Корінь демократії в активності громадян, а запорука - в забезпеченні прав людини.
Зеновій Красівський, поет, письменник, громадський та політичний діяч, політв’язень радянських таборів, член Української Гельсінської групи

Час мужності

8 квітня, 2004 - 00:00


Ситуація в Іраку змінюється ледве не щохвилини. Коаліційним силам доводиться відбивати атаки як з боку озброєних шиїтів, так і сунітів по всій країні. Із суботи — моменту спалаху насильства в Іраку — загинули не менше ста іракців. Учора очолювана Сполученими Штатами коаліція заявила про намір знищити так звану «Армію Магді», діями якої керує шиїтський радикал Муктада Садр. Напруженою ситуація була також у місті Аль-Кут, де перебувають українські миротворці. Як повідомила учора прес-служба Міністерства оборони, вранці воякам вдалося здійснити успішну операцію з виведення з Аль-Кута до базового табору 6-ї окремої механізованої бригади всіх представників тимчасової адмiнiстрацiї провінції Васіт. Упродовж ночі з 6 на 7 квітня озброєні прихильники Муктади Садра намагалися обстрілювати позиції наших миротворців. «На прохання американських представників цивільної адміністрації та з метою збереження життя військовослужбовців командуванням українського миротворчого контингенту було прийнято рішення щодо евакуації персоналу установи разом iз українським підрозділом», — повідомляє Міноборони України. Поранених серед працівників адміністрації та українських миротворців, що їх охороняли, немає. Приблизні втрати нападників складають кілька десятків чоловік. В інших районах, де виконує завдання особовий склад 6-ї омбр, ситуація залишається спокійною. Ані в Ес- Сувейрі, ані на Форті (ірано-іракський кордон) збройних нападів на підрозділи українських миротворців не здійснювалось. Учора міністр оборони та начальник генерального штабу Збройних сил України висловили співчуття рідним та близьким рядового контрактної служби Руслана Андрощука, який загинув під час бойових дій в Іраку позавчора. Президент Леонід Кучма водночас вніс до Верховної Ради законопроект про статус і гарантії українських миротворців. У свою чергу комуністи знову почали вимагати виведення вояків із Іраку. Чи на таку «підтримку» розраховували наші військові? Про реальний перебіг подій в Іраку пропонуємо матеріал з місця події.

Ірак вирує. 5 квітня практично по всій території країни прокотилася хвиля мітингів, організованих радикально налаштованим шиїтським лідером Муктадою Ас-Садром. Демонстранти вимагали виводу з Іраку Коаліційних об’єднаних оперативних сил (КООС). Спираючись на своїх прибічників та бойовиків воєнізованого крила «Армія Магді», Ас-Садру вдалося перетворити мітинги у збройні виступи та завдати ударів по деяких підрозділах КООС в Іраку. До того дня у своїх місцях дислокації українські миротворці не відчували гарячого подиху цих подій. Усі мітинги і демонстрації місцевих мешканців проходили мирно, проблеми вирішувалися за столом переговорів. Основними вимогами демонстрантів були працевлаштування та підвищення платні вже працюючим. Тому коли в місті Аль-Кут з’явилися озброєні групи бойовиків, стало зрозуміло, що в процес налагодження мирного життя в провінції Васіт намагаються втрутитися сили, яким не до душі такий розвиток подій.

***

Для розвідроти та підрозділів 61-го окремого механізованого батальйону і військової поліції 6- ої окремої механізованої бригади Збройних сил України 6 квітня розпочалося о 5-й ранку. Отримавши завдання посилити контроль за мостом через річку Тигр, мерією міста, телецентром Аль- Куту та забезпечити надійну охорону тимчасової цивільної адміністрації, миротворці на БТРах та БРДМах вирушили у тихе післянічне місто і зайняли позиції.

До 10-ї години ніяких натяків на збройне протистояння не було. Зранку навіть діти в школи пішли, а це — вірна ознака громадського спокою.

Напередодні Аль-Кутом прокотилася хвиля тривожних виступів прибічників Муктади Ас- Садра. Його бойовики, які таємно прибули в місто, нахабно погрожували зброєю та вимагали зміни влади.

— Коли ми помітили, що дітлахів починають забирати з вулиць та виводити з найближчої школи, — пригадує командир роти розвідників майор Олександр Миронюк, — то зрозуміли, що незабаром щось розпочнеться. Але ми були готові до всього.

За розпорядженням командира бригади генерал-майора Сергія Островського кожен iз його заступників узяв під свій особистий контроль окремий напрямок і тримав постійний зв’язок з підрозділами, які охороняли визначені об’єкти.

Найважливішим був міст- дамба поблизу Аль-Кута. Адже саме через нього проходить стратегічна автомагістраль від аеродрому, де розташований базовий табір українських миротворців, до самого міста. До того ж, споруда, що побудована у вигляді дамби, утворила потужне штучне водосховище, водою з якого місцеві мешканці здійснювали полив сільськогосподарських ділянок. Отже, підрив мосту через річку Тигр міг би спричинити масове затоплення житлових будинків, що знаходилися вниз по течії ріки.

Усе розпочалося приблизно за годину опівдні.

— Спостерігаю скупчення людей на набережній Тигру, — доповів по рації начальник групи поліції підполковник Андрій Наркевич. Разом із двома своїми взводами він зайняв позицію на протилежному березі Тигру та контролював в’їзд на міст через дамбу і підходи до нього з боку Аль-Кута.

Незабаром почулися поодинокі постріли з автоматів. Над головами наших хлопців, які під прикриттям бронетехніки спостерігали за місцевістю, просвистіли перші кулі. Поступово інтенсивність автоматичного вогню зросла. До автоматних пострілів приєдналися гранатомети.

— Перед початком бою я сидів на своєму місці у БТРі в готовності діяти — пригадує водій розвідувального відділення рядовий Ігор Нікель, якого було поранено в цьому бою. — Про все, що спостерігав перед машиною, я доповідав командиру. Жодного страху не було, усі діяли дуже впевнено. Пам’ятаю, що двох бойовиків-гранатометників, які готувалися випустити гранати по наших машинами, «зняли» наші снайпери. А ось коли вже стало дуже гаряче на протилежному боці моста, і ми за командою командира пішли на допомогу нашим хлопцям, щось дуже сильно вдарило по верхньому люку. Його підкинуло, і осколки залетіли усередину. Як з’ясувалося пізніше, я отримав легке поранення правого передпліччя. Чому пізніше? Тому що одразу нічого не помітив. У дзвенячій від вибуху голові було тільки одне — не випускати керма машини з рук і встигнути допомогти нашім хлопцям! У пилу бою не чув навіть пострілів, уважно слухав тільки команди по рації та маневрував…

— Спочатку я знаходився на верхній балці мосту через Тигр та спостерігав за рухом на вулицях, — пригадує інший розвідник рядовий Михайло Петришинець. — Як тільки почалася стрілянина — зайняв місце за БТРом. Вогонь довелося вести одразу на ураження. Бойовики не йшли відкритим наступом, стріляли з-за кутів та з дахів будівель. Нападали групами по 3—7 чоловік, швидко міняючи позиції. Знаючи, що нас «в лоба» не взяти, вони почали закидати нас ручними гранатами та обстрілювати з «підствольників» (ГП-25 — гранатомет підствольний — Авт. ). Бойовики вдавалися навіть до хитрощів. Помітив, як одна жінка швиденько пересувається повз паркан в наш бік, пригледівся — а вона з бородою та ще й кулемета з-під паранджі дістає. От я цього «циркача» одразу і «дістав». Чітко пам’ятаю, що страху взагалі не відчував. Стріляти намагався тільки прицільно, бо не знали — скільки ще доведеться тримати міст. У розпалі бою відчув, що ніби щебенем по нозі вдарило і не звернув уваги. Коли штани почали прилипати, зрозумів, що поранили. Але до перев’язки встиг ще два магазини випустити — дуже «жарко» нам тоді було, і кожен ствол був на рахунку.

За річкою Тигр в районі розташування тимчасової цивільної адміністрації також розгорався бій. Бойовики «Армії Магді» вчинили збройний напад на будівлі тимчасової цивільної адміністрації та мерії міста, де під охороною роти 61- го батальйону перебували дванадцять американців, троє англійців та шість поляків. Керував діями вояків заступник командира бригади підполковник Олександр Хмельов.

— «34»! Ти ще тримаєшся? — чутно по рації.

— Поки що так!

— Молодець!

— До них під’їхало таксі та з нього розвантажується зброя!

— Кулемет вправо! Стріляти тільки на ураження! Вогонь!

— Ще дві вантажівки з озброєними людьми! Ми їх можемо дістати!

— Вогонь!

— «74»! На даху — «карандаш»! (снайпер. — Авт.).

— Вали його, синку, вали!!!

Тим часом підрозділи розвідників та військової поліції прикривали перехід взводу 61-го батальйону з одного берега на протилежний. Їм треба було пройти через Тигр по мосту через дамбу, а бойовики намагалися відрізати цей шлях усіма силами.

— У нас почали стріляти. Потім полетіли і гранати. Через шум бою навіть не чув, як свистять осколки та кулі, — згадує майор Сергій Карлаш. — Ці бандити працювали дрібними групами... А поранення отримав найлегше — у м’які тканини стегна. Так що завтра піду до підрозділу.

Цими ж осколками гранати було поранено і командира взводу військової поліції капітана Олексія Свідерського.

— Перед початком бою ми підігнали свій БРДМ до одного з будинків, — згадує Олексій. — Снайпер рядовий Андрій Мартиненко та кулеметник сержант Роман Володін для кращого спостереження за місцевістю залізли на балкон. Звідти вони вели доволі влучний вогонь та ще й корегували наші дії. За їхньою своєчасною інформацією наш гранатометник молодший сержант Артем Артьомов влучив в добре обладнану бойовиками кулеметну позицію.

— До нас долетіла перша граната, — продовжує капітан Свідерський. — Від удару об землю вона розкололася навпіл і чомусь не вибухнула.

Проте друга впала від мене в 2 — 3 метрах, коли я переставляв прицільну планку на автоматі. Я стояв до неї боком. Вибухом мене відкинуло. Шоку не було, просто відчув сильний удар по лівому стегну і передпліччю. Хлопці — молодці, одразу дуже грамотно прикрили мій відхід, а вже всередині бронемашини підполковник Андрій Наркевич зробив мені перев’язки та укол.

На допомогу українському підрозділу командування КООС підняло в повітря пару винищувачів F-16. Але авіаційна підтримка так і не змогла щось зробити. Бойовики дуже часто міняли свої позиції та дрібними групами били по миротворцях iз жилих густонаселених кварталів. Покружлявши над містом, F-16 повернулися на базу. Пізніше, для вогневої підтримки, на допомогу українцям прилетіли два американські гелікоптери «Апач». Але і вони не змогли застосувати озброєння, адже не виявили мінометні позиції бойовиків, які час від часу обстрілювали територію тимчасової цивільної адміністрації.

Тому українським військовослужбовцям доводилося розраховувати лише на власний вишкіл, армійський досвід та військову вдачу.

— Ми прибули на посилення, коли бій за міст над дамбою Аль- Куту був у розпалі, — згадує командир механізованого взводу старший лейтенант Олександр Ковальчук. — Відразу зайняли позицію на дорожньому кільці та взяли під контроль три шляхи. Із боку Аль-Хайю в наш бік бойовики вели шалений вогонь. Одночасно били і кулеметники, і гранатометники. Вогонь стояв стіною. На третій годині бою одна з гранат, яку було випущено з «підствольника», розірвалася неподалік від нашого БТРа. Я стояв за першим колесом і встиг відвернутися, однак осколки поранили мене в обидві ноги. У цю мить подумав про своїх підлеглих — хоч би не розгубилися, побачивши, що їхнього командира підкосило. Вони — молодці, один узяв мій сектор обстрілу, фельдшер сержант Сергій Левицький — швиденько перетягнув жгутами мої ноги, щоб кров зупинити, а інші продовжували тримати оборону. Я пишаюся ними, вони справжні герої.

— Уявляєте, поки йде бій — механік водій набиває магазини набоями, — продовжує Олександр Ковальчук, — снайпери «працюють» по кулеметних розрахунках та РПГшниках (РПГ — ручний протитанковий гранатомет. — Авт. ), не даючи їм висунутися і зробити в наш бік прицільний постріл, автоматники і кулеметники відсікають шлях машинам для підвозу боєзапасів та зброї бандитам, а заступник з виховної роботи батальйону майор Андрій Семенович ще й жартувати встигає з хлопцями. Так, це — справжня війна і навіть кількагодинний бойовий досвід, який ми тут отримали — найцінніше для нашої військової справи. На полігонах в Україні цього не здобути і до старості.

***

На жаль, не всіх українських військових у цих боях оберігав ангел-охоронець. Шестеро наших земляків отримали поранення. Один із них — кулеметник взводу спеціального призначення розвідувальної роти управління 6-ої бригади рядовий контрактної служби Руслан Андрощук, якого було важко поранено внаслідок пострілу із ручного протитанкового гранатомета, від тяжких ран помер під час евакуації до базового табору. Коли його привезли до медичного пункту бригади дівчата-медсестри не стрималися і заплакали…

П’ятеро інших військовослужбовців, які отримали легкі поранення — рядовий Ігор Чікель, рядовий Михайло Петришинець, старший лейтенант Олександр Ковальчук, капітан Олексій Свідерський, майор Сергій Карлаш зараз перебувають в медичному пункті базового табору українського контингенту, де їм уже надано кваліфіковану медичну допомогу. За станом їхнього здоров’я, який оцінюється як стабільний, постійно стежать військові лікарі. Вони кажуть, що легкопоранені військовослужбовці вже через кілька днів зможуть повернутися у свої підрозділи і без обмежень виконувати службові обов’язки.

Жоден iз постраждалих хлопців після отримання поранень та перенесення операцій в польовому медичному пункті з’єднання не пожалкував, що приїхав служити саме в Ірак. Більш того, один із них погрожував лікарям, що трохи відпочине і на ранок знову піде до рідної роти. Мовляв, з таким пораненнями в дитинстві, навіть йодом не користувався, так, слиною замазав і далі побіг...

***

День 6 квітня поступово минає. Із настанням ночі у базовому таборі українських миротворців — режим світломаскування. Не видно жодного вогника. Це заходи безпеки на випадок мінометного обстрілу. Повітря тхне горілим порохом. За хмарами сховався навіть місяць.

Бронежилети та шоломи немов зрослися з тілом, розвантажувальні жилети «під зав’язку» забиті набоями та перев’язувальними бинтами. Ноги «гудуть» від участі у насичених подіях.

Поки мовчки йдемо дорогою до медичного пункту бригади, намагаємось згадати все, що відбулося в цей «пам’ятний» день: і десятки розкиданих навкруги тіл нападників-бойовиків, і пропалений кумулятивною гранатою БТР, в якому загинув наш розвідник, і тисячі команд в радіомережі з охриплими від надриву голосами, і втомлені обличчя хлопців, які після бою швидко поповнювали боєкомплект і знову готувалися на вихід, і місцевих іракців, які не приховували своєї вдячності за мужню оборону їхнього рідного Аль-Куту військовими з далекої України...

…У лазареті усі п’ятеро наших поранених хлопців лежать поруч. На тумбочках біля їхніх койок — баночки з «колою», апельсини, цукерки, книжки. «Черговий» відвідувач з підрозділу заніс хлопцям плеєри та компакт-диски з записами пісень. Так, свої хлопці завжди поруч...

Андрій ЛИСЕНКО, Рустам КОРСОВЕЦЬКИЙ, прес-центр 6-ї омбр, Аль-Кут, Ірак
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments