Безуспішну боротьбу з нашестям будівельників на стародавню
Михайлівську площу вели, як виявилося, українські археологи напередодні
святкування Дня Києва. Те, що буквально вихопили з-під бульдозерів, — древні
глечики та прикраси, — вражає, але не дивує. Київська земля так рясніє
старовиною, що виявити й використатиїї у всій красі та привабливості не
може лише ледачий або байдужий.
Колись таким чином поставилися до знайденого на Подолі житла стародавньої
людини, яке в будь-якій цивілізованій країні залишили б для загального
огляду бодай з розрахунку на приплив туристів. Але у нас міняти трасу дороги
чи метро заради збереження історичної пам’яті не заведено. Як не заведено
спершу на місце будівництва запускати археологів, а відтак уже починати
забивати палі. Нещодавно один робітник розповідав, як під час риття котловану
під будинок неподалік Житнього ринку будівельники наткнулися на кілька
входів до стародавніх печер. Роботи припинили, викликали начальство. Інженер,
який прибув на місце роботи, наказав якомога швидше все зарити і роботи
продовжувати, а то «через розкопки ще простоюватимемо!»
МОЗАЇКИ МИХАЙЛІВСЬКОГО НАМ ПОВЕРТАТИ НІХТО НЕ ЗБИРАЄТЬСЯ...
Забрали у нас 1932 року мозаїки та фрески знищеного Михайлівського Золотоверхого
собору до Росії на виставку, присвячену 800-річчю «Слова о полку Ігоревім»,
а повернути «забули». А ми особливо й не нагадували... аж до наших днів.
Тільки нині, у зв’язку з відновленням самого собору, Національна комісія
з питань повернення до України культурних цінностей при Кабміні України
почала вживати заходів щодо повернення реліквій. Та де там! І хоч би куди
зверталася комісія, відповідь одна: «Згідно з законом, ухваленим Російською
Федерацією, — усе, що перебуває на її території, належить Росії». Таким
чином, більш як одинадцять фресок і мозаїк, серед яких знаменита мозаїка
«Дмитро Солунський», а також шиферна плита Михайлівського Золотоверхого,
— залишаються прикрасою Ермітажу та Державної Третьяковської галереї. Ніхто
не знає, де зараз панорама «Голгофа», що колись дивувала і захоплювала
киян і приїжджих, слугуючи окрасою Володимирської гірки. Одного разу промайнуло
повідомлення, що її бачили в Швеції, але підтвердження того немає. Увесь
тягар проблем, що нагромадилися, покладено на Національну комісію, якій
не вистачає людей, а тим паче коштів вести такі пошуки.
ТАЄМНИЦЯ ЗНИКЛОГО АРХІВУ
Центральний кінофотофоноархів України вижив, хоч як це дивно, винятково
завдяки тому, що його вкрали. На початку війни він перебував на території
Києво-Печерської лаври і евакуювати його чи то не зуміли, чи то не захотіли.
Адже важливішим завданням вважали вивезення партійних документів і пам’ятників
вождям світового пролетаріату, а не історичних і культурних цінностей нації.
А що стосується фотографій, то лише сьогодні ми починаємо розуміти справжню
ціну закладеної в них історичної пам’яті. Наприклад, Успенський собор нині
можна відновити повністю, з точністю до сантиметра, лише завдяки величезним
і скрупульозно точним фотознімкам, що їх було зроблено до війни з усіх
його фасадів. Збереглося сорок п’ять негативів на склі (адже плівки тоді
ще не було!), за якими сьогодні фахівці зробили математичні розрахунки
й виготували креслення зруйнованого собору. А от Михайлівському пощастило
менше. Точнісінько відновити його вигляд не дозволив недостатній обсяг
фотодокументів.
Так от, німці вже тоді розуміли всю важливість архівних документів і
фотографій і ретельно добирали їх нарівні з творами мистецтва. Тому, зайнявши
Київ, посланці штабу рейхляйтера Розенберга (саме там займалися вивезенням
цінностей) одразу ж з’явилися в нашому залишеному архіві, забрали все,
що їм сподобалося, і вивезли в будівлю школи на Прорізній, 17. Через іронію
долі лише ці, викрадені німцями, документи врятувалися, оскільки в той
час на території Києво-Печерської лаври пролунали вибухи. Разом з Успенським
собором загинула й та частина архіву, якої не торкнулися окупанти. Але
врятовані документи залишалися у Києві недовго. У березні сорок третього
фотодокументи прямо в ящиках з-під шаф вивезли з України.
...Після війни абсолютно спустошений наш архів поповнився поверненими
зі Східної Німеччини і Австрії фотодокументами. Ті, яких не вистачало,
вважали втраченими під час лаврської загибелі. І лише п’ять років тому
директор Інституту української археології Г. Боряк, побувавши у Федеральному
архіві Німеччини в Кобленці, помітив там кілька фотознімків, які його чомусь
насторожили. Зробивши ксерокопії, він привіз їх до Києва і показав директорові
кінофотофоноархіву Ніні Миколаївні Слончак. Їй, досвідченому архівісту,
варто було лише глянути на знімки: вона одразу ж впізнала на них виставку
1912 року в Києві і той шифр, яким було позначено подібні фотографії, що
зберігалися у неї в архіві! З цим її відкриттям начальник головного архівного
управління Руслан Пиріг звернувся до Федерального архіву Німеччини. Так
вийшли на так званий «російський архів», у якому за словами німецьких архівістів
зберігалися лише копії фотодокументів, вивезених із архівів Радянського
Союзу (зокрема й України), а оригінали перебувають, знову ж за їхніми словами,
у Сполучених Штатах Америки.
3890 позитивів повернулися на своє законне місце. А щодо негативів,
виготовлених на склі, то про їхнє місцеперебування нічого не відомо. Можливо
необхідно зробити запити в архіви США і продовжити пошуки?
НЕ ВСЕ ТЕ ЗОЛОТО, ЩО БЛИЩИТЬ
Недавно в «Табу» Давид Черкаський сказав таку фразу: «Найстрашніше те,
що ми сьогодні не маємо кінохроніки!». І він має рацію. Мине час, ми схаменемося,
а її — немає. Бо, хоч як це дивно, але починаючи з 1992 року і донині —
в архіві немає нічого. І якщо за допомогою художнього кіно завжди можна
відновити якусь подію з життя народу, то хроніку наших «90-х незалежних»
не відтворить ніхто! Якщо ми бачили хронікальні кадри руйнування храмів,
то як руйнували пам’ятники радянської епохи — наші діти вже не побачать.
А жаль... Хоча, можливо, вони помітять «золото скіфів», може навіть у себе
під ногами? А поки що історія втрат триває...
