Ми є. Були. І будем ми. Й Вітчизна наша з нами.
Іван Багряний, український поет, прозаїк, публіцист, політичний діяч

Баба Вiра, яка сама собi будує дiм

16 грудня, 1999 - 00:00

Вже понад десять років баба Віра сама собі будує дім.

Доки ми цей дім не побачили — не повірили. І навіть коли
побачили — повірити не могли... Край власного городу немолода жінка (Вірі
Семенівні Карпач із села Рудня Старовижівського району вже 63 роки), не
будівельник, а проста селянка вивершила таку будівлю, яка і на хату схожа
(як-не-як — коробка готова), і все ж недоробки так і пруть з усіх боків.
Наприклад, одна стіна — напевне, саме з неї баба починала «кар'єру» муляра
— і крива, і горбата. Але й завалитись вона не завалиться: баба поклала
тут цеглу аж у чотири ряди.

Будівля вражає своїм розмахом: «на око» ми з головою сільської
ради Іваном Васильовичем Марценюком прикинули, що розмір хати десь метрів
шість на дванадцять (!) Стіни вже вивершені, та тільки над однією з двох
великих кімнат замість даху покладено дошки. Під відкритим небом у іншій
кімнаті мокне й псується добротна столярка. Але поруч на вулиці дбайливо
накриті бляхою балки, у новобудові господиня припасла й листової жерсті
на дах.

Доки ми, розкривши роти, вивчали незвичайний будівельний
майданчик, з'явилась і баба Віра. Незадовго перед цим ми зустрічали її
на сільській вулиці. Вона тягла за собою возика, щоб назбирати в селі каміння,
цегли. Добудовує, каже, внутрішню стіну. Але покинула ото всю роботу й
повернулась додому: може, чужі люди з чимось лихим прийшли?..

— І навіщо вам, бабцю, нова хата?

— А як же, дітки, без хати? Хата в мене є, але хай би так
вороги мої мали...

Перший будівельний матеріал — це було дерево, яке вона
порозрізала на крокви, — баба купила дуже давно, коли ще живою була мати.
А мати Віри Семенівни вже 17 років, як померла. У халупі — її хатою назвати
тяжко, проте незважаючи на нужду — чисто, — минуло життя трьох жінок. Жила
без чоловіка Вірина баба, не було його у Віриної матері, не знала сімейного
щастя й вона. Без чоловічих рук хата руйнувалась. Зопріла солома на даху,
і Віра з матір'ю совали з лісу очерет, що замінив солому. Згодом спромоглися
на бляху. Немає в хатині ні світла, ні радіо. Ліва стіна — з боку так званого
хлівця, бо він під одним дахом з жилим помешканням, — напівобвалена. У
сінях-кухоньці біля печі баба тримає всю господарку: дві гуски, одну качку
і четверо курей. Тіснилися тут і кози та козлик. Вона на нього жаліється,
що тільки шкоди наробив, розвалив плиту, на якій варила їжу. Кози «пропали»,
тобто здохли, а якусь страву баба зварить і в печі, у почорнілих від старості
чавунцях.

— Що Бог пошле — тим і сита. Часто й нічого не їм, — не
скаржиться, а просто признається баба Віра, бо в голові в неї тільки нова
хата.

— Навіть макарони, які в районі в соціальній службі видають,
і то на цемент міняє, — розводить руками сільський голова.

Картоплю, яку виростила баба Віра, вона вже з'їла, а капуста
— не вродила.

— Хліб купуватиму... Я вже не раз без картоплі зимувала.

Все ж своєї бідності соромиться і в кімнату, де спить,
пускає неохоче. Бо що тут розглядати? Тільки й місця, що на ліжко і лавки
під стіною. Замість шафи — цвяшки на стінах. А на стінах — іконки, великий
фотопортрет молодої Віри (коли вона знала кращі часи!), вишиті хрестиком
картини, на яких ще не вицвіли кольори... Паперові квіти прикривають стару
хустку, якою замість шибки прикрите вікно.

Господиня, як і хата, справляє гнітюче враження. Вона стоїть
перед нами, вдягнута як капустина, але з босими ногами в калошах, склавши
докупи викручені тяжкою працею руки.

— Одяг мені давали і свій маю. Але мені аби в плечі було
тепло, а ноги холоду не бояться. Й руки не болять... Тільки спина — зігнутися
не можу.

Як при такій нужді — бо, крім мізерної пенсії, які в баби
статки? — вона спромоглася на велику справу — новий дім?

— Все — сама. Сама траншеї копала під фундамент, каміння
возила, сама його засипала. Що не вміла робити, у людей питалася.

Робила баба Віра тяжко в колгоспі, роками зі своєї поліської
глибинки на багатші села на заробітки їздила. Збирала в лісі (а село потопає
в ньому) гриби та ягоди, здавала їх. І збирала копійку до копійки. На всі
вмовляння, що збудує їй сільська влада хатину або хай іде в дім престарілих,
відповідає відмовою. І все будує, будує дім. Проживши вік у хаті, що менша
за тюремну камеру, вона в якийсь момент, певно, просто зациклилася на нездійсненній
мрії — збудувати дім самій і пожити у великій, просторій, справжній хаті.

І шкода, що пожити в ній вволю їй навряд чи доведеться.

Волинська область

P.S. І все таки, як несправедливо, що в селі жінку
мають за дивакувату. Адже звати її — ВІРА.

Наталія МАЛИМОН, спеціально для «Дня» 
Газета: