...Всі були готові на жертви, знали, що не сьогодні-завтра їх знищать, але їх турбувало передовсім: чи знатиме світ про це, чи світ щось скаже?.. І друга проблема — ще більш духовна: чи буде кому помолитися за всіх, хто загинув?
Джеймс Мейс, видатний історик, політолог, дослідник голодомору в Україні

Битва за Лавру

Чи бути заповіднику в стінах монастиря?
9 квітня, 2004 - 00:00


Архітектурний ансамбль Свято-Успенської Києво-Печерської лаври має велику історико-художню цінність для науки та культури не тільки України — в грудні 1990 року ХIV сесія міжурядового комітету ЮНЕСКО з питань збереження всесвітніх культурних та природних надбань визнала Лавру пам’яткою світового значення. У належному збереженні Лаври особливу й виключну роль відіграє Національний Києво-Печерський історико- культурний заповідник із його майже 80-річним досвідом роботи та великим колективом учених. Сьогодні однак склалася ситуація, яка ставить під сумнів можливість нормальної роботи науковців Заповідника зі збереження та реставрації історичних пам’яток, а також належного нагляду за тими цінностями, які передані Церкві. Як сказав академік Микола Жулинський, депутат ВР, член комітету ВР з питань культури та духовності, «тримаємо в Лаврі понад півмільйона одиниць цінних історичних та художніх об’єктів, які є власністю українського народу, а навести порядок не можемо».

Протягом останніх трьох років загострилося змагання за нерухоме майно на території Свято-Успенської Києво-Печерської лаври (нижче «Лавра»). Протиріччя виникають, головним чином, між Лаврою, очолюваною намісником архієпископом Вишгородським Павлом (Лебідь), та Національним Києво-Печерським історико-культурним заповідником (нижче «Заповідник»), яким керує генеральний директор Сергій Кролівець. «Армії» протиборчих сторін складають, з одного боку, ченці та активісти-парафіяни Лаври, з другого — працівники Заповідника. Кожна сторона має своїх союзників у структурах Київської міської адміністрації, Верховної Ради та уряду, а також у Міністерстві культури та мистецтв України.

Базою конфлікту є те, що всі підрозділи Заповідника (наукові, виробничі, реставраційні, фондосховища та ін.) розташовані — з часу заснування Заповідника 1926 року — в колишніх лаврських приміщеннях. Між тим, українська держава урочисто й неодноразово проголосила повернення церквам і монастирям (зокрема й Лаврі) їхньої власності — культових та деяких інших споруд. І виникла звична для наших часів колізія: Лавра поспішає скористатися своїми правами, а Заповіднику нікуди з’їжджати. Конфлікт провокує, власне, влада — більшість постанов про повернення церковного майна є чистими деклараціями, які не забезпечують фінансами, приміщеннями, земельними ділянками, а також необхідним для переселення часом ті організації, які мають виселятися із церковних будівель. Хоч на вулицю! Що й траплялося вже неодноразово. Згадати хоча б «передачу» видубицької Георгієвської церкви (читай — «археологічного фондосховища») Київському патріархату. Ситуація ускладнюється, безумовно, й тим, що сторонам бракує культури, самоповаги та розуміння складності проблем «супротивника».

Із приводу цієї ситуації кілька комітетів та підкомітетів Верховної Ради (з питань культури та духовності, з питань прав людини, нацменшин і міжнаціональних відносин та з питань європейської інтеграції) вже сформулювали спільну заяву, де йдеться про те, що положення законопроекту щодо правового вирішення питання про реституцію церковної власності носять не конкретний, а загальний характер і не відповідають рекомендаціям Парламентської асамблеї Ради Європи. А до того ж — суперечать новому Цивільному кодексу України.

Все це призвело до того, що зараз у святій для кожного українця Лаврі точиться перманентна принизлива недостойна боротьба. Нападаючою стороною є, як правило, лаврські ченці, які особливо активізувалися після позаминулорічного Указу Президента України «Про невідкладні заходи щодо остаточного подолання негативних наслідків тоталітарної політики колишнього СРСР стосовно релігії та відновлення порушених прав церков та релігійних організацій». Ченці Лаври розпочали кампанію, яку не можна назвати інакше, як «експропріація експропріаторів» (тобто «грабуй награбоване»). «Супермени» в рясах збивають замки, споруджують барикади за замкненими дверима та захоплюють корпус за корпусом (з цього можна зробити «крутий» серіал). А ієрархія УПЦ МП зовсім забула про те, що юридично тут йдеться про власність не Лаври, а про комунальну та державну власність (земля, будівлі, музейні цінності).

Дії ченців залишаються безкарними — правоохоронні органи демонструють байдужість, небажання втручатися. Через те «група захвату» чернечого корпусу Лаври виявилася вельми ефективною: за 2000—2003 роки нею було захоплено — без будь-якого офіційного дозволу — десять корпусів на території Нижньої Лаври загальною площею 6396(!) квадратних метрів. Усі ці корпуси використовувалися Заповідником як майстерні, приміщення для зберігання музейних фондів, кімнати для наукових працівників, склади тощо.

Характерним для нашого часу є те, що подібну неповагу до державної власності демонструє Православна церква, яка протягом століть сповідувала формулу «симфонії Церкви та Держави» й смиренно підкорялася як секуляризації церковної земельної власності за імперських часів, так і безпрецедентно-безпардонним репресіям радянської влади. А тепер так «розкріпачилася»!

Недостойна обох сторін, нецивілізована «справа «Лавра проти Заповідника» — то яскрава, ілюстрована численними безпорадними документами картина неефективності нашої влади, хронічної ефемерності її законів, постанов, рішень. Неабияку роль відіграє тут також ефект явища, який науковці називають «патологічною схемою управління». Під цим розуміють підпорядкування певного об’єкта одночасно кільком управляючим органам. Те, що діється у Києво-Печерській лаврі, є наслідком не тільки низького рівня загальної правової культури, поваги до законів, але й того, що Лавра одночасно підлягає — в різних іпостасях — кільком установам: митрополії Української православної церкві Московського патріархату, безпосередньо Московському патріархату, Національному Києво-Печерському історико-культурному заповіднику, Київській державній адміністрації та Міністерству культури та мистецтв України. А, як кажуть, де багато няньок, там дитя — каліка.

Ситуація ускладнюється тим, що сьогодні українські суди, прокуратура та міліція найчастіше не реагують на порушення Церквою обов’язкових для всіх законів. Причиною є, вочевидь, не тільки повага до Церкви, але й побоювання непопулярності в очах суспільства. Хоча не треба доводити, що Церква зовсім не завжди є правою стороною або жертвою у тих чи інших (іноді силових) конфліктах. Якраз передбачена наперед безкарність часто провокує ці конфлікти. Якби, скажімо, настоятель Києво-Печерської лаври став перед судом за силове, несумісне з законом захоплення першого з серії корпусу комунальної власності на території Лаври, то подальші події, безумовно, розвивалися б за мирним сценарієм.

Ось один приклад: Головне управління комунальної власності Києва звернулося до Печерського РУ МВС України з проханням вжити заходів відповідно до статей 341 та 356 Кримінального кодексу України стосовно захоплення корпусу №68 ченцями. З боку РУ МВС — жодних заходів для припинення незаконних дій. Не виказала належного ефекту також Постанова Верховної Ради від 11.11.03, яка рекомендує Генеральній прокуратурі вжити заходів прокурорського реагування щодо незаконного захоплення будівель Національного Києво-Печерського історико- культурного заповідника. Реакції — ніякої.

Вище ситуація в Лаврі подана дещо спрощено — в термінах протистояння «Лавра — Заповідник». У дійсності на території Лаври сьогодні розміщується не один тільки Заповідник. Тут «прижилися» (згідно з договорами чи без них) багато різних організацій. Ось деякі з них: Державна історична бібліотека, Національний музей історії України, Всеукраїнський фонд відтворення пам’яток архітектури ім. Гончара, приміщення Спілки художників України, Український центр культурних досліджень, Спецуправління протизсувних підземних робіт, фірма «Атлант», полк міліції охорони УДСО, корпорація «Мегасервіс» та ін. Особливе зацікавлення викликає та обставина, що цей список поповнюється навіть тепер і саме із благословення організації, яка має бути найбільше зацікавленою в збереженні Заповідника.

Мається на увазі Міністерство культури та мистецтв України i його наказ від 15 серпня 2003 року, який зобов’язує генерального директора Києво-Печерського історико-культурного заповідника Кролевця С.П. «забезпечити розміщення підрозділів Академії керівних кадрів культури та мистецтв у приміщеннях корпусу №7 Лаври» (пам’ятка архітектури національного значення «Економічний корпус»). І все це — як наївно- цинічно написано в наказі — «з метою підвищення ефективності збереження та використання споруд Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника». (Кияни можуть пересвідчитися, як «стильно», з яким «смаком» і як «відповідно» до святого місця чергова так звана Академія декорувала монастирське подвір’я перед старовинним Економічним корпусом №7.) Як бачимо, Міністерство культури продовжує радянську практику перетворення Лаври в щось на зразок «Вороньей слободки» Ільфа й Петрова. Київська ж міська адміністрація, у власності якої перебуває цей самий корпус №7, як і вся земля та майно Заповідника, проти цього демаршу Міністерства культури не протестувала.

У будь-якому конфлікті так чи інакше завжди винні всі сторони-учасники. Скажімо, аби Заповідник вчасно усвідомив, що він уже не «царює» одноосібно на всій території Лаври, як це було за радянських часів, його позиція могла би бути іншою. Тим більше, що за нових обставин функції Заповідника дещо змінюються, а потреба у співпрацівниках, а значить, і в монастирських корпусах для охоронної та наукової роботи, має зменшитися (це визнають самі працівники Заповідника).

А щодо кліру та ченців Української православної церкви Московського патріархату, то інколи складається враження, що вони — іноземці в Україні, а до того ще й досить неосвічені. Вони, начебто, не усвідомлюють, що Лавра — то не тільки православні храми, обитель, печери з мощами святих угодників Божих. (До речі, більшість з них, числом 120, були канонізовані 1643 року Київським митрополитом Петром Могилою.) Тут йдеться про культурну спадщину, й не тільки українського народу (що підтвердило внесення Лаври до охоронних списків ЮНЕСКО). За цією безцінною спадщиною потрібен постійний ретельний науковий нагляд спеціалістів, науковців, яких не має й довго ще не матиме Церква. Насельники Лаври не усвідомлюють і того, що без сприяння церкви, без нормальної співпраці Лаври та Заповідника збереження святині для прийдешніх поколінь просто неможливе.

Свято-Успенська Києво- Печерська лавра століттями була духовним осередком українського народу, символом миру, благоліпності, духовної краси. Та боротьба, яка точиться сьогодні на святій землі Антонія й Феодосія, мало сприяє збереженню цієї історичної аури — сьогодні повітря насичене там ненавистю до ближнього, затятістю, взаємними звинуваченнями. Нагальним обов’язком Церкви є покінчити із цим неподобством і подати приклад своїм опонентам- ученим, світським законникам, а найголовніше — своєму народу Божому. Такий необхідний всім нам приклад поваги до законів та до національної культури.

Можливе вирішення конфлікту «Лавра — Заповідник» лежить на поверхні, бо воно вже давно сформульоване в численних документах української влади. Найголовніше — виселити з Лаври всіх — ВСІХ: підрядчиків, субпідрядчиків та «нелегалів» разом з «академіками». (Я би залишила тільки Історичну бібліотеку — зі згоди Лаври, звичайно). На виселення знадобиться, звичайно, кілька років, але строки мають бути вже сьогодні визначені, доведені до відома всіх «квартирантів» і узгоджені з Лаврою. Якщо наслідувати букву та дух чинних законів та указів, то Лавру має залишити також Заповідник, «посаджений» там радянською владою. Здається очевидним і абсолютно необхідним надати йому спеціальну будівлю десь поряд із Лаврою, із усіма необхідними приміщеннями для наукових досліджень та фондів, із добре обладнаними лабораторіями та майстернями тощо. Одним із варіантів може бути відведення під Заповідник частини приміщень «Арсеналу». Все це, звичайно, потребує значно більше часу, ніж написання указу чи навіть ухвалення Закону.

Протягом своєї довгої історії Києво-Печерська Лавра завжди була осередком, світочем вітчизняної просвіти, книгодрукування, іконопису. Вже на початку ХVII століття настоятель Лаври Єлісей Плетенецкий створив тут велику на ті часи типографію, навколо якої об’єднав відомих богословів, письменників, тодішніх публіцистів, перекладачів. Вони обирали книги для друку, перекладали, редагували, писали рецензії. До 1654 року в лаврській друкарні було видано близько 80 найменувань книг, також і іноземними мовами. Окрім церковної та богословської літератури тут видавалися книги світські — букварі, календарі, історичні твори, граматики тощо. Книги Лаври возили й до Москви, де вони користувалися неабияким попитом. (Все це закінчилося після 1688 року, коли Києво-Печерська лавра стала ставропігійною — була підпорядкована безпосередньо Московському патріарху).

Сьогодні на території Лаври відсутня навіть парафіяльна школа, а Духовна академія УПЦ МП облаштована так, що приїждже із Москви вчене православне духовенство просто жахається. У незчисленних книжних кіосках Лаври торгують переважно російськими, майже виключно російськомовними, а трапляється — й антиукраїнськими книгами та газетами. Плекаємо надію, що вирішення всіх майнових конфліктів викаже благодійний вплив на духовне життя Києво-Печерської лаври, поверне їй колишню славу духовно-просвітницького осередку України.

IСТОРИЧНА ДОВIДКА

Ця видатна пам’ятка православної духовної культури Давньої Русі була заснована у 1051 р. вихідцями з бояр Антонієм і Феодосієм у печерах біля літньої князівської резиденції в с. Берестові поблизу Києва. Дуже швидко монастир став центром поширення й утвердження християнства в Київській Русі. У ХII ст. набув статусу «лаври» (головного, великого монастиря). Київські князі завжди дбали про духовний й матеріальний розвиток Лаври, дарували їй вотчини, гроші, коштовності тощо.

Києво-Печерська лавра протягом багатьох століть відігравала винятково важливу роль у розвитку давньоруської духовної культури, зокрема, була центром літописання та житійної літератури, тут перекладалися з іноземних мов на давньоруську й переписувалися твори авторів різних країн. Саме в Києво-Печерській лаврі працювали видатні літописці Никон, Нестор, Сільвестр. Саме тут у ХIII ст. був написаний «Києво-Печерський патерик» — винятково важливе джерело з історії Київської Русі, життя та побуту ченців.

Не можна забути й про те, що у XVI-XVII ст. Києво-Печерська лавра була мало не головним центром духовного захисту українського православ’я, боротьби проти наступу католицизму на наші землі. У той же час саме тут розгорнув свою діяльність видатний прихильник екуменізму, митрополит Петро Могила (1596—1647). З Києво-Печерською лаврою пов’язані такі славетні імена в історії української культури, як Інокентій Гізель, Захарій Копистенський, Памво Беринда та інші.

Нарешті, Лавра для нас — це й всесвітньо відомі пам’ятки архітектури: Успенський собор (збудований близько 1073—1078 рр., зруйнований під час Великої Вітчизняної війни), Троїцька надбрамна церква (збудована в 1108 р., відреставрована в XVIII ст.), церква Воздвиження (споруджена за Івана Мазепи, близько 1700 р.), Велика дзвіниця заввишки 96 м (збудована в 1731—1745 рр.).

Лавра як безцінна пам’ятка історії та культури світового значення була й залишається предметом законної гордості українського народу.

Клара ГУДЗИК, фото Михайла МАРКIВА, «День»
Газета: