Я — грузин, але, якщо потрібно, я віддам життя за Україну.
Георгій Гонгадзе, український журналіст

Битва за право Бути

Наша Вітчизняна війна: погляд історика
6 травня, 2005 - 00:00

При вивченні й висвітленні боротьби українського народу проти фашистських агресорів, як і в інших наукових розвідках, важливо, на нашу думку, акцентувати увагу на необхідність дотримуватись випробуваних часом принципів. Серед них одним з найважливіших є об’єктивність, правдивість, відсутність упередженості, безсторонність.

Звичайно, наші знання про історичний процес не є абсолютними, раз і назавжди усталеними. Але вони мають змінюватись не під впливом симпатій чи антипатій того або іншого науковця, політичної або іншої кон’юнктури, а розвиватись на основі прирощення раніше не відомими даними. Особливо коли йдеться про таке виключно складне, строкате, суперечливе явище, як війна. Зокрема не можна не враховувати й того, що чимало документів, які стосуються подій 1939—1945 рр., були, а багато які й понині залишаються суворою військовою й державною таємницею. У міру їхнього розсекречення та надходження в науковий обіг можуть доповнюватись, піддаватись корекції наші уявлення про перебіг тих чи інших подій. Але тільки так, на основі вивчення і використання нових даних, почерпнутих з вірогідних джерел, а не шляхом пересмикування, препарування або замовчування історичних фактів.

Правдивість вкрай важлива і при висвітленні всієї сукупності фактів, що складають історію боротьби українського народу проти фашистських агресорів в 1939—1945 рр. Йдеться, зокрема, про те, що цілком справедливою є теза про необхідність «деромантизації» будь-якої війни як явища, що супроводжується насильством, загибеллю величезної кількості людей, руйнуваннями, фізичними та моральними стражданнями. Мрією людства були мир, спокій, розв’язання конфліктів без пролиття крові. Але «деромантизація» війни як явища не повинна, на нашу думку, супроводжуватись, як іноді пропонують, «дегероїзацією» життя й діяльності тих, хто в конкретних історичних умовах був змушений боронитись від агресорів, захищав себе, власну країну від знущань, смерті, рятував від загибелі свій народ.

Другу світову війну, в жорна якої з самого початку потрапило українство, нав’язали планеті німецькі нацисти та італійські фашисти, японські мілітаристи. Головною її причиною стала їхня стратегія, спрямована на розширення життєвого простору для європейських та азійських «арійців». «Ми відчуваємо перенаселення й не можемо себе прогодувати, спираючись лише на свою територію... Остаточне вирішення проблеми полягає в розширенні життєвого простору, а також в розширенні сировинної та продовольчої бази нашого народу», — говорилось у меморандумі Гітлера про підготовку до війни (серпень 1936 р.). Він відверто писав: «Ми зупинимо безкінечний німецький рух на захід та південь і звернемо наші погляди до земель на сході».

При всіх претензіях до політики СРСР (пакт Ріббентропа—Молотова в серпні 1939 р.), західних держав (Мюнхенська угода 1938 р. та ін.), Польщі (співучасть разом з Гітлером у поділі Чехословаччини, загарбання чеської Тешинської області восени 1938 р.), не можна заперечити доконаних історичних фактів — Другу світову війну почали німецькі нацисти та італійські фашисти, які і є її головними винуватцями.

Для досягнення цієї мети фашисти вважали, зокрема, необхідним загарбати й пограбувати українські землі, знищити більшість українців, а тих, що виживуть, перетворити в покірних рабів. Йшлося, таким чином, про існування українців як етносу. У таких умовах не залишалось іншого, як захищатись, на нахабний напад відповісти силою, протистояти загарбникам, відповідними методами рятувати себе, своїх близьких, всю націю від загибелі. І вічної пам’яті, й глибокої поваги заслуговують ті, хто героїчними вчинками, а нерідко і власним життям заслонили Вітчизну від агресорів. Ушанування заслуговує кожен з мільйонів українців — солдатів, офіцерів, генералів, маршалів армій різних країн, партизан і підпільників тих або інших гілок руху опору, які боролись проти німецько-румуно-угорських окупантів.

У свій час видатний український поет В. Симоненко, засуджуючи війну, показав всю жахливість цього явища у вірші про реальну людину — бабу Онисю зі свого рідного села Біївці на Полтавщині, яка втратила на фронті чоловіка і трьох синів-солдатів:
У баби Онисі було три сини,
У баби Онисі синів нема.
На кожній її волосині
Морозом тріщить зима.
Я горя на світі застав багато,
Страшнішого горя нема,
ніж те, коли старість мати
в домівці стрічає сама.

І тут же поет закликає вічно пам’ятати й шанувати тих, хто віддав своє життя за Вітчизну, хто виховав таких героїв.

У зв’язку з цим хотілося б почути більш виразний голос різних політичних сил і громадських, зокрема ветеранських, об’єднань щодо вшанування забутих героїв.

Важливою проблемою є точне датування історичних подій. Непересічне значення має й науково обґрунтована періодизація участі українства в глобальному воєнному протистоянні 1939—1945 рр. У численних виданнях про цей час традиційним стало визнання Великої Вітчизняної війни як такої, що почалась 22 червня 1941 р. Вона вважається частиною Другої світової війни. При цьому участь українців у воєнних подіях з 1939 по 22 червня 1941 р. виноситься за рамки вітчизняної війни. Дехто в дискусіях, навпаки, ламає чимало списів з метою довести, що вітчизняної війни для українського народу взагалі не було, на їхню думку, слід говорити про відповідні події в Україні в роки Другої світової війни, або про радянсько-німецьку війну.

Як свідчать факти, термін «вітчизняна війна» використовувався стосовно справедливої збройної боротьби народів на свій захист і оборону власних земель від іноземних загарбників. Відповідно, в такій війні воєнні дії проти агресорів ведуть не тільки регулярні війська, але й цивільні громадяни даної країни, тобто війна набуває всенародного характеру, в якій все населення всіма можливими засобами воює з агресорами. При цьому армія втрачає замкнутий характер, разом з регулярними військами бої ведуть різні формування — народне ополчення, партизани, підпільники тощо. Тобто вітчизняну війну ведуть не тільки певні держави та їхні структури, а весь народ, який використовує різні форми опору. Для вітчизняної війни характерні воєнні дії не тільки на фронті, але й у ворожому тилу, і спрямована вона на знищення як військ і зброї противника, так і його шляхів сполучення, виробництва, складів і т.д. Вітчизняна війна має затяжний, упертий, кривавий і винищувальний характер, бої ведуться за кожний клаптик рідної землі та протягом довгого часу.

Саме такий характер мали воєнні дії з боку тих народів, які стали об’єктом фашистської агресії в роки Другої світової війни в 1939—1945 р. Для жертв нападників Друга світова з самого початку стала й вітчизняною війною. Це закріплено й у відповідних документах, виступах державних діячів того часу.

Народний, справедливий, вітчизняний характер війни з фашизмом відразу зрозумів, наприклад, прем’єр-міністр Великої Британії У. Черчилль, який у промові по радіо у зв’язку з нападом фашистів та їхніх союзників на СРСР заявив: «За останні 25 років не було більш послідовного ворога комунізму, ніж я. Я не візьму назад жодного слова, сказаного проти комунізму… Але я бачу… солдатiв, які стоять на порозі рідної землі… Я бачу, що вони охороняють свої оселі, де їхні матері та дружини моляться — так, бо бувають часи, коли всі моляться, — про безпеку своїх близьких… Я бачу десятки тисяч сіл, де засоби для існування важко вириваються у землі, але де існують споконвічні людські радощі, де сміються дівчата та граються діти. Я бачу, як на все це насувається мерзотна нацистська воєнна машина… Я бачу також сіру вимуштровану слухняну масу лютої гунської солдатні, яка насувається, як хмари повзучої сарани. Я бачу в небі німецькі бомбардувальники й винищувачі,.. які радіють тому, що вони знайшли, як їм здається, більш легку й вірну здобич… За всім цим шумом і громом я бачу шайку злочинців, які планують, організують і накликають на людство цю лавину нещасть… У нас лише одна, єдина незмінна мета. Ми сповнені рішучості знищити Гітлера та всі сліди нацистського режиму… Це не кланова війна, а війна без різниці раси, віросповідання або партії… Це справа вільних людей і вільних народів у всіх куточках земної кулі». І пізніше неодноразово він, як і інші керівники антигітлерівської коаліції, підкреслював свою рішучість вести з повною силою й енергією визвольну війну до повного знищення гітлеризму.

Використання тодішнім радянським керівництвом терміну «вітчизняна війна» не є причиною для заперечення такого характеру війни українців та інших народів з фашизмом. Адже вітчизняна війна як явище має конкретний зміст, про що йшлося вище.

Українці почали справедливу, визвольну, справжню Вітчизняну війну на захист своєї землі ще в 1939 р., коли угорські фашисти при підтримці Гітлера 14 березня напали на територію Карпатської України. У ній наші земляки захищали не того чи іншого диктатора чи якийсь режим, а свою землю, своє право на існування й вільне життя.

Найбільша битва розгорнулись 15 березня на Красному полі — рівнині, що лежала на правому березі Тиси поблизу Хуста. Угорським агресорам тут протистояло 2 тис. січовиків і стільки ж вояків чехословацьких частин. Серед оборонців було багато учнів гімназії, яких привів учитель Я. Голота. Угорські нападники мали кращі позиції — наступали з гір, були добре озброєні, вишколені. Січовики поступались перед ними кількістю, озброєнням, захищались на рівнині, використовуючи залізничне полотно. Цілий день тривав запеклий бій. Українці відчайдушно захищались, давши змогу провести засідання сойму, на якому була проголошена незалежність Карпатської України.

Під вечір 18 березня агресори окупували все Закарпаття й вийшли до польського кордону. Там їх радісно зустріли польські війська, які в разі потреби були готові допомогти окупантам. Срібна земля, як поетично називають Закарпаття, з благословення Гітлера була розтоптана кривавим чоботом фашистського режиму Горті. Йому допомагали Польща та Румунія. Остання видавала січовиків, що переходили її кордон, угорцям, котрі негайно розстрілювали захисників рідної землі, а тіла кидали в Тису.

За свободу рідного краю, за українську карпатську державу тільки під час боїв у березні 1939 р. полягало понад п’ять тисяч українців. А потім аж до 1944 р. закарпатські українці вели й під червоними, й під синьо-жовтими прапорами відчайдушну підпільну та партизанську боротьбу з окупантами. Ми відзначаємо день визволення України тоді, коли в жовтні 1944 р. було звільнено Закарпаття. Звичайно ж, логічно і початок Вітчизняної війни українського народу датувати з того часу, коли наші земляки-закарпатці почали боротьбу проти агресорів. Це — героїчна сторінка нашої історії. Тут українці розпочали смертельний бій проти фашистських паліїв Другої світової війни, поневолювачів рідної землі.

Коли вибухнула війна між Польщею та Німеччиною, багато українців виступили на захист держави, в якій проживали, і своїх земель. Зокрема українські політичні партії, що були представлені в польському сеймі, офіційно проголосили необхідність боротьби з гітлерівським агресором.

У шеренгах польського війська у вересні 1939 р. проти сил вермахту воювали, за різними оцінками, від 150 до 200 тисяч українців. Більшість з них сумлінно виконали свій військовий обов’язок, чимало вояків віддали життя в боях з гітлерівцями.

Незалежно від становища та місця у військовій ієрархії українці героїчно билися з гітлерівцями під Варшавою, Вестерплятте, Модлином, біля р. Бзура, в районі Замостя, Томашова, Красностава, під Коцко та в інших місцях.

У кровопролитних жорстоких боях з фашистами українці у складі польського війська боронили своє місто Львів, який 12 вересня 1939 р. був атакований вермахтом. Запекла битва та облога міста тривали до 21 вересня. Мужні захисники втратили близько чотирьох тисяч вбитими та пораненими. Значні жертви від нацистських бомбардувань і обстрілів понесло цивільне населення. З 14 вересня місто було позбавлене води і газу, з 20-го — електроенергії. Але гітлерівцям так і не вдалось зламати українців, поляків, вояків інших національностей, які захищали українське місто Лева й нанесли першу поразку німецькому вермахту у Другій світовій війні. Доцільно було б, на нашу думку, керівництву нинішньої незалежної України та дружньої Польщі вшанувати подвиг львів’ян у боротьбі з фашистськими агресорами у вересні 1939 р., коли українці, поляки, представники інших національностей спільно боролись проти знавіснілих ворогів слов’янства. Системою державних нагород України не передбачено присвоєння звання місто-герой. Але нагородження м. Львова українським і польським воєнними орденами було б хоч і дещо запізнілою, але справедливою даниною мужності вояків того часу.

Усього під час вересневих боїв проти гітлерівців смертю хоробрих загинуло приблизно 7800 українців, удвічі більше їх було поранено. Тільки за вибірковими даними, одержаними шляхом опитування, після боїв з фашистами у складі польської армії додому не повернулося щонайменше 1,5—2 тис. уродженців Львівщини. Майже 60 тис. українських вояків (за деякими даними — 100 тис.) опинились у німецькій неволі. Кривавий рахунок людських жертв доповнюється загиблими від фашистських бомб, що у вересні 1939 р. були скинуті на терени Львівщини, Волині, Тернопільщини.

Про те, що український народ серед перших став об’єктом фашистської агресії та почав вітчизняну війну проти загарбників ще в 1939 р., ішлося і на Кримській (1945 р.) конференції глав великих держав. Обґрунтовуючи необхідність участі України, а також Білорусії та Литви як країн-засновників у створенні ООН В. Молотов в присутності Й. Сталіна заявив: «Названі республіки понесли найбільші жертви у війні й були першими територіями, на які вторгнулись німці». Така постановка цього питання не зустрічала заперечень з боку президента США Ф. Рузвельта та прем’єр-міністра Великої Британії У.Черчилля й могла стосуватись тільки 1939 р. Саме тоді об’єктом фашистської навали стали українське Закарпаття і литовська Клайпеда (березень 1939 р.), Західна Україна та Західна Білорусія (вересень 1939 р.). А 22 червня 1941 р., від якого звично ведуть відлік Великої Вітчизняної війни, фашисти здійснили напад не тільки на названі вище землі, але одночасно й на територію Російської Федерації, Молдавії, Карелії та інших.

Таким чином, вітчизняна війна українського народу проти фашистських агресорів, як свідчать наведені вище факти й історичні документи, почалась у 1939 р. Відповідно, цей період історії України доцільно, на нашу думку, так і назвати: Вітчизняна війна українського народу проти фашистських агресорів, 1939—1945 рр.

Володимир ШЕВЧЕНКО, доктор історичних наук, професор, заслужений працівник освіти України, Київ
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments