Цукерки до Різдва
Стоячи після цього спектаклю в черзі в гардероб, я почув — слово честі, абсолютно випадково — розмову однієї молодої людини, явно старшокласника, якого пригнали разом із товаришами в театр за рознарядкою (до речі, коли це нарешті закінчиться?!). Парубок казав своїй такій же юній подружці стосовно щойно побаченого: «...та ну його... Гумор такий — на рівні...» На якому — не розчув, але припускати можна було, що гімназистові цей рівень явно не припав до душі. Я озирнувся — добре одягнутий, неповнолітній мізантроп похмуро дивився вбік. Дивна річ, подумав я, за умови такого поганого гумору досидів до кінця. Може, завуча боявся — вже не знаю. Однак у залі ще чимало було його колег по шкільному нещастю. Як частий відвідувач театрів, я знаю, як себе поводить ця частина публіки, якщо їй спектакль видається нудним. Вирізняється, скажімо так, з-поміж інших глядацьких мас. На прем'єрі «Любові в стилі бароко...», що пройшла в Театрі імені Франка якраз у переддень католицького Різдва, школярська братія уподібнилася дорослому залові. Тобто реготала на все горло і гучно аплодувала.
Чесно кажучи, перед початком спектаклю були побоювання, що відбудеться все не так, як відбулося, тобто успішно. Оскільки літературне першоджерело являло собою неабияк перероблений і доповнений Ярославом Стельмахом водевіль Івана Карпенка-Карого «Паливода ХVIII століття». Твір написаний професіонально, але в драматургічній спадщині Тобілевича- старшого — не найкращий. Кріпаки — з одного боку, граф-самодур — із другого; добре для хрестоматії 1970-х років на тему «гноблення» трудового народу, але аж ніяк не для комедії інтриги. Однак інтерпретаторам на папері і на сцені вдалося «висвітлити» фабулу п'єси і значно полегшити її — як і вимагала того барочна легкість і примхливість. Усі потрібні для цього трюки і ходи було закладено Стельмахом і потім розвинено режисером Сергієм Данченком: переодягання і ляпаси, розіграші і флірт, стрімкі монологи і суперечки зі слугами.
Для комедії станів — а спектакль «Кохання в стилі бароко...» однозначно було заявлено саме в цьому жанрі — зовнішній бік, бік композиції (або презентаційний, як нині модно казати) досить важливий. Художники в такій витівці — то далеко не останні люди. Сценограф Андрій Александрович-Дочевський обрамував дію неприкрито «картонною» перспективою старовинного палацу. Серед усіх цих мальованих янголів і кучерявих завитків цілком доречні нескінченні обмани, розіграші, переодягання та підміни. Костюми, звичайно, тут не менш значущі, аніж інтер'єр. Тетяна Соловйова цілковито справилася зі своєю роботою. Усі персонажі одягнуті як із голочки, строкато і винахідливо. Маскарад турецького і козацького, атласного і суконного —про кольори вже просто не кажу — в'ється по сцені, створюючи насичене, по-барочному картинне, трохи штучне життя. У цьому житті — все «не як у людей». Граф (Олексій Богданович, Олег Стальчук) намагається позбутися чарівної нареченої Оляни (Вікторія Спесивцева). Слуга Степан (Анатолій Гнатюк) дуже лає і зображує в найчорніших тонах свого пана, за його ж дорученням, щоб відлякати бідну Оляну. Псаря Онисима (Петро Панчук) переконують, що він насправді граф, і слуга, увійшовши в смак, залицяється до графині Оляни... І таке інше, і таке інше. Це «життя навпаки» виправдовує будь-яке безглуздя. Від кожного тут, а також і від штатних виконавців героїв-коханців — Богдановича та Стальчука, — вимагається переконливо виглядати у смішному становищі, що вони і роблять досить успішно. Однак головні дійові особи в такому розкладі — це, звичайно, слуги. І ось тут Степанові (Гнатюку) просто немає рівних. Усі вчинки, що личать його герою, шахраєві і пройдисвіту, він здійснює майстерно, ефектно і навіть із перевиконанням. На сценах із його участю зал просто стогнав од сміху. Жвавість і швидкість, легкість і загальна закоханість дійсно заполонили сцену. Будь-яке шаленство, навіть у виконанні у межах «поважних» персон, тієї ж Оляни — Спесивцевої, виглядає цілком дозволеним. Тож юний буркотун усе ж таки не має рації: жарти тут дотепні, тому що звучать і виглядають природно, і ніхто «хохла» по сцені не «ганяє».
А взагалі, таке відчуття, що театр узяв собі за мету створити карнавал до канікул, зробити подаруночок народові — потрібний, ошатний, іскрометний спектакль, на зразок коробки цукерок, смачних і в яскравій обгортці — до Різдва. Подарунок вдався. От, власне, і все.
