Чи отримують паспорт у 9 років?
СВІТ БЕЗ ФУТБОЛУ
Як вам постановка запитання? Насправді ж несподіваного в ньому не так вже й багато. Чому б не поставити запитання, чи були б такими, якими їх знає світ, Наполеон, Пушкін, Маркс та інші історично відомі чоловiки, якби вони грали чи дивились футбол? Може, протиріччя між державами не завжди доводили до воєн, поети не страждали так нестерпно від нерозділеного кохання, а економісти не передрікали суспільних катаклізмів, якби люди тоді масово захоплювались футболом? Можливо, поява футболу була такою ж історично необхідною, як технічні винаходи позаминулого століття, що докорінно змінили житття людської цивілізації? Залишимо це питання для майбутніх дисертантів, і перейдемо до більш реальних категорій. Органічність, з якою футбол входив у життя народів із найрізноманітнішими традиціями та віросповіданнями, підтверджують його унікальність порівняно з іншими видами фізичних вправ чи ігор на свіжому повітрі. Відсутність масового футболу в США лише підтверджує цю тезу, оскільки нинішній світовий гегемон розвивався за відмінними від інших країн законами. Тож порівняймо футбол із людиною, дату народження якої в метриці записано роком 1863-м роком.
У КОРОТКИХ ШТАНЦЯХ
Названа вище дата, яка є офіційною, видається нині звичайнісінькою припискою «для солідності». Справжнім часом народження футболу є не реєстрація перших правил цієї гри в Англії згаданого вище 1863 року, а масове поширення футболу світом, яке припало на кінець ХIХ століття. Саме тоді нова гра, яка масово захопила чоловічу частину британців, була рознесена ними країнами та континентами. Граючи у просту й захоплюючу гру під час стоянок своїх суден у закордонних портах, матроси кораблів Об’єднаного Королівства за кілька років рознесли футбольний вірус по всьому світу. Тоді футбол був просто грою без кубків та чемпіонатів, проте він нічим принципово не відрізнявся від футболу нинішнього.
Бо в чому різниця між матчем «вулиця на вулицю» і фіналом кубка світу? В обох випадках команди прагнуть забити більше м’ячів за суперника, а глядачі їх гаряче підтримують. На різницю у майстерності гравців і кількості глядачів можна в цьому випадку не зважати. Бо, по суті, обидва матчі є одним і тим самим — футболом. Різниця в тодішньому та нинішньому футболі полягає в іншому. Тоді нова гра була молодшою за гравців в себе, вона зростала та удосконалювалась буквально на очах, як дитина у перший рік життя. На період повноліття прийшлись перші офіційні міжнародні змагання, а згодом футбол «забрали в армію» — почалася Перша світова війна, після якої все почалось спочатку. Підлітковий вік припав на кінець двадцятих — початок тридцятих із тодішніми Кубками світу, учасники яких прибували на одному рейсовому пароході. А потім знову втрутилась війна.
НОРМАЛЬНИЙ РОЗВИТОК
Лише на початку п’ятдесятих футбол отримав нарешті можливість розвиватись природнім шляхом. Тому рік народження цивілізованого футболу в нинішньому його вигляді припадає на роки народження учасників перших післявоєнних Кубків світу, тобто, приблизно 1930 рiк.
Двадцятирічним юнаком гасав тоді футбол стадіонами світу, закохуючи в себе мільйони нових і нових прихильників. Благословенні п’ятдесяті — роки переповнених стадіонів на всіх континентах, роки першого юнацького, а тому безкорисливого захоплення світу футболом. Хтось заперечить, що тоді вже були професіональні футболісти. Справді, за статусом вони були такими, проте заробітки тодішніх зірок-професіоналів у Бразилії, Німеччині, Англії чи Іспанії, так само як фальшивих аматорів із СРСР та країн «соцтабору» не перевищував зарплатні пересічного високооплачуваного чоловiка. Зате слава була всесвітньою. Її підсилювала відсутність телебачення, завдяки чому стали легендами Гаррінча, Ді Стефано, Пушкаш, Стрельцов і той же Пеле, гри якого, насправді, ніхто не бачив. На кадрах же примітивної кінохроніки ті зірки виглядають нині огрядними дядьками чи худющими юнаками, котрі ледь не пішки ходили футбольним полем.
Тридцятирічним футбол у шістдесяті роки став вже заробляти на себе і свою сім’ю. З’явились єврокубки та потужні національні ліги, де почали крутитися більш серйозні, ніж раніше гроші. Тоді ж з’явилися й перші традиції, перші ветерани. Телебачення, котре у 1970 роцi вперше показало Кубок світу в прямій трансляції на увесь світ, визнало в особі футболу об’єкт, гідний серйозної уваги. Але й тоді ще футбол продовжував залишатися молодим. Навіть футболісти довоєнних поколінь ще були здатні не тільки давати інтерв’ю та ділитися спогадами, а й зіграти в матчі ветеранів. Шістдесяті роки були унікальні тим, що вся історія світового футболу була ще жива і дієздатна. Керівники футбольних федерацій особисто пам’ятали абсолютно всі(!) змагання з футболу, що проводились в їхніх країнах. Це створювало неповторну атмосферу всесвітньої футбольної сім’ї — від ветеранів iз онуками на трибунах до підлітків, що подають м’ячі за воротами. Ну із власне футболістами та тренерами, звичайно ж.
На сорокарічного квітучого чоловiка, яким став футбол у сімдесяті, зглянулась нарешті багата наречена у вигляді реклами та маркетингу. Разом із рекламою на стадіонах та формі футболістів, до гри мільйонів прийшли справжні мільйони вкладених у нього грошових одиниць найбагатших країн світу. Гравців почали купувати за великі суми. Як за східну наречену, за хорошого гравця тепер належало сплатити «калим». Зайве говорити про те, що все, що носиться, їсться й п’ється, на чому їздиться і спиться громадянину цивілізованої держави, все це і багато іншого рекламували зірки футболу, які й самі стали нарешті по- справжньому багатими людьми нарівні із кінозірками та кращими артистами естради.
У п’ятдесят футбол отримав ще один поштовх — у вісімдесяті на гру мільйонів накинуло оком телебачення, яке принесло футбольним людям грошей ще в кілька десятків разів більше, ніж досі. Та разом із чесно заробленою розкішшю зрілого віку на футбол напали характерні для шостого десятку болячки, які були і раніше, але молодий організм на них не зважав. У гонитві за надприбутками футбольні магнати почали діяти, як магнати звичайні. Звідси скандали із підкупами суддів, договірними матчами, допінгом та іншими, не зовсім гарними речами, якими по вінця наповнився футбольний світ. Замість чистої і романтичної атмосфери п’ятдесятих, на юних футболістів вісімдесятих впали всі проблеми п’ятидесятирічного організму світового футболу. Не всі це витримали. Все менше корінних європейців вважали за потрібне регулярно виснажуватись у дитячі роки на тренуваннях, без чого успішна кар’єра стала неможливою. Їм на заміну прийшли юні африканці, азіати та південні слов’яни, для яких футбол був шансом досягти успіху, так само як військове училище було шансом для сільського хлопця в СРСР. Національні збірні донедавна рафінованих Англії, Франції та Нідерландів стали нагадувати афроазіатський інтернаціонал. Побічні діти європейського футболу, що з’явились тоді, й досі на провідних ролях в елітних командах.
На сьомому десятку в жили престарілого футбольного організму було необхідно влити свіжу кров. І вона прийшла у дев’яності у вигляді звільнених від комуністичного ярма країнах колишнього СРСР та «соціалістичної співдружності». Майже два десятки нових футбольних держав підірвали сталу до цього структуру міжнародних змагань і почали відігравати щораз більшу роль у футбольному житті. Серед них були і ми, українці.
ЮНІСТЬ ТА ЇЇ ГРІХИ
«Якби молодість знала, якби старість могла...» Український футбол як явище є набагато молодшим за футбол світовий. Йдеться не про саму гру, в яку наші співвітчизники грають практично стільки ж, скільки німці чи італійці. Мова про національні футбольні традиції. Їх не було аж до початку шістдесятих. Тому, хто зауважить, що українці грали в чемпіонатах Австрії, Угорщини, Чехословаччини, Польщі і нарешті СРСР, відповім, що аби мати традиції мало просто грати. Треба вигравати. Вигравати ж українці почали лише років сорок тому на всесоюзній арені. Не можна не згадати, що до перших справжніх успіхів українські команди привели московські тренери і частково московські футболісти. Перше українське напівпокоління переможців представляє генерація Лобановського—Базилевича—Каневського, друге, вже справжнє почалось із однолітків Бищовця—Мунтяна, після яких Україна стала на кілька десятиріч всесоюзною кузнею футбольних талантів. Без перемог в союзному чемпіонаті 1961 року та 1966 — 1968 років це було б неможливим. Бо тільки перемоги своїх непереборно кличуть дітей повторити цю звитягу, зберігаючи здобутий ентузіазм на довгі роки. Таким чином реальний вік українського футболу десь на років двадцять — двадцять п’ять менший за вік футболу світового. Коли у 1954 році угорці з німцями розігрували звання чемпіонів світу нашому першому суперфутболісту Блохіну було менше двох років, а наш перший супертренер Лобановський ще грав за шкільну команду.
ПОЧАТКОВА ШКОЛА
Віддаючи належне переможним традиціям наших футболістів минулих років, не слід водночас забувати, що вони були спочатку радянськими футболістами, а вже потім українськими. Та й нинішні наші футбольні зірки ходили ще до радянських шкіл, вступаючи до жовтенят, піонерів та комсомольців. Футболісти, які не пам’ятають СРСР, ще не досягли навіть юнацького віку, а ровесникам незалежності й взагалі по десять років. Саме для них має бути здобута українська футбольна перемога, котра здатна буде, як у шістдесяті, дати нашому футболу новий подих, нове натхнення. І якщо у шістдесяті ми назавжди, сподіваюсь, залишили позаду футбольну Москву, то тепер час конкурувати з Парижем, Мадридом, Лондоном, Римом та Берліном! Все було б добре, якби цього ж самого не прагнули ті ж росіяни, поляки, чехи, румуни, болгари, югослави, які, на відміну від нас, вже давно «засвітилися» в футбольному світі. Ми ж поки що боремося з Білоруссю за шанс дати нашим дітям першу українську футбольну перемогу.
Так, саме до суботньої гри Україна—Білорусь підводилася ця довга розмова. Ми відстали від світового футболу і не наша в цьому провина. Ми рано чи пізно наздоженем, а може і переженем тих бразильців-аргентинців. Наш футбол поки що є хлопчиком, який вчиться майстерності у більш досвідченого дядька, який грав за іншу країну, читав інші книжки, слухав і ніколи не співав інший гімн. Ніби зарано ще нам мріяти навіть про юність нашого футболу, коли стануть реальними серйозні перемоги. Не раніше ніж за десять років по-справжньому постане після руїни початку дев’яностих наша знаменита колись українська футбольна школа. Якщо продовжувати аналогію із людською біографією, то нашому футболу ще й паспорта рано видавати, не те що медалями нагороджувати. Але ж так хочеться, щоб наші вигравали вже зараз. Попри все, що цьому не сприяє. А щодо віку, то бувають же вундеркінди, які отримують атестат у десять років!
