Ми є. Були. І будем ми. Й Вітчизна наша з нами.
Іван Багряний, український поет, прозаїк, публіцист, політичний діяч

Цей невідомий Донбас

Приватні шахти господарюють краще, ніж держава
27 липня, 1999 - 00:00

Донецькі шахтарі, котрі голосують за лівих на виборах,
без будь-яких забобонів ідуть працювати на «капіталістичні» шахти. На приватних
шахтах Донбасу — черга на працевлаштування. Можливо, Донбас не такий уже
й червоний, як його малюють, імовірно, шахтарі не так віддані ідеалам Леніна
й «великого Жовтня»? Може, вони просто хочуть, щоб їхня важка й небезпечна
праця була вчасно й відповідно оплачена? Й голосування за лівих — це просто
голоси за минуле, де це все у них було? Ймовірно, вихід із кризи для вугледобувної
промисловості — не обов'язково загальна реструктуризація галузі, простіше
кажучи, закриття шахт? Може, найкращі ліки — це дати хід приватній ініціативі
донбасців? Адже навіть сьогодні у збитковій загалом галузі «приватні шахти»
— острівці прибутків. Про одну з таких розповідає донецький журналіст Олександр
ПОДОЛЯН
.

Менше місяця тому підприємство (ВАТ) «Карбон» взяло в довгострокову
оренду у держхолдингу «Шахтерськ-Антрацит» другу свою шахту. Пригадується,
навколо неї кілька років поспіль вирували пристрасті: віддавати в приватне
користування чи ні. Поки сперечалися, шахта знизила видобуток вугілля майже
в десять разів і видавала останнім часом не більше 17 тонн на добу. Стільки
вугілля можна й відрами перетягати.

Шахта №20 напівзатоплена, територія вкрай занедбана, горішні
споруди зруйновано, розкрадено. Щоб шахта запрацювала по-справжньому, щоб
вона видавала вугілля, треба вкласти в ремонт не менше семи мільйонів гривень.
Тільки один насос для відкачування підземних вод коштує близько $50 тисяч.
Окрім того, необхідно розчистити завалену лаву, налагодити провітрювання.
Та всі нагальні справи й не перелічиш.

— І ви гадаєте, що така шахта стане рентабельною? — запитую
у керівника «Карбона» Всеволода Гончарова.

— Не був би впевнений у кінцевому результаті, не воював
би. А боротися довелося з нинішнім міністром Сергієм Тулубом... Тепер шахта
наша, приїжджайте сюди місяців через 4-5 і ви не впізнаєте 20-ту... Фірма
має в своєму розпорядженні все, й найголовніше, — людей, здатних із руїн
зробити лялечку. Я не проситиму у держави жодної копійки допомоги, мені
не потрібні ні кредити, ні держдотації, шахту введемо в дію й доведемо
до рентабельності власними силами.

На сьогодні «Карбон» надав робочі місця 1200 жителям Шахтарська
та сусідніх селищ.

Ніколи не думав Всеволод Гончаров, що доведеться йому займатися
приватним бізнесом у вугільній галузі. Життя за совковими мірками складалося
цілком вдало. У юності пройшов добру гірницьку школу, був прохідником і
гірником очисного забою, після закінчення інституту виріс до головного
інженера таких відомих вугледобувних підприємств, як «Кіровське» й «Комсомолець
Донбасу». І раптом, а це було 8 років тому, пішов із високої посади практично
в нікуди — у вугледобувний бізнес. Тому що зробив для себе відкриття: так
далі господарювати не можна, в такій складній галузі, як вугільна, потрібні
інші підходи. Ось тоді він і створив мале підприємство «Карбон», що в перекладі
з латинського означає — вугілля.

На ті часи взяти в оренду навіть занепалу шахту в приватне
користування було дуже непросто. Гончаров зі своїми однодумцями настирливо
шукав місця для застосування сил. Разом із гірниками своєї фірми пробував
підрядитися на роботу в Ірані, Колумбії й Болівії. Паралельно розробляв
гранітні поклади поблизу Умані. Але стартовий капітал так і не досяг того
рівня, з якого можна було починати вуглевидобуток. І все-таки правильно
кажуть: хто шукає, той знайде. Зібрав Гончаров приблизно сто своїх земляків,
та й вивіз їх у Росію, в Новокузнецьк, де вдалося взяти в оренду дві занепалі
лави. Планували попрацювати там десь біля року, купити кожному по автомобілю,
а затрималися аж на 4 роки. Придбали за перший рік роботи більш ніж 100
легкових машин для всіх бажаючих членів малого підприємства. І всі ці роки
«Карбон» регулярно й без затримок платив сповна податки в скарбницю м.
Шахтарська — за місцем реєстрації. Виплатили майже $4 млн.

Зароблене в Росії Гончаров вирішив укласти у вугледобувне
виробництво вже на Батьківщині. Взяли в суборенду в об'єднання «Шахтар-Антрацит»
безперспективну шахту №222, а згодом і викупили її за залишковою вартістю.
Ця шахта, доведена колишніми господарями до ручки, була у жалюгідному стані:
майже все тут було зруйноване. Відремонтували, привели в божий вигляд обладнання
і взялися за добування «ціликів». Вугілля тут виявилася першокласним, із
вмістом попелу до 10%, таке в споживачів — нарозхват. Сьогодні ця невелика
шахта щодоби видає на-гора майже 500 тонн антрациту.

— Той гірник, який спробував смак хорошого видобутку вугілля,
— каже Всеволод Ігоревич, — вже не кине цієї справи, якщо він справжній
професіонал і любить працювати. Тимчасовики і ледарі в нас, проте, як і
всюди, подовгу не затримуються. А ті, хто по-справжньому пов'язав свою
долю з вуглевидобутком, у нас і заробляють вдвічі більше, ніж на державних
шахтах, та й умови праці в «Карбоні» вигідно відрізняються.

І справді, на 222-й робоча зміна в шахтарів звичайна, без
перевантажень і авралів. У шахту гірники голодними не ходять — до їх послуг
пристойна їдальня, за бажанням можна взяти з собою смачний «тормозок».
Не біда, якщо в кишені не виявиться грошей, можна розрахуватися під час
зарплати. Все обладнання в шахті діє справно, гірники забезпечені спецодягом
і засобами захисту. Заробляють «грози» (гірники) і прохідники по 700 —
1000 гривень щомісяця.

Постійно відчуває допомогу «Карбону» й місто. Тільки останнім
часом за його рахунок змінені зношені водопровідні труби, на місцевому
водогоні замінений електродвигун. Фірма підтримує продуктами харчування
школи. Та й узагалі Гончаров мало кому відмовляє, коли бачить, що людина
справді потребує допомоги. Одна убога бабуся, наприклад, приходить в офіс
«Карбона» регулярно, як за зарплатою. І завжди йде задоволена, з важкуватим
продуктовим набором. І таких — десятки. Але ж і Гончарову з товаришами
не так уже й легко.

90 відсотків вугілля, що добувається «Карбоном», споживають
вітчизняні електростанції. З лютого 1995 року вони не заплатили живими
грошима ні копійки. Борг «Карбонові» становить сьогодні майже два мільйона
гривень. Відповідно й фірма заборгувала до міського бюджету, щоправда,
набагато менше. А тут виникло ще одне непорозуміння: директор донецького
«Обленерго» наказав: із початку липня шахти №220 і №20 за несплату знеструмити.
Склалася парадоксальна ситуація: п'ять електростанцій України не платять
«Карбонові» вже 52 місяці, а його відключають від електромережі за несплату...

— Кому це вольове чиновницьке рішення вигідне?! — обурюється
Всеволод Ігоревич. — Хочуть, щоб 1200 наших гірників залишилися без роботи
і вийшли на майдан? Створюється враження, що чиновники нас просто не хочуть
ні бачити, ні чути. Я обійшов майже все вище керівництво країни й ні в
кого не знайшов практичної підтримки — тільки слова й порожні обіцянки.
При такому режимі Україна, упевнений, довго не протягне. Тривала чехарда
з бартерними операціями і взаємозаліками зводить нанівець всі зусилля людей,
котрі бажають працювати й заробляти на життя. Коли ж ми відновимо нормальні
товарно-грошові стосунки в нашій багатостраждальній країні? Адже економіка
не приймає насильства у вигляді штучних заходів оздоровлення, хоч би в
яку форму ці заходи не виряджалися...

Важко не погодитися з господарником, який добре знає життя.
Буде дуже боляче, якщо фірма В. Гончарова накаже довго жити.

 

Газета: