технічні можливості і були достатньо технічно грамотні, щоб організувати редакції. І тому в журналістиці опинилась велика кількість непрофесіоналів, які не тільки не вчились на факультетах журналістики, але й не мають уявлення про те, що таке журналістика, для чого вона існує в суспільстві, які її моральні та правові основи. Серед них є люди здібні, багато хто з них iз часом стають професіоналами, але серед них є й такі, хто має дуже полегшене, я би сказав, меркантильне уявлення про журналістику. І тут ми, вища школа, нічого не можемо зробити.

Потрібні об’єктивні критерії «допуску» у журналістику. Скажімо, у Франції існує спеціальна журналістська комісія, яка атестує не просто раз на все життя, а через певний період часу, і видає карточку журналіста. Карточку, яка дає право професійно працювати в ЗМІ. Без цієї карточки ти можеш дописувати, але професійним журналістом ти не будеш. Наші найближчі сусіди, поляки, вже десь років двадцять тому встановили такий елементарний критерій: вони не беруть на роботу в ЗМІ людину, яка не має вищої освіти. Дехто стверджує, що це порушення свободи слова. Я вважаю, що це ніяке не порушення свободи. Це турбота про гарантію права суспільства на об’єктивну інформацію, бо журналіст — посередник між суспільством, між політикою, економікою і аудиторією. Він мусить бути кваліфікованим і діяти на основі певних фахових, юридичних і моральних засад, що входять в те поняття, яке ми називаємо професіоналізмом. Тому мені здається, що при всіх наших недоліках (ми перебуваємо в стані формування, невизначеності, допускаємо багато прорахунків), усе ж відбувається процес зародження різних форм організованої підготовки журналістів. Ми можемо мати післядипломну освіту, можемо набирати людей, які мають незакінчену вищу освіту, але які виявили здібності до журналістики. З часом, я думаю, це набуде стійких організаційних форм.

Належу до тих людей, які вважають журналістику відкритою професією, тобто, в журналістику ніхто нікому не заборонить прийти. Інститут, факультети та відділення журналістики — а їх зараз в Україні 15 — повинні це розуміти і робити так, щоб люди були зацікавлені в цій освіті.

«АБСОЛЮТНОЇ НЕЗАЛЕЖНОСТІ НЕМАЄ»

— Як на вашу думку, чи готові наші журналісти працювати в умовах не тільки задекларованої, але й діючої свободи слова?

— Це, може, справді найскладніше питання. На мою думку, вже сьогодні деяка частина працівників ЗМІ готова, і більше того, працює у цих умовах. Тобто є журналісти, які мають відповідний авторитет, є журналісти, які мають сміливість і мужність виступати чесно і говорити правду, і є значна частина журналістів, які з різних причин не можуть піднятися до цього рівня.

Більше того, у нас є газети, які за різних ситуацій, за дуже складних стосункiв iз хлібодавцями (бо то є вирішальним, не будемо наївними людьми) дозволяють собі і можуть бути відносно незалежними. Абсолютної незалежності немає, я в неї не вірю. Але, скажімо, газети «Дзеркало тижня», «День», «Сільські вісті», «Молодь України», «Експрес», «Високий замок», «Поступ» можуть і в цих умовах створювати незалежну точку зору. У нас є певна група журналістів, які не працюють безпосередньо в редакціях, а об’єднані в невеличкі асоціації, і дають продукцію, яку поважні видання не можуть не друкувати.

А взагалі ми живемо в країні парадоксів. З одного боку, відбулося значне збільшення кількості видань при абсолютному падінні тиражів, особливо україномовних. Маємо свободу аж до можливості говорити усілякі нісенітниці, писати безцеремонно про державних діячів, політиків. А з iншого боку, там, де дійсно є принципові питання, їх обходять. Я вже не кажу про найбільшу біду населення: є дуже багато людей, які б передплачували, купували газети, але вони кожного ранку дуже серйозно думають: придбати газету, чи купити той же кусень хліба. У нас усе менше стає людей, які читають.

Свого часу я довго носився з ідеєю створення незалежної загальноукраїнської популярної інформаційної газети, і, коли я дізнався, що вже є концепція часопису, який мав називатися «День», то неймовірно зрадів. Я і зараз радію, що є така газета, але ваша газета — видання для відносно вузького кола лідерів громадської думки.

Я не тішу себе ілюзіями, що колись буде видаватися газета накладом 10 мільйонів, але хоч би учитель у селі мав газету, саме загальноукраїнську — і це не може бути урядова газета. У нас газети зараз видають усі — від найвищих урядовців до найнижчих. Нам дуже важливо мати об’єднуючу, консолідуючу газету, яка б нікого не відлякувала, була для всіх прийнятною, здійснювала інформаційну інтеграцію населення.

— Якщо прослідкувати десятирічну історію свободи слова у нашій країні, то можна простежити певну тенденцію до звуження її кордонів...

— У нас такої повної свободи в рамках Конституції, яка визначена статтею 34, ще немає. У чому причина? Наша свобода дуже обмежена, регламентована, тому що ми, наприклад, ще досі маємо так звані державні видання. А приватні — через залежність бізнесу їхніх власників — теж «дослухаються» до думки держави... Зрозуміло, що той, хто платить, буде вимагати слухняності. Тут дуже багато залежить від рівня мислення керівника.

Без свободи слова не те що демократії не буде, а нормальна держава існувати не зможе. Дуже багато наших керівників, особливо на низах, просто не розуміють, навіщо державі ЗМІ. Той керівник, на жаль, знає тільки одне: «хвали мене», «пиши позитивне», «не винось сміття iз хати». Оті урядові чиновники поутворювали собі інформаційні служби. Ніби все як у Європі, а насправді ми не маємо інформаційних служб. Ми маємо специфічну цензуру, яка обмежує доступ суспільства до інформації.

Чомусь думають, що свобода слова потрібна лише журналістам. Насправді вона їм потрібна рівно стільки, наскільки вона потрібна кожному громадянину. Обов’язковим компонентом громадянського суспільства є можливість отримувати інформацію і можливість втручатися у суспільні процеси, у тому числі і через ЗМІ.

Якщо такої потреби немає — а наше суспільство перебуває у важкому стані збайдужіння, прострації після періоду надій, мітингів та демонстрацій, — то частина вини лежить на самому суспільстві. Воно не хоче мати цієї інформації. Сьогодні є повна свобода лаяти будь-кого і на будь- якому рівні, але це ще не свобода. На вулиці, у колі товаришів люди говорять, що хочуть. Ніхто нікого за це не карає. Але то є свобода приватна, а не свобода громадська, публічна. А далі йдуть обмеження, які випливають iз тiєї ж таки бідності: я не маю можливості купити газету, новий телевізор, а далі — ми не маємо можливості видавати газету. У нас у Львові є такий прекрасний футорологічний журнал «Універсум». Мені по- людськи шкода його редактора — він ходить iз простягнутою рукою, а громадськість не має можливості підтримати його.

Існує ще один аспект несвободи ЗМІ. Йдеться про своєрідну соціально-психологічну глухоту. Нас не слухають, а точніше слухають, але не чують, не реагують. Ви собі пишіть своє, а ми робимо своє. Виходить так, що ми не «четверта влада», а, як каже мій один друг, п’яте колесо до воза. І, нарешті, найстрашніше. Це — переслідування свободи слова. Мафіозно-кланові структури з’їдають, фізично знищують журналістів. То біль. Чи буде в таких умовах свобода слова? Ясно, що ні. Хоча я поміркований оптиміст. Бачу проблиски: суспільство приходить до усвідомлення — хай поки на рівні еліти, — що воно без свободи слова нормально існувати не може.

І останнє. Неповнота свободи слова також є результатом низького професійного рівня значної частини журналістів. У бідному суспільстві не може бути багатих мас-медіа. Цю бідність треба долати у тому числі через професіоналізм не тільки інженерів, економістів, політиків, але й тих же журналістів. A для цього слід змiнювати і наш підхід до журналістської освіти. Чому в аналогічних умовах одні видання не те що процвітають, але принаймні виживають, а інші гинуть? Бо ми ніколи раніше не вчили журналістів бути менеджерами, вміти заробляти гроші. І ми зараз над цим працюємо.

«ВИЩА ФОРМА ЖУРНАЛІСТСЬКОЇ ЦІКАВОСТІ — ЦІКАВІСТЬ ПРОГНОЗУВАННЯ ПОДІЙ ЧИ ЯВИЩ»

— Львів останнім часом виступив ініціатором деяких важливих демонстрацій на захист свободи слова. Попри їхнє можливе рекламне нагромадження. Ваша оцінка цих дій? Чи відповідає рівень піднятої «Хвилі» нинішньому рівневі української журналістики?

— Абсолютно позитивно оцінюю дії львівських журналістів як вияв громадянськості. Якщо ми кажемо, що наше суспільство перебуває в якомусь летаргічному сні, то його треба будити. І журналісти повинні його будити як словом, так і вчинком. І тому я тут абсолютно однозначно на боці наших львівських журналістів. У той же час я прекрасно розумію аргументи інших журналістів, наших київських метрів пера, що сьогодні це варто робити по-іншому. Що ж, як кажуть, вам і карти в руки. Я можу львівських колег критикувати, але в основі своїй це є добра ознака — можливість у такий дуже специфічний спосіб виявити себе як виразників громадської думки.

Що ж стосується окремих вимог, які були тоді висунуті, то поділяю думку тих, хто вважає, що встановлювати максимум штрафу небезпечно. Це питання треба вирішувати трошки в інший спосіб. По- перше, треба створити спеціалізовані суди по позовах до ЗМІ, як це має місце у світі. По-друге, повинна бути дуже компетентна комісія, така своєрідна наглядова рада, яка б не мала права виносити вирок, але могла підказати, дати свої рекомендації для суду. Боюся, що деякі кола навмисне зіштовхують лобами оці дві найупослідженіші гілки влади: судову і так звану четверту. Суд у нас поки що не має тих повноважень, які повинен мати у демократичному суспільстві, але судді інколи можуть так бездумно, так жорстоко судити ту четверту! Преса повинна сьогодні знайти спільну мову з судом.

Я вже не кажу про те, що ми вже маємо в наших законах. Хтось із юристів нагадав, що існує стаття 17 Закону «Про державну підтримку ЗМІ і соціальний захист журналістів», де йдеться про відповідальність журналіста за завдану ним моральну (немайнову) шкоду. У разі конфлікту між ЗМІ та органом державної влади чи місцевого самоврядування або офіційною особою, сказано в ній, «суд визначається щодо наявності злого умислу журналіста чи засобу масової інформації, а також враховує наслідки використання потерпілим можливостей позасудового (досудового) спростування неправдивих відомостей». Закон фактично підводить до того рівня судочинства, до того рівня мислення, який існує в цивілізованих країнах, коли суд, розглядаючи позови від офіційних органів і офіційних посадових осіб, повинен зважувати, чи то була навмисна образа, чи то була просто помилка, за яку треба вибачитися, але не можна судити. Треба диференціювати таке поняття, як помилка, яка, на жаль, у журналістиці трапляється, від навмисного приниження, брехні.

— Останнім часом проявилась тенденція певного «пожовтіння» нашої преси. Але попри те серед журналістів — і в першу чергу молодих — залишаються престижними політична, економічна тематика. Ваш прогноз — про що будуть писати завтра журналісти?

— Я вже говорив про легкість у ставленнi до журналістики. Непрофесіоналізм, лінощі штовхають людей на легші теми. Нам потрібна широка і достовірна інформація. Це основа основ. Новини — це те, без чого не може жити журналістика, особливо сьогодні. Але разом iз тим журналісти повинні вміти глибоко копати, а для цього журналіст повинен спеціалізуватися на певній темі. Знаю настрої молодих: а що там знання — головне володіти пером! Ми кажемо нашим вихованцям про те, як писати, але дуже мало або не дуже глибоко, на жаль, — про що власне писати. Тут відбувається якийсь перекос. Наша журналістика дуже слабка, якщо говорити про матеріали на економічні, соціальні, духовні теми. Політика, про яку ми пишемо дуже багато, відображається, на мою думку, поверхово-зовнішньо.

Зрозуміло, що найбільше пишемо про те, що є цікавим. Це життя знаменитостей, життя дуже багатих або дуже бідних. Проблема цікавості в журналістиці ніколи не зніметься. Це журналісти відчувають шкірою. Нещодавно вийшла моя книжка «Теорія і методика журналістської творчості». У ній є розділ «Феномен цікавого в журналістиці». Є цікавість самого факту за принципом: собака вкусила людину — це нецікаво, а от людина вкусила собаку — це сенсація. От на такому рівні цікавості намагаються зараз триматися чимало видань.

Але є інший рівень цікавості, який домінує і у вашій газеті. Це цікавість оригінальних суджень, це цікавість прогнозування подій чи явищ. Це вища форма журналістської цікавості. Ця цікавість ніколи не сприймається масою і ніколи не буде нею сприйматися. Тому що це розраховано на людей, які мають відповідну підготовку, відповідний рівень мислення.

Але подивіться, що робиться на нашому телебаченні, — суцільні фільми. Та які фільми. Я не пуританин. Але є якісь елементарні речі, яких слід дотримуватися. А натомість у нас практично немає інформаційно-просвітницьких програм. У світі є неймовірно багато цікавого. Це — дуже важливий потік журналістської інформації.

«ЦЯ БАТЬКІВЩИНА ПОТРІБНА МЕНІ»

— Що особисто вам принесло останнє десятиріччя?

— Це десятиріччя, хоч я його зустрів уже зрілим чоловіком, принесло мені насамперед державну незалежність України. Я відчуваю це, як галичанин. Одна жінка, яка свого часу була репресована, мені якось сказала: «Я кожного ранку встаю і скоренько вмикаю радіо, чи грає наш гімн». Для мене це теж має вирішальне значення, при всіх тих труднощах, при всіх тих прикрощах, при всіх тих приниженнях, які маємо. Це все-таки наш великий здобуток. Якось у ті далекі роки по Бі-Бі-Сі я чув, як російський режисер, котрий виїхав до Ізраїлю, відповідаючи на питання, чи потрібний він своїй новій батьківщині, сказав: «Мене ніколи не зрозуміють росіяни, які усе життя мали свою державу. Я ніколи не мав своєї держави. І не я потрібен Ізраїлю, а мені потрібен Ізраїль». Отаким чином і я б відповів на це питання. Мені, як і мільйонам моїх краян, потрібна ця Батьківщина. Хай ще бідна, але рідна.

ДОВІДКА «Дня»

ЗДОРОВЕГА Володимир Йосипович — доктор філологічних наук, професор Львівського національного університету імені Івана Франка, заслужений журналіст України. Народився 9 жовтня 1930 року в с. Оліїв Зборівського р-ну Тернопільської області в родині селянина. Закінчив філологічний факультет Львівського державного університету та аспірантуру при ньому. У 1970 захистив докторську дисертацію на факультеті журналістики МДУ на тему «Публіцистика, її природа, суспільні функції, гносеологічні і психологічні особливості». Дисертація була написана українською мовою. На педагогічній роботі з 1956 року. Літературний критик. Автор 13 книжок iз проблем теорії журналістики та літератури.

Олександра ЛАВРІНЕНКО, «День»
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments