Для недержавного народу духова культура грає величезну ролю, бо власне нею він може перевищувати народ, що політично підбив його.
Іван Огієнко, український вчений, митрополит (від 1944), політичний, громадський і церковний діяч, мовознавець

2009-й: по вершинах і скандалах

30 грудня, 2009 - 00:00

Цей рік видався доволі насиченим у царині культури. Ми виділили найбільш, на нашу думку, прикметні події — як відрадні, так і прикрі.

ВИДАВНИЦТВА: «КРИТИКА», «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА»

Власне, «Критика» зайвих представлень не потребує. Десятки книжок високого ѓатунку — філософських, художніх, історичних, словників, культурологічних плюс власне часопис «Критика» — є дуже вагомою рекомендацією. Своєю діяльністю «Критика» зробила для становлення української культури, а, значить, і національної державності набагато більше, аніж усі псевдопатріоти разом узяті. Однак нова книжка «Критики» — «120 сторінок Содому: Сучасна світова лесбі/гей/бі література. Квір-антологія» (див. нижче) привернула до себе чи не найбільшу увагу серед усіх вітчизняних видань цього року. Фактично нове Критиківське видання мов ренгтеном просвітило наше суспільство, виявивши істинний рівень його толерантності й демократизму.

«А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» Івана Малковича — це, безумовно, загальнонаціональний бренд. Кожна їхня нова книжка — справжній шедевр видавничої справи. З релізів цього року достатньо назвати «Микола Гоголь. Повісті. Найкращі українські переклади у 2-х томах» та «Дитяча Євангелія. Оповіді про Ісуса».

У «Гоголі» якості перекладів гідно відповідає культура видання, притаманна «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ЗІ». Над оформленням працювали найкращі художники видавництва — Кость Лавро і Владислав Єрко. Обидві книги приємно тримати в руках, зручно й цікаво читати, в бібліотеці освіченої людини вони просто конче потрібні. Що ж до «Євангелії», то це справжній подарунок. По всіх складових, від вишуканого оформлення до стилю викладу біблійних історій, «Дитяча Євангелія» є одним із найкращих дитячих освітніх видань цього року.

ЖАНР: СКУЛЬПТУРА

Таке враження, що цього року організатори великих мистецьких виставок наче змовилися, аби показати киянам якнайбільше видатних скульптурних витворів. Почалося це на Великому скульптурному салоні в березні. Однією з найпомітніших подій стала колекція скіфських баб, привезених з Дніпропетровського історичного музею. Авангардові роботи, розташовані в сусідніх залах, багато в чому перегукувалися з пластикою давніх ідолів. Пабло Пікассо, Олександр Архипенко, Ганс Арп, Жак Ліпшиць, Костянтин Бранкузі — найсміливіші революціонери скульптури ХХ століття — надихалися формами примітивної народної пластики багатьох країн. А окрема «салонна» виставка одного з найкращих сучасних українських скульпторів Олександра Сухоліта так і називалася: «Моя архаїка». Чимало творів у ній здавалися кревно спорідненими з творчістю давніх безіменних художників.

У серпні в рамках Днів «Мистецького Арсеналу» відкрилася «De Profundis» — презентаційна експозиція, що мала показати, на якій стадії перебуває реконструкція «Арсеналу». Для виставки з усієї України звезли статуї, рельєфи, інсталяції. Тут були трипільська пластика (V — III тис. до н. e.), прадавня скульптура (II тис. до н. е. — XIII ст.), народна дерев’яна скульптура (ХVII — XІХ ст.), барокова скульптура «львівського Мікеланджело» Йоанна Пінзеля і його школи (ХVII — XVIII ст.), класичний авангард (ХХ ст.) — Олександр Архипенко, нарешті, гідна добірка робіт сучасних українських скульпторів. Скульптурна експозиція заворожувала як різноманітністю, так і несподіваними внутрішніми паралелями, коли архаїчна пластика скіфської доби перегукувалася з новітніми експериментами, а барокова іронічність Пінзеля відлунювала у вправах постмодерних скульпторів. Організаторам вдалося показати тяглість і оригінальність українського мистецтва різьбярства, виставивши його найкращі зразки.

І, на завершення сезону, з 5 до 17 жовтня на «Великому антикварному салоні» в Українському домі показали скульптури Родена, Ренуара, Далі та досі небачену українцями пластику Олександри Екстер — уславленої в Європі київської художниці-кубофутуристки.

Фактично шанувальники сучасної скульптури подивилися всі її основні світові шедеври, не покидаючи країну.

КІНОПОДІЯ В УКРАЇНІ: «МОЛОДІСТЬ»

Авторитет будь-якого фестивалю грунтується на двох речах: статусі його гостей та якості повнометражного конкурсу. Зіркою відкриття, як відомо, була Катрін Деньов, котра заїхала на кілька хвилин, аби прийняти нагороду за внесок у світове кіномистецтво. Також протягом тижня на «Молодість» завітали Ольга Куриленко і Жан-Клод ван Дамм, а найцікавішою персоною у списку знаменитостей став голова журі відомий режисер Тоні Гатліф.

Що ж до конкурсу, то сталося те, що мало статися, встановився нарешті природній статус: «Молодість» з напівдомашнього огляду студентських новинок перетворилася на повноцінний європейський кінофорум.

Адже тут важливо (при повній байдужості держави) не просто знайти гроші, а й залучити для протекції впливових політиків і, що найскладніше, вписати фестиваль у міжнародну кіноспільноту, ствердити його серед десятків подібних кінооглядів, в умовах гранично гострої конкуренції. Треба було зробити так, щоб перспективні режисери воліли присилати свої фільми у кіноконкурс, будемо відверті, не надто впливової та відомої країни. Йдеться, звісно, в першу чергу про повнометражне змагання, котре є осердям будь-якого фестивалю. Раніше, ніде гріха діти, проблеми були саме з великим форматом. Наявність бодай двох гідних одне одного конкурентів у повнометражній категорії вже здавалася значущою. І ось, нарешті, організаторам вдалося досягнути давно бажаного результату. Можна навіть сказати, що фільми нецікаві або посередні лишилися у меншості.

39-а «Молодість» постала як концептуально продуманий фестиваль, відбивши певну тенденцію в розвитку кіно. Вочевидь, нова генерація режисерів зацікавлена соціальною драмою, однак цього разу соціальне, моралістичне кіно цілком мирно уживається з суто формальними експериментами. Етика після багатьох років постмодерного відчуження зрештою подружилася з естетикою.

КІНОПОДІЯ У СВІТІ: КАННИ

«Невже прес часу вичавив все життя із західного кіно? Невже західноєвропейський кінематограф видихався, злякавшись тіні своєї власної довгої історії?»

Ці слова з послання багаторічного президента Каннського фестивалю Жиля Жакоба можна певним чином вважати програмними для 62-х Канн. Проте, на думку президента, авторське кіно зовсім не вмирає, а просто входить у наступну фазу розвитку та обживає нові території.

Декларації отримали практичне підтвердження. 62-й Каннський кінофестиваль став справжнім парадом гордості європейської режисури: до конкурсної програми ввійшли нові роботи режисерів, давно визнаних культовими, на кожен їхній фільм чекають роками з неослабною цікавістю критики, преса, численні шанувальники. «Безславні виродки» Квентіна Тарантіно, «Антихрист» Ларса фон Трієра, «Розірвані обійми» Педро Альмодовара, «Біла стрічка» Міхаеля Ханеке, «В пошуках Еріка» британського класика соціальної драми Кена Лоуча, «Вхід до порожнечі» француза Гаспара Ное (який свого часу шокував всіх своєю «Незворотністю», а тепер зняв візіонерську драму про вбитого токійського драгдилера, що з того світу наглядає за улюбленою сестрою), «Обличчя» тайванського майстра вишуканих кіномедитацій Цая Мін Ляна (цього разу — про тайванського ж режисера, що знімає в Луврі фільм про Саломею), «Дикі трави» 87-річного патріарха Алена Рене, а також «Сяюча зірка» новозеландки Джейн Кемпіон, «Час, що залишається» палестинця Еліа Сулеймана, «Перемогти» Марко Беллоккьо. Практично всі — найталановитіші художники, добра половина — володарі тих або інших каннських нагород, в тому числі «Золотих пальмових гілок» (Трієр, Тарантіно, Кемпіон, Лоуч). Не дивно, що список фільмів, обійдених увагою журі, не менш показовий, ніж перелік лауреатів. У будь-якому разі, Канни визнані найбільш авторитетним фестивалем внаслідок того, що саме тут визначається тенденція для всього авторського кіно на наступний сезон. 62-й фестиваль не зафіксував народження багатої на таланти та ідеї «нової хвилі», як півстоліття тому, його програму склали роботи вже визнаних майстрів, — але дуже яскраво засвідчив стан багатьох умів, відобразив пікову фазу кризи, яку проходять і кінематограф, і сучасна цивілізація загалом. Найжорстокіше протистояння людських пристрастей і традиційної моралі, тіло як об’єкт і суб’єкт безмежного насильства, хиткість кордону між добрими намірами і багаторядним шосе, що веде в пекло, — все це дозволяє говорити про такий собі новий декаданс, темне постіндустріальне бароко, що наздогнало європейську гуманітарну (кіно)думку на початку нового століття. І, в той же час, талановито створені кошмари Каннського конкурсу парадоксальним чином маніфестують ті цінності, які з них, на перший погляд, виключені — кохання, людську гідність, свободу. Просто, очевидно, такий зараз час, що примусити глядача замислитися про такі речі можна, якщо лише з усього розмаху вдарити його по очах.

КІНОСЕНСАЦІЯ: «АНТИХРИСТ»

Одним із найбільш очікуваних фільмів цього року був «Антихрист». Не дивно, однак, і те, що прем’єра нового фільму Ларса фон Трієра в тих же Каннах обернулася на гучний скандал.

Шарлотта Генсбур і Вільям Дефо грають сімейну пару, чия дитина викинулася з вікна під час їхнього злягання. У пошуках утіхи осиротіле подружжя біжить до глухого лісу, селиться у віддаленому котеджі. Але ліки виявляються жахливішими за хворобу: незабаром і навколо них, і в їхніх душах запановує справжній диявольський хаос. Трієр, відомий своєю схильністю до жорстоких провокацій, цього разу, схоже, перевершив самого себе, але одним із найбільш зухвалих жестів є фінальний титр: «Присвячується Андрію Тарковському». Схоже, що фестивальній аудиторії все це здалося явним перебором: багато хто покинув залу ще до завершення показу, ті, хто залишилися, свистіли та улюлюкали; напередодні офіційного оголошення лауреатів обурене екуменічне журі навіть оголосило «Антихриста» володарем «антипризу» Канн. Проте, як засвідчує досвід, негативна реакція навіть досвідченої каннської аудиторії далеко не завжди адекватна щодо справжньої якості того чи того фільму. Вердикт головного журі здається більш точним: такий фільм — вже сам по собі чітка заява режисера-радикала, який не шукає нічийого визнання; оцінили ж насамперед самовідданість Генсбур, незвичайної та обдарованої актриси, що з блиском виконала, без перебільшення, найважчу роль. Тепер же, коли всі істерики вщухли, можна констатувати: Трієр зняв один із своїх найкращих та найбільш моральних фільмів.

ТЕАТРАЛЬНА ПОДІЯ: ФЕСТИВАЛЬ БОРОВСЬКОГО

Міжнародний театральний фестиваль, що відбувся з 17 вересня по 1 жовтня в Національному театрі російської драми ім. Лесі Українки, був присвячений 75-річному ювілею видатного сценографа Давида Боровського. В рамках фестивалю українські глядачі мали можливість побачити відбірні спектаклі найкращих сценічних колективів Росії. Так, Санкт-Петербурзький малий драматичний театр — «Театр Європи» — представив «Дядю Ваню» за п’єсою Чехова і Шекспірового «Короля Ліра», поставлені незмінним керівником театру, відомим російським режисером Левом Додіним у співпраці з Давидом Боровським. Також московський театр «Ермітаж» (під керівництвом режисера й письменника Михайла Левітіна), який було визнано на гастролях у Швейцарії «найбільш вишуканим театром Росії», показав у Києві вистави Юлія Кіма «Капніст туди і назад» та «Безрозмірне Кім-танго».

ФЕСТИВАЛЬ: «ГОГОЛЬФЕСТ»

Організатори цьогорічного «Гогольфесту» отримали у своє користування нескінченні просторі анфілади на двох поверхах «Арсеналу» і змогли цей простір належно використати, облаштувавши театральну, малу театральну, концертну, літературну сцени, відеозал, клуб-кафе; а найбільше місця віддали художникам. Загалом, на півмісяця, з 11 по 27 вересня, і двір, і внутрішні приміщення будівлі на вулиці Івана Мазепи були віддані на відкуп мистецтву.

А головне досягнення, без якого найважливіші імпрези втрачають сенс, — атмосфера. Власне, слово «фестиваль» означає «свято». Мистецька і богемна молодь отаборилася в «Арсеналі», зробивши його модним місцем. Усі два тижні основні заходи «Гогольфесту» супроводжував своєрідний паралельний фестиваль, влаштований публікою: кожен самовиражався як міг, багато приходили в чудернацьких карнавальних вбраннях; надворі кожного дня виступали найдивніші вуличні ансамблі, проходили химерні й галасливі перформанси. Оця радість співтворчості глядачів у сполученні з високим рівнем багатьох учасників і дозволяє назвати «Гогольфест» однією з найяскравіших культурних подій останніх років.

АНТИГЕРОЇ: НАЦІОНАЛЬНА ЕКСПЕРТНА КОМІСІЯ З ПИТАНЬ МОРАЛІ

Сумнозвісну комісію цього року не шпетив тільки лінивий. Професійні обскуранти справді перетнули межу, додавши до чималенького списку заборонених ними фільмів ще й книжку. При тому жодних прав забороняти будь-що у цих агресивних невігласів немає: їхні рішення мають рекомендаційний характер — втім, чомусь... обов’язкові до виконання. Інтелектуальна спільнота небезпідставно бачить в активізації «комісії» спробу відродження цензури на загальнонаціональному рівні.

КНИГА: «120 СТОРІНОК СОДОМУ»

Кохання не знає меж і не робить розрізнень: старе як світ, завжди актуальне послання, котре так чи інакше містять у собі тексти, що склали квір-антологію, — «120 сторінок Содому. Сучасна світова лесбі/гей/бі література».

Про це нове видання київської «Критики» писали переважно, як про подію політичну, загострюючи увагу на скандалах, що їх намагалися влаштувати нацистські погромники під час презентацій. Про власне літературні якості книжки говорилося набагато менше, що є, на мою думку, несправедливим.

Звісно, сама назва може збити з пантелику, а то й вивести з рівноваги деяких представників «моральної більшості». А втім, це, здається, усвідомлений жест, котрий можна потрактувати і таким чином: кохання, загнане у гетто, оточене ненавистю, просто кидає свій вирок назад, у суспільство, яке підтримує катів і тюремників.

Але якщо незашорений читач захоче мати перед собою зріз актуальної, найсвіжішої світової літератури, то кращої книжки годі й шукати. «120 сторінок Содому» — першокласна збірка любовної лірики у віршах і прозі. Звісно, там є еротичні моменти, однак вельми стримані, й, у цілому, це той рівень літератури, коли не важать ані стать, ані інтимні уподобання автора.

Багато віршів у «120 сторінках» — про неможливість воз’єднатися з Іншим та бодай хоч якось наблизитися до нього чи втримати його біля себе. Інколи це схоже на пісні про кохання, а інколи сягає висоти екзистенційних узагальнень, бо Інший завжди є і найбільшим надбанням, і найбільшою втратою. Нема різниці, хто це — Він чи Вона: ніжності для Нього чи Неї завжди забагато і завжди не вистачає. І саме тому ніжність ховається за різкою інтонацією, навіть криком, але також і за іронією: з огляду ще й на це назва збірки, ота шокуюча «содомічна» маска, здається якнайточнішою.

А вміння дивитися за маску, бачити крізь неї — властивість людей розумних.

СКАНДАЛ: ОЛЕКСАНДР ВОЛОДАРСЬКИЙ

Олександр Володарський — художник-акціоніст із Луганська, також він веде свій популярний блог у мережі. Вдень 2 листопада Володарський разом із анонімною партнершею прийшли під будівлю Верховної Ради України, роздяглися й зімітували статевий акт. Перформанс мав назву «...біться за Національну експертну комісію з питань суспільної моралі!». Акція мала на меті (цитую інтернет-петицію на підтримку Олександра) «привернути увагу суспільства до нетерпимого стану масових порушень прав людини в Україні, що мають місце як внаслідок ганебного законодавства, так і завдяки бездарній та непрофесійній роботі Національної експертної комісії з питань суспільної моралі».

Хлопця затримали за статтею 296-2 Кримінального кодексу України «хуліганство, вчинене групою осіб». 4 листопада в Печерському районному суді відбулося засідання з приводу обрання міри запобіжного заходу. Було вирішено тримати Володарського під вартою протягом двох місяців під час слідства.

Оголене тіло на публіці бентежить людське око. Надто ж — два оголені тіла. Тим паче, коли вони щось імітують.

А ось де знайти пристойні означення для розбещеності наших чинуш? Ці двоє лише тихо, недовго і безпечно побешкетували під одним із найбільших будинків розпусти в Європі. Ті ж, проти кого протестував Володарський із «групою осіб», нічого не імітують: політико-чиновницька братія просто ѓвалтує країну. Нахабно, агресивно, без жодних докорів сумління, щодня.

На тлі оргії, котра триває (з перервами на відпустки) у згаданому домі під куполом, а також у кабмінівських приміщеннях через дорогу, вчинок молодих людей здається невинною дитячою забавкою. Однак збоченцям-викопосадовцям мало того, що вони накоїли в політиці, економіці, правосудді тощо: вони тепер ще й культуру взялися регулювати. Для чого, власне, й завели вищезгадану комісію. Яка невідомо від чийого імені, але отримуючи зарплату з наших податків, бере на себе право вирішувати, що нам дивитись або читати.

Вчинок Володарського у такій ситуації — цілком логічний і доволі стриманий жест. Та й, за великим рахунком, у ньому немає нічого надто радикального. У країнах західної демократії, долучитися до яких ми так прагнемо, подібні «оголені» акції — справа звична. Відбуваються вони для того, щоб привернути увагу до певних проблем — на наш погляд, майже іграшкових. Вітчизняні негаразди набагато страшніші. Про них варто криком кричати — але суспільство навіть крику вже не чує. Що ж тоді лишається?

ТЕНДЕНЦІЯ: ПІДПАЛ «Я-ГАЛЕРЕЇ», НАПАДИ НА ПРЕЗЕНТАЦІЮ КНИГИ «120 СТОРІНОК СОДОМУ»

Теденція більш ніж тривожна. Підсилюється не тільки бюрократична цензура різноманітних комісій, а й пряма агресія нацистських угруповань проти тих чи тих культурних явищ.

У вересні презентації «120 сторінок Содому» на Львівському книжковому форумі стали справжнім випробуванням для організаторів. Спочатку місцеві нацисти закидали майонезом прес-конференцію. Наступного дня вже штурмували Театр імені Леся Курбаса, де проходила власне презентація. Через три тижні аналогічний напад був здійснений у Києві під час презентації «120 сторінок» у книгарні «Є». А втім, події в столиці дістали вже цілковито кримінальне продовження. Після київської презентації кілька глядачів пішли окремо. У підземному переході на них напали погромники, що стежили за презентацією з вулиці. Один із хлопців через травму тимчасово втратив зір. Другому зламали ніс.

На тому, однак, не закінчилося. Наприкінці вересня в арт-центрі Павла Гудімова «Я-галерея» проводився диспут «Пропаганда гомосексуалізму чи пропаганда толерантності?» Обговорювалися події довкола «120 сторінок» та абсурдна заборона показу в Україні сатиричної комедії «Бруно». В ніч із 30 вересня на 1 жовтня в приміщення було вкинуто пляшку із запалювальною сумішшю. Арт-центру було завдано серйозної шкоди. Підпалювачі також лишили на стіні галереї напис «Ні содомії! ОУН». Щоправда, провід ОУН (революційної) заперечив причетність до підпалу, однак лишається дуже мало сумнівів у тому, що це справа рук саме ультраправих бандитів, байдуже, організованих чи ні.

Ось тут, власне, і є відповідь на те, де пролягає межа толерантності. Вона завершується там, де, виголосивши «Славу Україні», калічать або вбивають людей, спалюють мистецькі галереї. Ті, хто таке робить, не є українцями й взагалі не належать до виду homo sapiens. Становище змінить тільки безкомпромісний і повсякчасний спротив, бо, як влучно сказав автор передмови до «120 сторінок» Андрій Бондар: «ситуація в суспільстві на даний момент настільки просякнута нетерпимістю, що меншиною може стати кожен із нас».

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День»
Газета: