Кожний нарід може лише тоді духовно і фізично розвиватись і рости, якщо його громадяни користуються повною свободою совісті, думки, слова та зібрань.
Михайло Сорока, український політичний діяч, дисидент, член ОУН

Академік Валерій СМОЛIЙ: «Легше перебудувати дім, аніж змінити «конструкцію» свідомості людей»

30 січня, 2007 - 00:00
ВАЛЕРІЙ СМОЛIЙ

Бути чесним істориком — це справді Доля. В цьому твердженні немає жодного зайвого пафосу. І це особливо яскраво підтверджує приклад саме нашої країни. Бо тоталітарна система колишнього СРСР, якщо й давала спокійно працювати науковцям технічних та природознавчих галузей (втім, за винятком біологів та кібернетиків), то сферу гуманітарного знання завжди розглядала як свою «священну територію», котру саме вона, система — а точніше, цілком конкретні люди при владі — покликана захищати від атак численних ідеологічних «ворогів».

Переконливе тому підтвердження — шлях, пройдений Інститутом історії України Національної академії наук України. Шлях драматичний, сповнений трагедій, і водночас благородних прикладів служіння Науці (звичайно, були й історики-конформісти — життя ж бо «вимагало» пристосовуватись до важких обставин...). Інститут історії України щойно відзначив 70- річний ювілей; гадаємо, що не всі читачі «Дня» знайомі з непростими сторінками минулого цієї унікальної, найбільшої в Україні установи такого профілю. Тому ми вирішили поговорити про віхи розвитку інституту (а також і про те, якими є сучасні здобутки вчених-істориків, взагалі перспективи розвитку історичного знання в Україні) з одним із провідних вітчизняних істориків, директором Інституту історії України НАН України, академіком Валерієм Андрійовичем СМОЛІЄМ.

— Інститут, який ви, Валерію Андрійовичу, очолюєте, нещодавно відзначив 70-річний ювілей. Які основні віхи розвитку цього поважного провідного в Україні закладу в галузі історичної науки ви могли б назвати? Що, на вашу думку, допомогло Інституту історії України вистояти в непрості часи нещадного тоталітарного тиску — і політичного, й ідеологічного — та утримати міжнародний рівень наукових досліджень?

— 70 років це дата хоча й цілком офіційна (бо постанова ЦК КП(б)У, на підставі якої був створений інститут, справді вийшла наприкінці літа 1936 року), проте все ж таки проміжна. Адже, якщо серйозно заглиблюватись в історію, то наша установа має повне право розпочинати свій відлік ще зі знаменитих ВУАНівських комісій і науково-дослідних кафедр (ВУАН — Всеукраїнська академія наук; так іменувалася в 20 ті роки майбутня НАН України. — І.С. ), пов'язаних з такими незабутніми іменами, як Михайло Грушевський (і вчені його школи) та Дмитро Багалій.

ЗГАДАЙМО ЩОДЕННИКОВИЙ ЗАПИС ДОВЖЕНКА: МОЛОДЬ НЕ ХОЧЕ ЗДОБУВАТИ ІСТОРИЧНІ ЗНАННЯ ЧЕРЕЗ МАСОВІ РЕПРЕСІЇ ТА РОЗСТРІЛИ

Отож, офіційно прийнята дата створення Інституту історії України — липень 1936 року. Щоб повною мірою збагнути, що то був за час для України, її науки (надто гуманітарної), згадаймо хоча б відомий щоденниковий запис Олександра Довженка. Він писав про те, що «ніхто не хотів вчитися на історичному факультеті. Посилали в примусовому плані. Професорів заарештовували майже щороку, і студенти знали, що таке історія, що історія це — паспорт на загибель. А що ж таке історія? Історія є рівнодіюча всіх духовних сил і здібностей народу». Ось факти: перший директор новоствореного інституту Арташес Сараджев (а з ним ціла група істориків) був у 1937 році розстріляний за нібито «право-лівацьку контрреволюційну терористичну діяльність» (ми, до речі, видали в інституті збірку документів, де всі ці матеріали ретельно проаналізовані та зібрані докупи).

Але логіка історії була такою, що попри все, всупереч репресіям та тиску, Інститут набирав оберти, збагачувався обдарованою молоддю, поповнювався аспірантами. Безумовно, гранично жорстким (і жорстоким!) водорозділом для Інституту став 1941 рік — початок війни.

Частина співробітників була тоді евакуйована в Уфу, частина пішла в діючу армію, на фронт (ми пам'ятаємо імена загиблих істориків: К. Максимчука, Б. Погребинського), а частина — це, приміром, Олександр Оглоблін, Наталія Полонська- Василенко — з різних причин не змогли або не захотіли евакуюватися та залишилися в Києві. Підкреслю, що ці визначні історики почали видаватися в Україні лише з 1990—1991 років (зауважимо, саме в Україні, а не в діаспорі, де їхні роботи були всім давно добре відомі).

А далі, вже після війни, була постанова ЦК КП(б)У від 29 серпня 1947 року «Про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії України Академії наук УРСР», яка, по суті, визначила на багато років наперед — аж до «відлиги», до смерті Сталіна — всю атмосферу навколо Інституту. То була погромна, «спеціалізована» постанова, вона була пересипана грізними обвинуваченнями, кваліфікувала мало не всі роботи, що були підготовлені дослідниками впродовж 11 років існування інституту, як «антимарксистські», такі, що мали «грубі політичні помилки та спотворення буржуазно-націоналістичного характеру». Можна стверджувати: в підсумку в ідеологічні лещата було взяте ціле покоління українських істориків.

— Чи довго проіснувала ця постанова?

— Її скасували лише в 1990 році, коли ЦК Компартії України визнав її нарешті «політично помилковою». Цей ганебний документ, як бачите, пережив і період «відлиги», коли були скасовані деякі з найбільш одіозних партійних актів сталінської доби.

ХОЧ БИ ЯК ВАЖКО НЕ БУЛО — ІСТОРИКИ ПРАЦЮВАЛИ

І все ж таки Інститут історії працював. Безперечно, значною мірою він працював «на ідеологію», але люди знаходили можливість — хоч би як важко не було — рухати вперед і науку. Ще у передвоєнні роки було задумано 17 випусків «Нарисів з історії України» (з них у 1937— 1944 рр. було реально випущено шість). Це — солідні збірники історичних документів та сотні сторінок узагальнюючого матеріалу, і вони свідчили про те, що колектив інституту здатний створювати серйозні, фундаментальні роботи. Було видано грунтовні роботи з історії Київської Русі, польсько-литовської доби, ХVI—XVII століть. Ці томики, що писались у перші повоєнні роки, виходили на сірому папері, у більш ніж скромній обкладинці, а проте містили в собі прецікавий зміст, були продуктом наукового синтезу.

— А що принесли для Інституту 50-ті роки? Адже смерть Сталіна, яка позначилась на всій духовній атмосфері в країні, очевидно, дала змогу й історикам дихати вільніше?

То була складна, суперечлива доба. З одного боку, у 1954 році з'явились сумновідомі Тези ЦК КПРС (як бачите, на «найвищому», всесоюзному рівні!) «Про 300-річчя возз'єднання України з Росією», які загнали багато оцінок історичного процесу в «прокрустове ложе» офіційної ідеології. З іншого боку, маємо підстави стверджувати, що 50-ті роки — це був час активного розвитку Інституту. Лише один приклад: 1954 року інститутом був підготовлений та опублікований (спільно з російськими та польськими істориками) знаменитий тритомник «Воссоединение Украины с Россией. Документы и материалы», який, містив справді колосальний документальний матеріал, через що й став на багато десятиліть настільною книгою для кількох поколінь істориків. З'являються узагальнюючі роботи з історії України. Саме тоді, в ті роки, з'явились перші (спочатку — гранично обмежені) можливості для поїздок наших вчених-істориків за кордон, навіть на Захід (спочатку «Заходом» була для нас Польща — розпочався інтенсивний обмін думками та досвідом із тамтешніми науковцями). Якщо бути точним — то делегації були, звісно, загальносоюзними, проте з «сегментом» українських вчених у своєму складі.

Відносно сприятливими можна назвати для наших істориків 60-ті роки. Зокрема, саме тоді з'явився «Український історичний журнал», який надрукував низку матеріалів про українську державність (доби Київської Русі та часів Богдана Хмельницького), про національно-визвольні війни, чого раніше ніколи не було. Наші співробітники у ті роки були активними учасниками (на досить високому теоретичному рівні) всесоюзних дискусій істориків, приміром, про сутність і роль феодалізму в розвитку середньовічного суспільства.

— Але ж «відлига», як відомо, завершилась наприкінці 60-х років. Що було далі?

— Безумовно, відчутним ударом по колективу інституту стали події 1972 року. Тоді під надуманими приводами (а, по суті, винятково з політичних міркувань) були звільнені з роботи такі справді видатні історики, як Михайло Брайчевський, Олена Апанович, Олена Компан; був знятий з посади директора Інституту археології та переведений із пониженням на роботу до нашого інституту визначний науковець Федір Павлович Шевченко. Оця, висловлюючись якомога делікатніше, «несприятлива смуга» в історії інституту тривала до кінця 70-х, поки на посаді секретаря ЦК Компартії України з ідеології працював багатьом відомий Валентин Маланчук.

Отже, ніколи не можна дивитися на будь-яку проблему (історія нашого інституту — не виняток), використовуючи лише «чорно-білий» підхід. З одного боку, були жорсткі ідеологічні рамки та обмеження, відома методологія; але правдою є й те, що саме в ті важкі часи працювали такі корифеї історичної науки, як уже названі Федір Павлович Шевченко, Михайло Брайчевський, Олена Апанович, Олена Компан, а перед ними Микола Петровський, Іван Крип'якевич, Кость Гуслистий та інші вчені.

І ще одна річ. Ще в радянські часи фахівці інституту вивчали не лише історію власне України (хоч, безперечно, ця сфера досліджень завжди була для нас основною), а й історію країн, як зараз кажуть, «далекого зарубіжжя» — спочатку країн «народної» демократії», за тодішньою термінологією, а згодом — інших країн як Європи, так і Сходу (Туреччина, Китай, навіть В'єтнам). Тим самим була створена база для наступного розширення цих досліджень. Наш інститут свого часу виступив «донором» при створенні кількох нових академічних установ — інституту соціально-економічних проблем зарубіжних країн (1978 р.) та Інституту української археографії (1991 р.). Це також промовистий факт.

З'ЯВИЛАСЯ МОЖЛИВІСТЬ СВОБОДИ ТВОРЧОСТІ, ЯКОЇ РАНІШЕ НЕ БУЛО

— І ось настав час «перебудови», згодом — активізації національного українського руху, зрештою — здобуття Незалежності. Очевидно, то був рубіж в історії інституту...

— Поза сумнівом, так. Але, чесно зізнаюсь, коли я пригадую ті часи, то перед очима стоять не тільки «доленосні» картини перемог, але й, крім того, величезні проблеми: початок 90-х, невиплата зарплат, величезний відтік кадрів (бо новостворена державна бюрократія потребувала «свіжих» сил, і наші співробітники йшли працювати в уряд, Адміністрацію президента, на дипломатичну службу). І все ж таки головним є те, що зник (сподіваюсь, вже назавжди) отой ідеологічний диктат, що так заважав нам працювати. Це сталося ще наприкінці 80-х років. З'явилась можливість свободи творчості, якої раніше не було.

— І наслідком зникнення того диктату стали, очевидно, нові роботи з історії України, виконані вже на якісно вищому рівні?

— Скажу коротко: за 90-ті роки, по суті, нашими вченими, переосмислено весь вітчизняний історичний процес. Це величезна, титанічна робота, і я як директор безмежно вдячний тим людям (їх десятки), котрі цю роботу виконали. Підкреслю: ця робота стосувалась всіх епох, всіх періодів історії України; йдеться про нові оцінки явищ, персоналій, подій, фактів. Створена зовсім нова концепція історії України, яка далеко не є адекватною, наприклад, концепції Грушевського, розробленій 100 років тому, — бо накопичився колосальний обсяг нових знань, поновився науковий інструментарій, вдосконалено методологічні засади. Ми почали «втягуватися» в загальносвітову спільноту істориків.

З іншого боку, ми були свідками і безсумнівної кризи історичної науки, насамперед кризи методологічного характеру. І все це не могло бути безболісним. Мабуть, легше перебудувати будинок, аніж змінити «конструкцію» свідомості людей, їхній розум... Адже історики десятиліттями привчались працювати, озираючись то на вулицю Орджонікідзе (будинок ЦК), то на вулицю Володимирську (будинок КДБ)!.

По-друге, далося взнаки різке скорочення фінансування науки, в т.ч. історичної. Доводилося швидко і ефективно реагувати на виклики нової доби. В результаті ми перейшли від заповнення т.з. «білих плям» в історії до системного, на нових методологічних засадах її вивчення. За останні 15—18 років пройдено величезний шлях: утвердились різні методологічні принципи — від класичного позитивізму до постмодернізму; по-друге — і це основне — створено нову концепцію історії українського народу — концепцію, яка враховує всі фактори — економічні, політичні, соціальні, інтелектуальні, людські.

Сьогодні провідний науково-дослідний і координаційний центр з історичних студіювань в Україні впевнено дивиться у майбутнє. Зміцнюється його матеріально-технічна база, молодими обдарованими дослідниками поповнюється кадровий склад, відкриваються нові перспективи в дослідницьких пошуках, задумано ряд великих наукових проектів, для реалізації яких існують цілком реальні можливості.

СТВОРЕННЯ ВЛАСНИХ, УКРАЇНСЬКИХ, ПІДРУЧНИКІВ З НАЦІОНАЛЬНОЇ ІСТОРІЇ БУЛО ДЛЯ НАС СПРАВОЮ ЧЕСТІ

Однією із складових частин нашої роботи стала підготовка підручників та посібників для вузів і шкіл держави. Спершу з'явився двотомник «Історія України: нове бачення» (1995 р.) Це видання мало для інституту особливе значення. Адже воно згодом трансформувалося в численні підручники з історії України, і, таким чином, ми «витіснили» з освітянського обігу популярні курси, зокрема авторів з діаспори. Це для нас — без перебільшення, питання професійної честі (при цьому я зобов'язаний додати, що підручник Ореста Субтельного свого часу, без сумніву, відіграв велику роль, ознайомивши мільйони українців з рідною історією, він став класичним). Але ж ми мали підготувати й видати підручники власних авторів! Для мене особисто це було справою честі. І ми зробили це.

Між іншим, зараз існує дуже серйозна проблема «підручникового сепаратизму», коли історія України оцінюється не в загальнонаціональному контексті, а, сказати б, «з горбів» (донецьких териконів чи Карпатських гір — то не має значення), з «місцевої» точки зору (не слід плутати з краєзнавством). Адже при цьому цілком реальною виступає загроза зведення історичного процесу до його регіональних формовиявів.

— Якщо ми вже заговорили про підручники, то, будь ласка, прокоментуйте можливість створення спільного підручника з російськими істориками. Як ви це бачите? Це можливо?

— Я вам відверто скажу: це не реальний і не актуальний на сьогодні проект. Хоча я не виключаю можливості виникнення такого проекту в майбутньому, але для цього нам потрібно пройти ряд послідовних кроків: провести дискусії, з'ясувати наші та росіян оціночні позиції по багатьом фактам і подіям.

Справді, ви можете уявити собі «спільний» погляд російських та наших істориків на такі суперечливі, складні питання, як Полтавська битва та її результати, постать Івана Мазепи чи події Переяславського акту 1654 року? Існуючі монографії показують суттєві концептуальні розбіжності в оцінках вчених України і Росії щодо революційних подій початку ХХ ст., українського національного руху 20—30-х рр. і таких проблем, як український Голодомор, участь українців у Другій світовій війні, рух шестидесятників тощо. Ось чому мені видається значно перспективнішим інший шлях (і ми ним вже пішли): створити та видати підручник з історії України, що був би призначений для росіян і написаний нашими вченими, і, навпаки, підручник з історії Росії, написаний спеціально для українського читача. Між іншим, аналогічні труднощі можуть виникати при нашому спілкуванні з польськими колегами. Або з турецькими. Але хочу наголосити: це все — суто наукові проблеми, їх в жодному разі не можна політизувати.

— Хотілось би бодай коротко торкнутися такої проблеми, як «виховання Громадянина» історією. Наша газета вже не раз писала про такі ганебні речі, що принижують нашу національну гідність, як цукерки на честь «славной победы под Полтавой» або на честь Катерини II, пам'ятники їй же в Одесі та Дніпропетровську тощо. Ваш коментар.

— Тут, по-перше, необхідна політична воля вищого керівництва, щоб унеможливити такі речі (а цієї волі поки що немає), а, по-друге, кожен із нас, українських громадян, повинен «вичавлювати з себе по краплі раба» і вчитись поважати себе. Ви навели лише два приклади; я міг би навести значно більше. Наприклад, керівників областей з якогось дива раптом почали називати «губернаторами». Звідки це? Та це ж іще від імперії, від «царя-батюшки»! Тільки тоді були такі посади.

Отже, якщо ми не знаємо свою історію (або ж, знаючи її, все одно не поважаємо себе) — то чого ми варті?

Розмову вів Ігор СЮНДЮКОВ, «День»
Газета: