День «невагомості»
«Виходячи зі смертельної небезпеки, яка нависла над Україною в зв’язку з державним переворотом у СРСР 19 серпня 1991 року, продовжуючи тисячолітні традиції державотворення в Україні, виходячи з права на самовизначення, передбаченого Статутом ООН і іншими міжнародно-правовими документами, реалізуючи Декларацію про державний суверенітет України, Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто проголошує незалежність України і створення самостійної української держави — Україна».
Акт проголошення незалежності України, 24 серпня 1991 року.
Декларацію незалежності США було підписано 56-ма представниками 13 американських штатів. Незалежність України підтримало 76 відсотків дорослого населення країни, тобто фактично весь народ. День незалежності — свято, зрозуміле всьому світові. Хоча сьогодні колишні колонії США, Канада, Австралія, разом зі своїми колишніми метрополіями — Великою Британією, Францією, Іспанією, є найбільш процвітаючими країнами світу. А Індія, Китай, Бразилія, які так само пройшли через драматичну історію боротьби за незалежність, стоять на порозі великого ривка в світові лідери. Тим часом існує безліч країн, у яких історія незалежності складається не найкращим чином. Різниця в долі народів, які здобули незалежність, колосальна. Але причини потрібно шукати не так у минулому, як у сучасному.
Сьогодні «незалежність» для держав — вельми відносне поняття. Свобода самовизначення сильно обмежена прозорістю глобального світу та універсальністю його ризиків і загроз. У «глобальному селі» практично не залишилося такого поняття, як «хата скраю». Щоб вижити, держави змушені одночасно й тісно співпрацювати, і жорстко конкурувати. Замість «культу» національної незалежності на світову авансцену виходить імператив міжнародної взаємозалежності.
Тому докоряти Україні та українцям у доволі млявому ставленні до державності, здобутої «автоматично» мирним шляхом, передчасно. Головні битви за незалежність чекають на нас у найближчому майбутньому. Разом із іншими країнами Україні має наново відвоювати свій суверенітет у світі, який стрімко змінюється та робить більш жорсткими правила гри.
ВЖЕ НЕ ЗАЛЕЖНІСТЬ, АЛЕ ЩЕ НЕ СВОБОДА
2007 рік увійде до історії незалежної України як період важкої й на певному етапі вельми небезпечної кризи. Парламентсько-президентська модель державного управління за умов протистояння між Президентом і правлячою коаліцією стала серйозним випробуванням на міцність для держави загалом. Погане швидко забувається. Але про те, наскільки тендітною може бути стабільність і цілісність країни перед загрозою політичної конкуренції, піднесеної до абсолюту, ми зобов’язані пам’ятати.
Проте причини кризи криються не лише й не так у тому, що реформу Основного Закону було проведено неякісно. Серйозним випробуванням для держави виявився сам демонтаж вертикально інтегрованої системи влади, до якого ніхто з ключових політиків по-справжньому готовий не був. Дуже екзотичною для них виявилася модель державного управління, в якій влада — це співпраця, а не придушення, діалог, а не диктат, компроміс ухвал у поєднанні з конкуренцією ідей. Протягом року ми спостерігали, як протиборчі політичні команди, використовуючи інститути державної влади, прагнуть до остаточного розгрому противника й отримання повного контролю над державною машиною. Апогею ситуація досягла, коли сторони конфлікту почали використовувати силові відомства й суди як своїх бойовиків, «зачищати» і «приводити до бойової готовності».
Звичайно ж, дострокові вибори не поставлять крапки в цьому конфлікті, і криза виникне знову вже на етапі створення правлячої більшості в новій Верховній Раді, і виявлятиметься при кожній спірній політичній ситуації. Проте добрим наслідком цієї кризи буде відсів із великої політики людей, які мислять вертикальними категоріями та «зачистками». Чинна Конституція, за всієї її недосконалості, цінна вже тим, що не дозволяє переможцю політичної боротьби «отримати все» — контроль над державними фінансами, судовою системою, політикою податкових і лобістських преференцій і подібне. Стримування і противаги в сфері політичних апетитів партій і фінансових груп не зав’язані на волю однієї людини, а є вже властивістю самої системи влади.
Проте питання реформи Конституції залишається відкритим. Сьогодні політики активно обговорюють подальшу долю конституційних перетворень. Хтось ратує за поглиблення реформи аж до проголошення парламентської республіки. Хтось вимагає повернення до Конституції зразка 1996 року та відновлення інституту Президента в колишніх правах. Об’єднує всі ці різні проекти одне — явний суб’єктивізм, одномоментність пропозицій, бажання підігнати Основний Закон під приватні політичні інтереси. Фактично, в конституційному процесі ми повернулися до того, з чого починали 1994 року. Хоча абсолютно очевидно, що найкраща Конституція — це та, яка виконується. Чого нас мала навчити пережита криза, так це того, що немає держави без Конституції. Що Конституція — це не зведення законів на папері, а спільне прагнення неухильно ці закони виконувати. Страхітлива легкість, із якою конституційні приписи ігнорувалися та порушувалися на найвищому державному рівні, показали, наскільки тонка межа, що відділяє державу від хаосу і беззаконня. Події цього літа говорять про те, що політична незалежність в Україні вже є, а до справжньої свободи і відповідальності ще далеко.
НЕЗАЛЕЖНІСТЬ VS. НЕДОТОРКАННІСТЬ
Роздумуючи про майбутнє незалежної України, не можна проігнорувати пропозиції, винесені партіями на громадський суд у ході поточної передвиборної кампанії. Хоча чинне виборче законодавство не вимогливе до ідейної та програмової творчості учасників виборів, а доля кампанії вирішуватиметься не так у прямих ефірах і умах виборців, як на виборчих дільницях і в судах, аналіз агітаційних пропозицій ключових партій відкриває цікаву картину. При читанні передвиборних програм буквально впадають у вічі два факти: велика кількість цифр і відсутність істотних ідеологічних і просто змістовних розходжень між партіями. Від програми до програми ми бачимо один і той же джентльменський набір: матеріальна допомога при народженні дітей, будівництво соціального житла, скасування депутатської недоторканності і привілеїв, податок на багатство. Різниця полягає лише в щедрості обіцянок.
Фактично, це наслідок все тієї ж конституційної реформи. Парламентсько-президентська модель не передбачає монополії на адмінресурс. Доступ до адміністративних важелів впливу на ухвали виборців у тій або іншій мірі має кожна з партій-важкоатлетів. А це означає, що умови конкуренції між великими партійними гравцями практично рівні. Розмилися категорії влади та опозиції. Партія Президента та прем’єра в рівній мірі партії влади, і одночасно вони опозиційні одна одній у боротьбі за симпатії виборця. Те, чого не було ще рік тому, в ході чергових виборів 2006 року, сформувалося зараз, за умов дострокової парламентської кампанії, а саме — політичний ринок. І на цьому ринку сьогодні активно продаються соціальні послуги: рівень зарплатні, допомога при народженні дітей, доступність іпотеки та інші складові так званого соціального пакету.
У цьому, безперечно, є позитивний момент. Деталізовані за термінами та сумами обіцянки легко проконтролювати. Щоправда, відкритим залишається головне питання — де взяти гроші на покриття масштабних соціальних зобов’язань? І тут партії, як правило, не оригінальні. Їхні пропозиції в основному стосуються перерозподілу за моделлю Робіна Гуда «від багатих — до бідних». Немає нічого простішого, ніж скасувати депутатську недоторканність, адміністративні пільги та привілеї. Набагато складніше створити умови, за яких добробут кожного визначатиметься не розмірами бюджетних дотацій, а високою якістю національної економіки та ринку праці.
У кожній програмі використано терміни інноваційного розвитку та економіки знань. І це — добре! Адже іншого шляху для України, як і будь-якої іншої сучасної держави, просто не існує. Або ми перебудуємо економіку за інноваційним високотехнологічним знанняорієнтованим сценарієм, або економіки в Україні не буде. Проте навіть склавши пропозиції всіх потенційно прохідних партій, які стосуються модернізації національної економіки та переходу до суспільства знань у єдиний документ, ми не отримаємо й частки того, що необхідно зробити для досягнення дійсно значущого результату. Окрім того, в програмах містяться явні помилки, які базуються на вельми поверховому розумінні завдань побудови економіки знань. Незважаючи на назву, економіка знань — це не лише комп’ютеризація сільських шкіл і доступна вища освіта, хоча без цього не обійтися. Необхідна кардинальна перебудова всієї економіки, звичного нам суспільного устрою.
Очевидно, партійні мозкові центри наразі ще вважають українське суспільство не готовим до сприйняття цілей, подібних до побудови економіки знань. І помиляються. Громадяни, не обтяжені боротьбою за владу і які живуть у реальному світі, а не в світі «уявного пригнобленого суспільства», як правило, випереджають політиків у ідейному русі. Скасування пільг і привілеїв та прогресивне оподаткування були «ложкою до обіду» за часів помаранчевої революції. Скільки ж потрібно буде часу для того, щоб українські політики дозріли до сприймання завдань, які інший світ успішно вирішує вже 20 років?
ПРОРИВ У НЕЗНАНЕ
Можливо, головним казусом дострокових виборів до Верховної Ради нинішнього року залишиться суперечка про те, хто ж все ж таки вигадав «Український прорив». Це навіть смішно, оскільки авторство ідеї «Українського прориву» не належить жодному з двох претендентів, і багато разів описане в літературі. Але навіть якщо цю суперечку буде вирішено на користь тієї чи іншої політичної сили, здійснити прорив у реальному житті, а не на папері, нікому з них не вдасться.
Прориватися повинна вся держава загалом, увесь народ. А якраз із почуттям державності та народності в запекло конкуруючих вітчизняних політичних сил є певні проблеми. Політики, так очевидно рвучись до влади, не зможуть мобілізувати націю для досягнення суто егоїстичних цілей. А в тому, що провідні партійні мотиви сьогодні саме такі, мало хто з виборців має сумнів. Навіть якщо й готові віддати свій голос на підтримку тієї чи іншої політичної сили. Згідно з даними соціологічних опитувань, близько 60% українських громадян глибоко розчаровані якістю партій і їхньої політики. Виборцям знову доведеться голосувати «проти», а не «за», доти, доки в Україні не з’явиться нова політична сила, спроможна прорвати блокаду між cходом і заходом та стати дійсно загальнонаціональною партією.
Сьогодні, відзначаючи велике свято здобуття незалежності, Україна знову перебуває в початковій точці свого шляху. Знову потребують відповідей наріжні питання української державності: Що таке «успішне суспільство»? Якого майбутнього ми хочемо для країни і як його побудувати? Яке місце України в сучасній світовій ієрархії? Яка траєкторія розвитку української нації? На чому базуватиметься конкурентоспроможність економіки?
Кожен новий політичний сезон країна проходить через одні й ті ж проблеми — труднощі розподілу державного бюджету, корупційні скандали, початі й тут же відкладені реформи, міжнародний скепсис, енергетичні ускладнення. Держава повільно рухається спіраллю невирішених завдань, долаючи опір власної політичної та соціальної інерції. У сучасному світі, який бурхливо розвивається і є жорстко конкурентним, Україна борсається в стані невагомості, час від часу прибиваючись то до одного, то до іншого геополітичного берега. Країна залишається затиснутою між двома полюсами в той час, як увесь світ уже живе в багатополярній реальності. Доки політична еліта не усвідомлює, що український вибір набагато ширший і складніший, і сам час вимагає від України ускладнення стратегій, наші успіхи будуть більш аніж скромними й одномірними.
Однак сьогодні, після 16 років від дня прийняття Декларації від 24 серпня, День незалежності є не просто головним державним святом, а вже істинно народним. У цей день віра кожного з нас у добре майбутнє для рідної землі стає сильнішою і дорослішою рівно на рік.
