Пам'яті Сергія Ковальова

Помер Сергій Адамович Ковальов - знакова фігура для радянського й російського правозахисного руху. Помер смертю праведника - уві сні, рано вранці 9 серпня. Сергію Адамовичу був 91 рік. За радянських часів він починав як вчений, робив досить успішну кар'єру, був завідувачем відділу лабораторії математичних методів у біології міжфакультетської лабораторії МДУ. Усе змінилося, коли Ковальов 1966 року організував в Інституті біофізики Академії наук СРСР збір підписів під зверненням на захист Андрія Синявського і Юлія Даніеля, засуджених до ув'язнення за публікацію своїх творів на Заході. А з 1968 року він почав брати активну участь у правозахисному русі. У травні 1969 року Ковальов увійшов до складу першої ініціативної групи захисту прав людини в СРСР, після чого його змусили піти з МГУ. З 1971 року Сергій Адамович - один з провідних учасників видання «Хроники текучих событий» - машинописного інформаційного бюлетеня радянських правозахисників. 28 грудня 1974 року Ковальов, на той час - фактичний головний редактор «Телекритики», був заарештований за звинуваченням в "антирадянській агітації і пропаганді". Йому інкримінували участь у виданні «Хроники текучих событий», а також поширення книжки Олександра Солженіцина "Архіпелаг ГУЛАГ". За ці антидержавні злочини, за тодішніми радянськими законами, Ковальов, який відмовився співпрацювати зі слідством і нікого не видав, отримав максимально - 7 років таборів, 3 роки заслання на Колимі і ще 3 роки заборони жити в Москві та інших великих містах, що змусило Сергія Адамовича після звільнення оселитися в Калініні (нинішній Твері), де він працював сторожем.

У таборі 1977 року Ковальов отримав 6 місяців штрафного ізолятора за звернення до Белградськоъ наради країн ОБСЄ, де говорилося: «Західний світ стоїть перед вибором, від якого не можна відмовитися: або тиснути на Радянський Союз, щоб він виконував вимоги Гельсінськоъ угоди про дотримання прав людини, або забути, що така угода існує ». Зараз Захід стоїть перед тим же вибором по відношенню до путінської Росії. Будучи уродженцем міста Середина-Буда Сумської області України, Ковальов підтримував тісні зв'язки з українськими правозахисниками. Після арешту наприкінці 1977 року члена Української групи "Гельсінкі" Левка Лук'яненка Сергій Адамович, який в той час був у таборі «Перм-36», разом з іншими політв'язнями надіслав звернення на захист Лук'яненка до Верховної ради та прокуратури СРСР і УРСР.

У роки перебудови Ковальов повернувся в Москву. Тут він став одним із творців прес-клубу "Гласність", на основі якого пізніше була відтворена Московська Гельсінкська група. Ковальов також брав участь в установчому з'їзді історико-просвітницького і правозахисного товариства "Меморіал" і став його співголовою. У грудні 1989 року за рекомендацією академіка Андрія Сахарова Ковальов висунув свою кандидатуру і на виборах у березні 1990 року був обраний народним депутатом РРФСР від блоку "Демократична Росія" по Чертановському територіальному округу № 58 Москви, а потім був депутатом Верховної Ради Української РСР. У 1993-2003 роках Сергій Адамович був депутатом Державної Думи Росії. Він був одним з авторів Декларації прав людини і громадянина, ухваленої в січні 1991 року, і другого розділу чинної російської Конституції, де мова йде про права і свободи громадян (останніми путінськими поправками суть цієї глави була повністю вихолощена). У 1993-1995 роках Ковальов був першим російським уповноваженим з прав людини, а в 1994-1996 роках - головою Комісії з прав людини при президенті Росії Борисі Єльцині. На цій посаді він чимало зробив для звільнення полонених у Чечні та евакуації російського населення Грозного, а також звільнення заручників у Будьоновську. 23 січня 1996 року Ковальов пішов з посади голови Комісії з прав людини через незгоду з політикою влади, яку звинуватив у відмові від демократичних реформ. Після цього він став президентом Інституту прав людини, залишаючись на цій посаді до кінця життя. Вельми показово, що і «Меморіал», і Інститут прав людини нині оголошені російською владою «іноземними агентами». Сергій Адамович був категоричним противником обох чеченських воєн і російського вторгнення до Грузії в серпні 2008 року. 2006 року він вступив до партії «Яблоко» і до 2019 року був членом її Політради. Але його позиція щодо Криму та російської агресії в Донбасі була радикальнішою, ніж у Григорія Явлінського. У листопаді 2016 року, виступаючи на Другому Кримському форумі у Львові, Ковальов прямо заявив: « Росія тягне за собою багато чого в світі. Необхідно зрозуміти, що це небезпечно, що Росія - це загроза всьому світу. Анексія Криму свідомо була вирішена двома простими міркуваннями, які неможливо приховати, а чому не взяти те, що силою можна відібрати. А ще цей крок має на меті - не пустити Україну до Європи. Кримська авантюра Росії вирізняється нахабством, масштабністю, несподіваністю. Але це не нова для Росії стратегія, вона починається з 1917 року і до 2014-го, і кінця, і краю їй не видно».

У березні 2020 року, розмірковуючи про те, що серед тих, хто підтримує Путіна, «значна частина представників творчої еліти, людей грамотних, не дурних, які мають життєвий досвід і розуміють, що вони роблять, стаючи довіреними особами пана Путіна або критикуючи Україну за її «фашистських жидобандерівців», Сергій Адамович зізнався: «Для мене трагедія країни почалася восени 1999-го або на початку 2000 року, коли Путін ставав президентом. З публічних фігур я можу на пальцях однієї руки перерахувати тих, хто тоді сказав: "Що ви робите?! Не можна підполковника КДБ робити президентом країни! Це те саме, якби в Німеччині канцлером став офіцер гестапо або Штазі"». Сергія Адамовича вважали совістю російського правозахисного руху. До останніх днів Ковальов активно виступав проти політики Володимира Путіна. Востаннє він був затриманий поліцією в березні цього року на акції протесту проти арешту Олексія Навального. Про Росію ж Ковальов висловлювався гранично жорстко: «Кожен народ заслуговує на ту владу, яку він має. Особливо заслуговують цієї влади інтелектуали цього народу. Ось чому я вважаю, що вихід Росії зі сформованої жорстокої ситуації є єдиним, я б назвав його бунтом інтелектуалів . Сергій Адамович і був таким інтелектуалом, що вічно бунтує. Шкода, до бунту російських інтелектуалів він так і не дожив. Вічна йому пам'ять!