Без патетики

Серію публікацій про Майдан 2004-го «День» не припиняє ось уже п’ять років. Ми щодня шукаємо наслідки Майдану. Тільки не в політиці, хоча там їх теж хотілось би бачити, а в конкретних кроках з громадянським темпераментом. Остання така публікація з’явилась в «Дні» буквально вчора на першій шпальті. «Маленька перемога стратегічного значення» — матеріал про те, як громадськість Києва відвоювала у забудовників клаптик землі на Пейзажній алеї в центрі столиці й створила там симпатичний скульптурний сквер. Безперечно, це тільки маленький клаптик. Але крок за кроком — і ми такі «шматочки» громадянського суспільства об’єднаємо у велику країну. Треба сказати, що експерти і читачі «Дня» вірили в це ще до Майдану. Напевно, тому, що знали потенціал України задовго до 2004-го. Тому Майдан нас не дивував до глибини душі й особливої ейфорії не викликав. Натомість тоді «День» розпочав серйозну розмову про те, чим же був Майдан насправді, які його причини і наслідки? Тональність дискусії на шпальтах «Дня» в 2004 — 2005 роках значно відрізнялась від загальних настроїв. Вже 10 грудня, коли ще стояли намети на українських майданах, ми запитали експертів: «Що це було?» .І вже тоді вони відповідали: на якісно вищий рівень стало суспільство, але не стали іншими політики.

Сьогодні ви не знайдете на шпальтах «Дня» розчарування в післямайданних роках і майданних політиках. Не можна було від них очікувати більшого за те, на що вони здатні. А от суспільство, звичайно, могло зробити більше. Бо воно здатне на більше. Майдан це довів.

П’ять років по тому ми поставили нашим експертам фактично ті самі запитання, що й тоді, наприкінці 2004-го. Відповіді до вашої уваги.

Запитання анкети до 5-ї річниці Майдану

1. У листопаді 2004 року (коли в багатьох відповідь на запитання про Майдан була однозначною) «День» запитав своїх експертів та читачів: «Що це було?». «Потрясіння», «революція», «українське піднесення», відповідали тоді. Відтоді пройшло п’ять років, а ми знову до вас із «дитячим» запитанням: «Що це було?»

2. Із дня сьогоднішнього: добре, що був Майдан? Погано? Його причини і наслідки?

3. Яку політичну тенденцію ви підтримуєте сьогодні та чи має вона конкретне прізвище (ми чекаємо на роздуми та аргументи)

Мирослав МАРИНОВИЧ, віце-ректор Українського католицького університету:

— Як на мене, помаранчева революція — це революція духу. Це спалах духу, який, на жаль, тривав недовго. Це спалах українського духу в тому сенсі, яким би він міг бути. Зараз, на жаль, він таким не є, але таким був — очищеним, світлим, сповненим любові та прагненням очищення і любові. Причинами Майдану були спроби повернутим нас у минуле, майже тоталітарне, втягнути нас у ту систему, яку сьогодні реалізовує Росія, — такої собі керованої несвободи, демократії, яка перестає бути демократією. Які наслідки Майдану? Ми поки що втримуємося і не є частиною російського світу. Ми спромоглися зберегти свободу. Свобода хай досі не оцінена людьми, але її є так багато, що це відразу помічають і росіяни, які приїжджають до нас в Україну, й інші люди, які живуть у несвободі. На жаль, ми в тій свободі ще не вміємо жити, не вміємо нею керуватися. Щодо підтримки певної політичної тенденції, то я підтримуватиму ту політичну групу, котра перша серйозно вибачиться перед народом за свою участь у політичному процесі, який народ сприймає як знущання. Я вважаю, що всі політичні сили мають вибачитися. Але я повірю в ту, яка це зробить насправді серйозно.

Олег ЛІВІНСЬКИЙ, журналіст, член Національної спілки журналістів України, завідуючий редакцією суспільно-політичних та інформаційних програм Тернопільської ОДТРК:

1. На мою думку, це справді було українське піднесення, тобто вияв демократії і самодостатності нашого народу. Українці довели, що в змозі самі творити власну долю, а не лише користатися певною суспільно-політичною ситуацією, як це було наприкінці правління Російської та Австро-Угорської імперій і колишнього СРСР.

Це явище дійсно стало потрясінням для керівників тоталітарного типу, щоправда, незначним і не надовго, бо вони вміють адаптуватися до різних умов задля збереження свого соціального становища і нині навіть користаються провалом ідеалів помаранчевої революції. Хоча революції в розумінні військово-політичного перевороту як такої не було. Під тиском народних мас, деяких політичних сил і через рішення Верховного Суду України відбувся мирний процес передачі влади, після якого опозиція тривалий період навіть не намагалася взяти реванш. До цього лише її спонукала неузгодженість і протиріччя в діях «помаранчевої» команди.

2. Хоч як би там було, але наприкінці 2004 року відбувся всенародний протест проти свавілля тодішньої влади, яка знехтувала його волевиявленням і по суті реанімувала тоталітарний режим. Добре, що ця подія утвердила демократичні принципи бодай на вищому державному рівні. Погано, що лідери Майдану не виконали обіцянок перед народом, який частково зневірився в його ідеалах. Погано, що на низовому рівні демократизації так і не відбулося, а керівники тоталітарного типу навіть взяли реванш у місцевих активістів помаранчевої революції і загалом територіальних громад. А це спричинило до зневіри в торжество правди і демократії. Проте історичний досвід свідчить, що кожен із проявів свободи нашого народу, незважаючи навіть на поразки, був своєрідною цеглиною у розбудові української державності. На мою думку, саме «Помаранчевий Майдан» стане однією із складових для формування в країні громадянського суспільства і її наближення до Євроспільноти та загалом цивілізованого світу.

3. Я наразі ще не визначився, за якого кандидата в президенти голосуватиму 17 січня 2010 року, проте однозначно — ця людина повинна бути лідером нації, фахівцем з економіки, здатною на радикальні позитивні зміни в суспільстві й навіть на непопулярні кроки, спрямовані насамперед на оздоровлення економіки та очищення держави від тих, які заводять її на задвірки Європи.

Олена ЛІЩИНСЬКА, кандидат психологічних наук, старший науковий співробітник Інституту соціальної та політичної психології:

— Завжди є політики, які мріють при потребі вивести на вулицю кілька десятків тисяч людей. Для цього вони використовують витончені політтехнології. Однак, Майдан відбувся тільки один раз. Ні до того, ні після того нікому не вдавалося збурити людей на такі дії. Такі мої аргументи щодо того, чи була це просто політтехнологія. Протест проти узурпації права обирати не можна віднести до примітивних реакцій, це не бунт «порожніх каструль». Майдан — це свідчення того, що народився окремий соціальний пласт. Це люди, які самі дають собі раду настільки, що не остерігаються залишитися голодними і не хочуть терпіти утиску їхніх політичних прав. Те, що відбувається не є добре і не є погано. Воно просто є. Центральна проблема, яка об’єднала людей на Майдані — це фальсифікація. Сьогодні ми можемо констатувати, що політики, які очолили Майдан, виявилися неспроможними виконати його моральний запит. Однак, мусимо визнати, що суспільство протестує проти фальсифікацій тільки на рівні декларацій, а на рівні конкретних дій у всіх верств населення фальсифікат цілком прийнятний. Бо ми бачимо, що не зменшується потік клієнтів у тих, хто торгує фальшивими дипломами, правами на водіння авто, різними довідками та лікарняними. Суспільство продовжує бавитися цими іграшками. Прориву в суспільному усвідомленні шкідливих наслідків фальсифікованого життя для кожного з нас поки що не видно. Мабуть, суттєві прогресивні зміни життя країни повинні відбуватися в інший спосіб, ніж Майдан. А Майдан можна порівняти із романтичною юністю молодого українського суспільства, яка є передумовою відповідальної зрілості. Що ж до суспільних настроїв розчарування у Майдані, то вони тільки наближують стадію суспільної зрілості. Мені подобаються і С.Тигипко, і А. Яценюк, і А.Гриценко, оскільки у кожного з них є успішний професійний досвід — окрім політичних ідей.

Айдер ЕМІРОВ, директор Республіканської кримськотатарської бібліотеки ім. Ізмаїла Гаспринського, Сімферополь:

1. Я вважаю, дуже добре, що Майдан ні тоді, ні після не перетворився на революцію з насиллям і катастрофами. Разом із тим — це була дуже прогресивна подія, яка надала суспільству новий імпульс, і зараз вже можна з впевненістю говорити, що сьогодні Україні вже не така, як була до 2004 року. Це інша, багато в чому нова країна, яка відчула смак свободи слова та й свободи взагалі. Тепер слід зрозуміти, що чекати від Майдану і загалом від помаранчевої революції дійсно революційних змін і не слід було: занадто складна в нас історія, дуже складні в нас країни-сусіди, вельми складні у нас люди — так заплутані відносини та психологія наших народів за століття панування тоталітарної ідеології. Але тепер у кожного з нас є шанс добиватися свого, і цей шанс гарантований державою, а це вже значне досягнення. Отже Майдан був початком значних еволюційних змін у психології та стосунках людей, у державному будівництві, в міжнародних відносинах. Єдине зауваження — ми хотіли швидких змін, тому й говоримо про революцію, але через ряд причин у конкретній країні Україні вони виявились досить повільними, і це історично виправдано. Але Майдан започаткував ті процеси, плоди яких пожинатимемо не ми, хоч саме цього ми дуже хочемо, а наші діти...

2. Якби ще трошки натиснути і перетворити Майдан на революцію — пролилася б кров, і країну було б відкинуто назад. З іншого боку, якби Майдан пішов не по шляху братання з «синьо-білими», а став на шлях конфронтації з ними — країна б розкололась. Тобто будь-який інший шлях видається сьогодні менш оптимальним, ніж той, який був реалізований Майданом. І це — дуже добре... Ми й сьогодні не повинні чекати миттєвих змін. В Україні з нашою історією і нашою психологією вони неможливі. Потрібна марудна десятилітня робота, і весь політикум має бути готовим (і має свідомо готуватися!) саме до цього.

3. Головне наше відчуття тоді, як і сьогодні, — надія та віра. Звичайно, ми поспішали, чекали миттєвих змін. І саме тому частина людей почуває себе зараз не тільки розчарованими, але й ображеними. Але наша надія не має вмерти, бо вона — гарант перспективи. Оцінюючи нинішні політичні течії, я вважаю, можна говорити лише про аванс народу певним політикам, бо вповні ніхто з них не готовий сьогодні реалізувати сподівання народу — власне продовжити завоювання Майдану. Тому багато людей навкруги мене сьогодні дивляться в бік Юлії Тимошенко. Я бачу, що наше суспільство оцінює її як соратника Ющенка по Майдану, незалежно від усього того, що відбулося потім, — адже в цих негараздах винна не тільки Тимошенко. Але вона теж має зрозуміти, що має змінитися. Адже суспільство чекає від неї набагато більшого. Якщо вона сформує дієву команду; якщо вона буде робити саме так, як говорить; якщо вона буде берегти суверенітет і свободу слова в Україні; якщо для неї найвищою цінністю стануть інтереси народу України, а не власні, — то наші люди готові надати їй такий великий аванс, який буде потрібен для відродження України. І цього разу люди не мають розчаруватися ні в чому...

Олександр КСЕНЖУК, громадський діяч, Хмельницький:

— Пробудження свідомості українського народу 2004 року стало апогеєм розвитку нашої нації. Потужність того прориву могла перекинути нас на кілька десятиліть уперед, отримати гідний статус у європейському співтоваристві на правах якщо не рівноправного партнера, то хоча б поважного однодумця. На жаль, ми не використали той шанс і опинилися на кілька десятиліть позаду, поринувши у ностальгію за втраченими можливостями. Що отримали? Отримали після Майдану Президента з абсолютною владою, який не зміг втримати державні важелі та не використав всенародної довіри, як неймовірного провідника енергії для нових звершень і втілення реформ. Нездатність лідера приймати компромісні рішення, страх втратити владу та авторитет загальмували поступальний розвиток суспільства. Ми отримали країну, поділену на сфери впливу між кількома особами. Від того моменту Україну лихоманить. Ще один здобуток Майдану, точніше — якісний його продукт, це Тимошенко. Вона пройшла горнило помаранчевої революції, отримавши неймовірний досвід лідера, розуміння психології мас, вміння ниФОТО МИКОЛИ ЛАЗАРЕНКАми маніпулювати. Отож, Майдан виплекав сильного політика нового формату. Однак Тимошенко загралася у великій політиці, бо крім президентського крісла — вже нічого не бачить. Цим вона програє, бо загальмувалася на одному місці. Переконаний — Майдан згуртував націю, дав новий поштовх, але він уже в минулому. Тому не варто ностальгувати. Потрібно рухатися вперед, почистивши застарілу політичну еліту. Україна має оновитися, а можливо це тільки з новими молодими політиками сучасного формату. Таким вважаю Арсенія Яценюка, з його раціональними професійними поглядами на розбудову держави.

Віктор ПУШКІН, професор, директор Інституту гуманітарних проблем Національного гірничого університету, Дніпропетровськ:

— На питання про Майдан однозначно відповісти не можна, проте ці події не були революцією в прямому значенні слова. Адже революція міняє владу й власність. А після Майдану просто змінилися персонажі. Та якщо вже говорити про революцію, то вона була в свідомості людей, котрим обридла кримінальна мафіозно-кланова система, що правила в країні. Це було прагнення щось змінити й покращити. Люди щиро повірили, що Україна стане інакшою, і те, що відбулося потім, — зовсім не їхня провина. Це вина політиків, які давали обіцянки на Майдані — насамперед боротися з корупцією. Однак помаранчева революція поклала початок цілій низці порушень закону й Конституції. Особливо були обмануті у своїх очікуваннях представники малого й середнього бізнесу. Вони надавали фінансову й організаційну підтримку помаранчевій революції. Їхнє розчарування — сумне явище, оскільки воно породило велику зневіру. Нині важко знайти в Україні політика, на поклик якого люди пішли б на барикади. Особисто я не був на Майдані й ніколи не обманювався щодо перспектив помаранчевої революції. Від самого початку мав великі сумніви, і, на жаль, виявився правим. Тому немає в мене й розчарування. Серед політиків мені завжди подобалися прагматики й реалісти, професіонали у своїй сфері, люди, здатні на розумний компроміс заради посилення й єдності України. Таким політиком серед нинішніх кандидатів на посаду президента мені здається Сергій Тігіпко. Він непогано показав себе, працюючи в Кабміні. До того ж, у нього великий досвід роботи в банківській і фінансовій сфері. Поза сумнівом, це дуже здібна людина. Щоправда, в нинішній кампанії, на думку експертів, він навряд чи опиниться у другому турі. Хоча, з іншого боку, ми не знаємо, як у дійсності розвиватиметься драматургія майбутніх президентських виборів.

Олег САНЖЕРЕВСЬКИЙ, кандидат історичних наук, директор Центру євроатлантичної інтеграції, Рівне:

— Те, що відбулося в листопаді 2004 року, все-таки було українським піднесенням. Нині простежується тенденція очорнення тих подій, намагання принизити це явище. Йдеться насамперед про політичні технології, задіяні в той період, та про тривалу підготовку згаданих подій. Можливо, в цьому є доля правди, та річ у тім, що жодні політичні технології не здатні задурно (а наголос я зробив би саме на цьому слові) підняти мільйони людей. По суті, українці втомилися від ситуації, коли від них нічого не залежить. Вони відчули найменший шанс змінити щось у своєму житті й скористалися цим. Пригадую, коли стало відомо, що на президентських виборах переміг Віктор Янукович, ми з дружиною вийшли на вулицю і побачили довжелезну колону машин із Луцька, що їхали у столицю. Очевидно, вони першими й прибули до Києва... На мою думку, не можна говорити про те, що це було заздалегідь організовано й сплановано. Це прорив людей, який потрапив на добре підготовлений політиками грунт. І не варто применшувати значення подій. Дуже добре, що був Майдан. Це одна з небагатьох, якщо взагалі не єдина подія в напрямку зміни масової свідомості. Сумніваюся, що було б комфортно жити в суспільстві, якби Майдану не було. Громадяни України в основі своїй свободолюбові й, зрештою, вільні. Фактично, те, що відбувалося в листопаді п’ять років тому — це маленький, але дуже важливий крок щодо змін уявлення про суспільство. Щоправда, цього разу на благодатний грунт він не потрапив, а наче провалився у болото. І це погано. Поводирі, які б мали провести реформи, не впоралися зі своїм завданням. Фактично, окрім свободи слова, про якісь досягнення говорити немає підстав. Ну, а щодо політичних тенденцій, які простежуються сьогодні з наближенням президентських виборів, то проблема в тому, що в рамках системи, яка діє, українці фактично голосуватимуть не за того, за кого хочуть, а за кого потрібно. Як такого вибору немає. А щоб спрогнозувати події, то, як кажуть, і до ворожки ходити не потрібно. У другому турі виборів залишиться Віктор Федорович та Юлія Володимирівна. Між цими кандидатами й треба буде визначатися. Однак питання в тому, що такий варіант і така система не є найкращими для держави.

Ірина КАЛИНЕЦЬ, львівська поетка й громадська діячка:

— Майдан показав певну зрілість народу, людей, які вирвалися з совковського братського мислення й усвідомили: для того, щоб збудувати державу, треба щось робити. Це був початок — романтичний, прекрасний, сповнений надій. Таким завжди є початок. Можна нагадати молебні й мітинги, які відбувалися у Львові в 90-х роках. Ця романтична акція видавалася швидко здійсненною, й ніхто на той момент навіть не задумувався, що Україна перебуває в стані війни. І досі не задумується, що ми перебуваємо в стані війни. І війна ця невидима — інформаційна. Іде деформація всього українського, всього чистого, всього морального. Це війна психологічна й фізична — гинуть люди. Згадаймо бодай вбивство Вадима Бойка. Це війна із загарбанням надр і ресурсів. Це війна із знищенням боєздатності армії. Добре, що в Україні нема бойових дій. Знаємо, що є сили в Росії, які закликають до них. Цю війну веде «п’ята колона», і всі наші вороги — україножери. І допоки ми не усвідомимо, що це є війна, не усвідомимо, що вона справжня, реальна, дуже тонко продумана, залишатимемося романтиками і думатимемо, що всі питання можна вирішити, лише зібравшись на Майдані. Майдан — це свято, і воно ще буде. Державу може очолювати та людина, яка не просто розуміє, чи обіцяє, чи каже, яка її мета і яке стратегічне завдання, а людина, яка докладає всі зусилля, щоби цю стратегію витримати, поставивши єдину і визначальну мету — Україна не може далі перебувати в колоніальному чи навпівколоніальному стані чи будь-якої залежності від свого могутнього сусіда. Оця мета і є найважливіша, і найголовніше завдання — не відступити від цієї мети. Але в кожній боротьбі немає лідера, який вів би свою тактику ідеально. Я бачу збереження цієї вимріяної й в 90-х роках, і на майдані Незалежності саме в цій твердій, послідовній ході до здійснення цієї мети. Для мене таким лідером нації є Віктор Ющенко, який, як справжній стратег, зрозумів, що виграти цю війну зможуть всі українці. Але для того вони мають бути УКРАЇНЦЯМИ з великої букви.

Ігор КЛЕПІКОВ, студент Київського коледжу ресторанного господарства:

1. Це було більш ніж просто «українське піднесення», це був злам генетичного коду вільних людей. «Коду поневолення», «коду страху», який заважав вільно говорити правду і вільно мислити. Це був крок з великої літери і я маю надію, що назад ми не підемо. Всю свою історію Україна боролася за незалежність, а Майдан допоміг народу це згадати, вселив у них надію і силу до подібної боротьби у наш час.

2. Майдан дав зрозуміти, що воля вибору — найголовніше. Ніякий політик не має права відбирати думку хоч би кого. Як я вже казав, «генетичний код страху» зламався, але серед вчених панує теорія, за якою ми позбавимось нав’язаних Росією стереотипів лише через триста років. Тому, чим більше буде майданів, тим впливовішою стане воля народу, буде то бізнесмен чи простий робітник, вчитель чи домогосподарка. І може, політики таки зрозуміють, що в кожного є своя голова на плечах і кожен має власну картину майбутньої України. Чим більше буде майданів, тим менше можливостей вкрасти голос на виборах. А причина такого роду волевиявлення проста — українське суспільство досягло апогею зневіри, критична точка вибухнула, проклавши шлях на Майдан. Тож з кожним таким заходом ми, нарешті, матимемо змогу корегувати майбутнє життя, «взявши владу в руки».

3. Ющенко і тільки він! Все дуже просто: Ющенко за період свого президентства, не зважаючи на тиск з боку Партії регіонів, відстояв прозахідний напрямок, «підняв» історичну культуру України, так би мовити, нагадав пересічному українцю про його насичене минуле. Україна, на мою думку, потребує все більшого розвитку європейських тенденцій, а з усіх політичних сил найясніше показав це саме Ющенко. Тому мій вибір однозначний.