Воля, визволення - от той конечний прапор, до якого тягнеться все, до якого прагнуть і вояки з мечами, і моралісти з заповітами, і поети з віршами.
Василь Липківський, український релігійний діяч, церковний реформатор, педагог, публіцист, письменник і перекладач, творець і перший митрополит Української Автокефальної Православної Церкви.

Багряна вода

21 квітня, 2010 - 00:00

Ми любимо дельфінів.

Дехто навіть ходить у дельфінарії.

Попри зовнішню взаємопов’язаність, ці твердження взаємовиключні. Після фільму «Бухта» в тому впевнюєшся твердо. Так само дізнаєшся чимало речей, про які й гадки не мав.

«Бухту» («The Cove») нагороджено «Оскаром» як найкращий повнометражний документальний фільм, і ця ухвала на перший погляд видається черговим жестом уваги до екологічної тематики. Справді, йдеться про захист дельфінів. Утім, усе трохи складніше.

Насамперед «Бухта» — це історія життя Ричарда О’Баррі. Людина драматичної долі, Ричард дресирував дельфінів. Він, фактично, є співрежисером знаменитого американського серіалу 1964—1967 років «Фліппер» про веселого і розумного пласконосого дельфіна Фліппера, котрий всіляко помагає людям. Серіал мав такий великий успіх, що був показаний і по радянському телебаченню. Ті, чиє дитинство припало на 1970-ті, мають пам’ятати дельфиноманію, що заполонила навіть обкладений заборонами СРСР разом із рештою світу. Фантасти описували в романах паралельну дельфінячу цивілізацію, на екрани виходили повнометражні стрічки про тих прекрасних високоінтелектуальних істот; щодо газет і журналів годі й казати.

Насправді у всіх цих милих забав був — і є — геть інакший бік.

Ричард замислився над цим, коли, за власними словами, побачив наслідки, спричинені його ж роботою: на початку «Фліппера» у світі існувало лише кілька дельфінаріїв, а наприкінці 1960-х це вже був багатомільярдний бізнес, побудований на безжальній експлуатації тварин. З’ясувалося, нових фліпперів постачають з японського містечка Тайджі, де у морі живе велика їхня популяція, а також є надзвичайно зручна бухта. Щовересня місцеві рибалки заганяють туди тисячі тварин. Декотрих забирають до дельфінаріїв. Що коїться з рештою — до останнього часу було таємницею: у Тайджі надзвичайно згуртована спільнота, обітниці мовчання дотримуються суворо, нікому не дають фільмувати в бухті, поліція та влада беруть участь у змові.

О’Баррі зрікся своєї попередньої професії і останні 30 років присвятив боротьбі проти винищення й експлуатації дельфінів. Він не раз потрапляв під арешт, йому погрожували, одну його колегу, жінку, вбили. Тайджі стало для нього, очевидно, найбільшим викликом.

О’Баррі з однодумцями готують секретну зйомку в бухті за всіма правилами військової спецоперації. Попутно Річард розказує масу цікавих речей про малих китів, а також розвіює найпоширеніші міфи: дельфіни не усміхаються — це лише анатомія, так звана дельфинотерапія — суцільна рекламна вигадка, дельфіняче м’ясо небезпечне для споживання (тварини накопичують в організмі ртуть); з другого боку, дельфіни дійсно вражаюче розумні, приязні до людей. Природоохоронним дискурсом справа не обмежується: довкола дельфінів існує ціла індустрія, чиї керманичі не гребують жодними методами, аж до підкупу державних чиновників. Насиченість фактами не перетворює фільм на лекцію, навпаки, напруга наростає (заслуга режисера Луї Психойоса та сценариста Марка Монро) і сягає апогею у жахливій сцені різанини тисяч дельфінів вересневого світанку в бухті. Кадри, зняті і під водою, і з суходолу, і з повітря, забути неможливо, як і фінальну сцену, де самотній Ричард з монітором на грудях стоїть на вулиці японського мегаполісу.

Це стосується і нас. Бо маємо свій Тайджі. Хто-небудь скаже мені, з якого дива з’явилися дельфінарії в Дніпропетровську, Харкові, Києві?! Чому мери міст не соромляться брати особисту участь у їхньому відкритті? Хто-небудь замислювався, в яких умовах там утримують тварин, які зазвичай пропливають до 40 миль на день і мають надчутливий звуковий апарат? Чим їх там годують? Чи міняють колись воду, і що це за вода?

Бійня у місцях на кшталт Тайджі починається саме звідси, з байдужо-веселих трибун. Прошу всіх, хто це читає: не ходіть до дельфінаріїв, не водіть туди своїх дітей. Ігноруйте, навіть якщо зазивали вам дарують безкоштовні квитки. Ті шоу — безжальні катівні для тварин, і нічого більше. Ми маємо і можемо припинити це!

В інтернеті «Бухту» можна подивитися:

http://vkontakte.ru/gsearch.php? section=video&q=the%20cove

або скачати:

http://rutracker.org/forum/viewtopic.php?t=2847707

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ