Ти ніколи не розв'яжеш проблему, якщо будеш думати так само, як ті, хто її створив
Альберт Ейнштейн — один з найвизначніших фізиків XX століття

Дипломатичні мемуари

22 серпня, 2003 - 00:00


Анатолію Зленку довелося очолювати Міністерство закордонних справ двічі — на початку незалежності України і останні майже три роки. Коли Президент Леонід Кучма у жовтні 2000-го вирішив поставити на чолі зовнішньополітичного відомства Анатолія Зленка, то охарактеризував дипломата наступним чином: мовляв, це саме та людина, яка не каже ні так, ні ні. Сьогодні Анатолій Макимович презентуватиме свої дипломатичні мемуари — книгу під назвою «Дипломатія і політика». Свідок і безпосередній учасник зовнішньополітичної еволюції України спробував в одній книзі вмістити спогади про ключові події в історії незалежної держави. Перед читачем трохи відкриваються кулiси дипломатичного життя — враження про цікаві зустрічі, важливі переговори і просто описи курйозних випадків. Деякі з уривків книги пропонуємо нашим читачам. Напередоднi презентацiї книжки Анатолiй Зленко дав iнтерв’ю «Дню».

— Анатолію Максимовичу, презентація ваших мемуарів збіглася в часі з публікацією книги Президента Леоніда Кучми «Україна — не Росія». Це — випадковість?

— Мабуть, просто час назрів для масштабних книг. Тим більше, що моя монографія написана в абсолютно іншому ключі, ніж президентська. «Дипломатія і політика» — це політологічне дослідження з легким забарвленням мемуарності. Працюючи над нею, я орієнтувався на роботи таких корифеїв сучасної політології, як Генрі Кіссінджер і Збігнев Бжезинський, а не на традиційні дипломатичні спогади. Звичайно, міністр, постпред, посол Зленко фігурує в книзі, але як одна з багатьох діючих осіб, і далеко не центральна. Центральною є Україна, якою я її побачив і запам’ятав у складний початковий етап нашої незалежності. Гадаю, вітчизняна зовнішня політика багато заборгувала українському читачу. Надто рідко ми давали відповіді на запитання «чому?» і «як?». Вважали, що причини тих чи інших дій України на міжнародній арені є очевидними, а деталі — не такими і важливими. Наприклад, чому ми відмовилися від ядерної зброї? Чому обрали Європу головним орієнтиром? Чому ми підтримуємо одночасне стратегічне партнерство зі Сполученими Штатами, Росією та Європейським Союзом, але не вважаємо цю політику «багатовекторною»? Таких питань багато і я намагався підійти до кожного з них максимально відверто і ґрунтовно, з деталями, які видаються мені цікавими або важливими в історичному вимірі. Тому я не думаю, що це данина певній моді на мемуаристику.

— У своїй книжці ви подаєте чимало оцінок щодо того чи іншого політика, дипломата. Але коли це стосується діючих політиків, то чомусь обмежуєтеся або обережними оцінками, або ж взагалі нічого не пишете. Про Володимира Путіна, приміром, ви враженнями не ділитеся...

— Я давав характеристики тим діячам, з якими я більше спілкувався. Із Володимиром Путіним я просто зустрічався не так часто. Кожна «виписана» персоналія в книзі — це люди, з якими я брав участь у тривалих переговорах. Скажімо, з Біллом Клінтоном лише у 1994 році я мав чотири зустрічі. Звичайно, у мене склалися про нього певні враження, і я їх виклав. Теж саме стосується загаданих у книзі державних секретарів США — я з кожним працював багато годин. Із Папою Римським я також зустрічався декілька разів, у тому числі віч-на-віч.

— У книзі ви пишете про вирішені і такі що ще потребують вирішення проблеми у зовнішній політиці. Одне з вирішених питань — відмова від ядерної зброї. Ви згадуєте про складнощі, які доводилося зазнавати українським дипломатам під час переговорів. Десять років минуло — чи досі вважаєте без’ядерний статус України виправданим?

— На основі аналізу і тих заключних висновків, які були зроблені фахівцями, можу зробити свій однозначний висновок: рішення було правильним. Варто розуміти, що тоді Україна знаходилася в інших умовах. Держава потребувала міжнародного визнання, яке не в останню чергу залежало від вирішення цього питання. Зіткнувшись із цією проблемою, ми шукали різні варіанти розв’язання: і в переговорах з російським міністром Андрієм Козиревим, і американським держсекретарем Джеймсом Бейкером. Головне питання, яке стояло на порядку денному — Договір про нерозповсюдження ядерної зброї (Non-Proliferation Treaty). Абревіатура «NPT» у моїй пам’яті залишиться на все життя. Рішення було прийнято на користь без’ядерного статусу, однак я б не назвав прийняте рішення помилковим. Так, звісно, можна трактувати відмову як своєрідну поступку. Але, з іншого боку, у нас не було вибору: або нашу державу визнають самостійною і незалежною, ми отримуємо підтримку з боку такого важливого партнера як США, або ми дамо можливість скористатися ситуацією певним силам у країнах, що оточують нас, щоби однозначно поставити хрест на своїй незалежності. Питання надзвичайно складне, тому коли читаю статті, мовляв, потрібно було стояти на своєму, то виникає підозра, що люди просто забули недавню історію. Я пройшов через горнило важких переговорів: і з ЄС, і ОБСЄ, і США, і з Росією, Францією, Великою Британією, Китаєм... Усе, що ми могли отримати, ми отримали. Мало? Можливо. Але головне питання, яке стояло перед нами, — це визнання з боку міжнародної спільноти. Не було б цього визнання, не було б незалежної України. Були б ми з ядерною бомбою, але країною невизнаною. Зверніть увагу сьогодні на Північну Корею. Гадаєте, їм вдасться реалізувати ядерну програму? Ні. Це — самогубство. Ніхто не дозволить Пхеньяну — і Україна в тому числі — стати ядерною державою.

Відповіді Анатолія Зленка на актуальні питання (зокрема, про одночасну інтеграцію України в ЄЕП і ЄС; про можливість пролонгації перебування Чорноморського флоту в Україні; про темпи наближення нашої держави до НАТО і багато чого іншого) читайте в найближчих числах «Дня».

ПОЛІТИЧНА ДОЗАПРАВКА В БОРИСПОЛІ

Для остаточного погодження усіх питань, пов’язаних з ядерним роззброєнням, 12 січня 1993 року до Києва прибув Клінтон. Його славнозвісні бориспільські переговори з Кравчуком запам’яталися особливо. Це був перший раз, коли американський лідер ступив на землю незалежної України. Згодом Телбот охарактеризував цю зустріч як «найбільш політично мотивовану дозаправку літака в історії людства».

Треба сказати, що «Бориспіль» був на той момент, м’яко кажучи, мало пристосований до саммітів, тим більше такого високого рівня. Прибувши до аеропорту заздалегідь, я вирішив на місці провести, так би мовити, рекогносцировку всіх приміщень, де повинні були проходити і зупинятися глави двох держав. І був вражений. Давно не фарбовані голі стіни, «старорежимні» агітки на стінах, старий протертий лінолеум, який зустрінеш хіба що в жеках на київських околицях. Довелося вичитати і без того схвильованим міністерським протоколістам, мобілізувати сили аеропорту й організувати, я б сказав, «екстрено-аварійний дизайн»: в одних місцях — закривати стіни плакатами, а в інших — терміново знімати з них агітацію в стилі радянських часів. З лінолеумом довелося змиритися.

Був морозний зимовий вечір. На бориспільському літовищі вишикувалося у повному складі практично все політичне керівництво України на чолі з Президентом. На злітно-посадочній смузі приземлився знаменитий Боїнг-747 «airforce onе» — літак американських президентів. Пілот вирулив паралельно з червоною доріжкою, Леонід Макарович вийшов «на стартову позицію», дівчата в національних вбраннях приготувалися дарувати високому гостю хліб-сіль і... зависла пауза, яка тривала принаймні 25 хвилин.

Нагадаю, що до знаменитого єльцинського інциденту в ірландському «Шенноні» залишалося більше півроку. Ми ще не знали, що лідер світової наддержави може з тих чи інших причин взагалі не вийти на зустріч з господарями, які чекають перед літаком. До того ж, на відміну від Бориса Миколайовича, за Клінтоном ніколи не помічалися такі речі, як хворобливість, непунктуальність, не кажучи вже про схильність до зловживання тими чи іншими напоями. Тим більшим було наше здивування цією паузою, причини якої мені і досі незрозумілі.

Нарешті серед присутніх пронісся подих полегшення: двері літака відкрилися і назустріч задубілій українській делегації рушив веселий рожевощокий Клінтон. Особисто я не чекав побачити його в доброму гуморі: ми всі знали, що напередодні європейського турне у президента померла мати. Тим не менше, очевидно, питання ядерного потенціалу було для нього настільки важливим, що перспектива вирішення цієї успадкованої від республіканців проблеми відволікла його від особистого горя.

Так сталося, що я був одним з небагатьох українців, яких Клінтон знав в обличчя, і тому спілкуючись з нашою делегацією, він кілька разів звертався до мене, а не до Леоніда Макаровича. Звернення «Містер Зленко!» весь час лунало від американського президента, починаючи з верхніх сходинок трапу. Я почувався надзвичайно ніяково. Коли видалася невеличка пауза, Кравчук звернувся до мене і сказав напівздивовано: «Бач, як він тебе знає!» У звичайній ситуації ці слова мали б прозвучати, як комплімент, але тоді мені довелося давати пояснення: «Я ж, Леоніде Макаровичу, за минулий рік зустрічався з Клінтоном разів п’ять. Ось він мене і запам’ятав». Побачивши, що американський президент одягнутий не по погоді, Леонід Макарович дав йому свою хутряну шапку. Той посміхнувся і сказав щось про суворі українські морози.

ІНЦИДЕНТ В «ЗИМОВОМУ САДУ»

Кульмінацією політичного напруження навколо ядерного потенціалу України став Лісабон. Це був той випадок, коли жодній із сторін вже не було куди відступати: для американської дипломатії наш ядерний потенціал псував всі розклади на пострадянському просторі, а для України він став вирішальною перешкодою на міжнародній арені. Їхати в Лісабон — означало їхати на підписання протоколу. Не їхати в Лісабон — означало кинути виклик глобальним гравцям і відійти від попередніх обіцянок. Ми прийняли рішення їхати, але «битися до останнього» за належні компенсації та гарантії безпеки.

Атмосферу, яка панувала на конференції, характеризує такий епізод. 23 травня, протягом всього дня, ми відпрацьовували положення проекту протоколу. Для нас було надзвичайно важливо включити до статті другої положення, яке передбачало необхідність додаткових домовленостей щодо «лімітів та обмежень» СНО, які б забезпечували «рівноправне і послідовне виконання договору на території чотирьох держав-правонаступниць СРСР». Так сталося, що Україна була єдиною державою за столом переговорів, що наважилася порушити питання про справедливе, «пропорційне», виконання зобов’язань СРСР за договором СНО його новими учасниками. Переговори були на грані провалу. До них підключилися глави зовнішньополітичних відомств, у тому числі Бейкер. Протягом дня делегації у різному складі п’ять раз сідали за стіл переговорів і п’ять разів розходилися ні з чим. Під час останньої зустрічі Бейкер почав підвищувати голос і втрачати контроль над собою.

Коли чергового разу він почав висловлювати своє незадоволення, перемішуючи це із погрозами (не було зрозуміло, на мою особисту адресу чи на адресу всієї України), я спробував його заспокоїти. Це його чомусь ще більше роздратувало, він був близький до істерики.

«Україна весь час створює труднощі! Вона іде проти міжнародної думки! Вона блокує важливі переговори! Ми будемо вживати заходи!…», — держсекретар був просто у відчаї. Мені здається, в його очах я перетворився на таке собі втілення світового зла, яке цинічно протистояло божественному воїнству на чолі з ним самим, Джеймсом Бейкером Третім. Зрозумівши, що держсекретар може наговорити речей, про які потім буде жалкувати, я вирішив перервати переговори і мовчки пішов iз кімнати.

Як не дивно, після цієї розмови, користуючись медичною лексикою, криза минула і хворий пішов на поправку. За відсутності американської делегації, спільно з Андрієм Козирєвим ми встигли погодити компромісні формулювання, які влаштували і американців. Таким чином Лісабонський протокол був врятований. На підсумковому засіданні було видно, що Бейкер вже заспокоївся і готовий працювати далі так, ніби нічого і не трапилося. Тим не менше, ця зустріч відклалася в пам’яті. На мою думку, він переступив ту риску, яку професійний дипломат не має права переступати: перестав посміхатися. Для «політичного призначенця» (непрофесійного дипломата), яким був Бейкер, це можна було зрозуміти та вибачити, але глава дипломатичного відомства такої держави, як США, все ж таки не мав права на такі «ескапади». Це, знов таки, моя особиста думка.

Того ж вечора в залі готелю «Ріц» під романтичною назвою «Зимовий сад» був підписаний такий довгоочікуваний і такий багатостраждальний Лісабонський протокол. І тим не менше, церемонія його підписання, на жаль, досить пасувала до назви зали. Не було звичайних жартів, оплесків та бокалів з шампанським. Панувала мовчанка — як в самій залі, так і за її межами. Журналісти чекали на заяви, коментарі, але всі ми відмовилися від спілкування з пресою. Мабуть, зі сторони могло скластися враження, що це не дипломати виходять після переговорів, а пацієнти розбігаються після відвідання стоматолога.

1994 РІК. ЩОСЬ ВТРАЧАЄШ... ЩОСЬ ЗНАХОДИШ

Президентські вибори 1994 року завершили і певну сторінку в моїй професійній біографії. Після обрання нового Президента було цілком зрозуміло, що він приведе на ключові урядові посади свою команду, покликану реалізовувати новий курс, в тому числі в зовнішньополітичній сфері. Це означало, що на чолі Міністерства закордонних справ мала встати нова людина. Не кривлячи душою, можу сказати, що такий поворот подій не був для мене потрясінням чи розчаруванням.

По-перше, в ході своєї кар’єри дипломат навчається і звикає кожні три-чотири роки міняти місце свого застосування — країну, посаду, сферу відповідальності. На серпень 1994 року я вже перетнув цю межу, коли у дипломата, як у моряка чи альпініста, з’являється досить сильне бажання змінити обстановку.

По-друге, для дипломата вершиною кар’єри, визнанням професійного успіху є посада посла, керівника дипломатичної місії, а не міністра. Специфіка посади міністра полягає в тому, що перебуваючи на ній, дипломат більшою мірою перетворюється на суміш політика і чиновника. Натомість посада посла — це квінтесенція всього того, що перетворює роботу дипломата на престижну і почесну в усьому світі: ствердження державного іміджу за кордоном, створення сприятливого зовнішнього оточення для розвитку держави, відкриття для держави нових шансів, запобігання новим небезпекам, врешті-решт, постійне спілкування з колегами з інших країн, від якого я завжди отримував величезне моральне задоволення.

Усвідомлюючи, що Президент потребує повної свободи вибору при формуванні своєї команди, я подав Леоніду Кучмі заяву з проханням про відставку. Добре пам’ятаю нашу зустріч, яка відбулася погожого серпневого дня. Запрошений на бесіду до Президента, я вже мав при собі заяву з проханням про звільнення. Леонід Данилович тепло привітав мене, але кружляти навколо головного питання не став: «Анатолію Максимовичу, можливо, ця розмова буде для вас неприємною, але сподіваюся, ви мене зрозумієте».

Він сказав, що формується нова команда і в нього є свої плани щодо посади міністра закордонних справ. Я відповів, що прекрасно все розумію і навіть захопив заяву «за власним бажанням». Відповідь була: «Не треба ніякої заяви. Давайте краще подумаємо, де б ви хотіли працювати далі». Президент сказав, що готовий мені запропонувати будь-яку країну, де я б хотів працювати послом. Я відповів, що моє єдине бажання — це і надалі працювати в зовнішньополітичній сфері. Тоді Президент поклав на стіл перелік з потенційно вакантними закордонними місіями, куди я міг би відбути. Я стояв на своєму: куди скажете, туди і поїду. Врешті розмова звелася до двох альтернатив: Посольство у США і Постпредство при ООН у Нью-Йорку. На цьому тоді і закінчили. Розмова, якої я, скажу відверто, чекав з обережністю, виявилася приязною і спокійною. Моя професійна перспектива окреслилася більш-менш чітко, і я зі спокійним серцем вирушив у відпустку в Крим.

Через кілька тижнів я якраз був на тенісному корті, коли мені подзвонив мій перший заступник і давній друг Микола Макаревич: «Поздоровляю, тебе призначили в Нью-Йорк». «Ну і слава Богу», — подумав я про себе. Оонівська специфіка була мені близька і знайома, а посада постпреда в Нью-Йорку — достатньо цікава, щоб постійно відчувати себе в епіцентрі міжнародного життя.

А ту розмову у президентському кабінеті Леонід Данилович, до речі, пригадав через вісім років, сказавши: «Мабуть, це була помилка, коли я звільнив вас у 1994 році». Так чи не так, але я щаслива людина: все, що робиться в моєму житті, робиться на краще. Не було б цього звільнення — не було б і безмірно цікавих і насичених подіями років у Нью-Йорку та Парижі.

НЬЮ-ЙОРК: ЖИТТЯ НЕ ГАРАНТУЄТЬСЯ

Потрапивши до Нью-Йорка, я побачив, так би мовити, іншу сторону медалі, а саме: матеріальну і кадрову неукомплектованість наших закордонних установ. Постпредство України все ще тулилося в будівлі колишнього Постійного представництва СРСР при ООН по 67-й вулиці. /.../ Стартова експозиція, з якої все починалося для української дипломатії в Нью-Йорку, не дуже відрізнялася від радянських часів. На 67-й вулиці, все ще розташовувалися кабінети нечисленних українських дипломатів. Тут же, в кількох метрах від мого кабінету, розташовувалася резиденція постпреда — звичайна трикімнатна мебльована квартира.



Маю пояснити, що, за дипломатичними правилами, резиденція глави дипломатичної місії — це не просто особисте помешкання, а й місце роботи, в тому числі місце урочистих прийомів, робочих сніданків та офіційних вечер. Це місце призначене для неформального, невимушеного спілкування послів. Чи варто казати, що це помешкання в багатоквартирному будинку радянського зразка мало пасувало для цих цілей.

Більше того, це було вперше і, сподіваюся, востаннє в моєму житті, коли я працював і жив, практично, в одному і тому ж місці. Звичайно, «дім» — це поняття відносне для будь- якого дипломата, оскільки обрана професія не дає йому надто багато можливостей обирати нову домівку і надто багато часу, щоб зробити її затишною.

Епічне полотно «Українська дипломатія в приймах» довершували відповідальні співробітники російського представництва, під пильним поглядом яких в будинок не міг пройти жоден сторонній суб’єкт, або принаймні жоден, хто видавався їм стороннім. Я вже не кажу про те, що росіяни уважно відстежували людський потік до Постпредства (що само по собі мало бути конфіденційним моментом, який не повинен був стосуватися нікого, крім української делегації).

В один з моментів існування Постпредства України на 67-й вулиці виникла необхідність провести ремонтні роботи на «нашому» п’ятому поверсі. Це, здавалось би, рутинне питання перетворилося на справжню проблему. Росіяни як «розпорядники будинку» категорично відмовлялися дати згоду на будь-які перебудови. Довелося діяти потайки, дотримуючись всіх канонів конспірації: співробітники Постпредства проносили повз охорону будівельні матеріали в сумках або в упаковках від продуктів. Розпочавши у такий спосіб ремонт у моєму кабінеті, ми скоро зрозуміли причину протестів російських колег: стіни службових приміщень виявилися буквально нашпиговані «жучками». Це були не просто знайомі з фільмів крихітні мікрофони, а цілі шпигунські агрегати, вмонтовані в стіну, мабуть, ще за часів існування СРСР. Сам собою просився висновок: або це допотопні монстри часів Лаврентія Берії, або ці «жучки» призначалися для прослуховування принаймні цілого кварталу.

Не скажу, що не підозрював їх присутності в службових кабінетах. Надто регулярно траплялося, що якраз перед понеділковими нарадами дипломатичного складу чомусь скажено починав дзвонити мій прямий телефон, я брав слухавку, але в ній бриніла тиша. А під вечір у багатьох дипломатів починалися сильні головні болі. Кінець кінцем ми дійшли висновку, що такими є побічні ефекти роботи «хай-теку», без узгодження з нами розміщеного у приміщеннях Постпредства України.

Не знаю, були це дійсно залишки від радянських часів, «спеціальний подарунок» для братів-українців або, можливо, справа рук особливо спритних американських джеймс-бондів: на пристроях не було ні візитних карток, ні напису «made in...». Якщо ці пристрої були зроблені в Росії, то російські спецслужби були явно не достатньо послідовні в питаннях конспірації. Маю на увазі, скажімо, ту обставину, що тривалий час після розпаду СРСР дипломати всіх місій, розташованих на 67-й вулиці, повинні були долучатися до цілодобового чергування по будинку. У такий спосіб українські дипломати, яким випадало чергувати, іноді вночі приймали конфіденційні телефонограми з Москви з інструкціями щодо голосування російської делегації з того чи іншого питання (в силу суттєвої різниці в часі між США і Росією такі інструкції часто приходили саме вночі). Здається, тільки на початку 96-го року російська делегація вирішила, що досить ділитися своїми секретами з колегами по колишньому СРСР.

НЬЮ-ЙОРК — ПАРИЖ — ТРАНЗИТ

У 1997 році я отримав звістку про те, що, можливо, доведеться попрацювати послом у Парижі. /.../ Прибувши в нову для себе столицю, глава дипломатичної місії постає перед титанічним завданням: зав’язати контакти з сотнями людей, починаючи від керівників відділів міністерства закордонних справ і завершуючи главами всіх важливих посольств. Ця мережа контактів складатиме в наступні роки головний професійний здобуток і інструмент посла в країні перебування. На її розбудову пішов увесь перший рік мого перебування в Парижі. Будучи вихованцем планово-адміністративної системи, я в першу чергу склав графік знайомства з моїми колегами, який був складовою більш масштабного графіку роботи всього посольства.

Моєю метою було увійти в коло людей, якщо не наближених, то принаймні добре знайомих для президента і прем’єр-міністра Франції, ключових міністрів та «акул бізнесу». Для посла дуже важливо виділитися з-поміж численного і строкатого дипломатичного корпусу в країні перебування, стати не просто обличчям з дипломатичної «тусовки», а представником країни — і країни цікавої. Де б я не працював, я завжди прагнув, щоб слово «Україна» викликало не просто ввічливу посмішку, а реальну зацікавленість. Досягти цього можна було тільки за рахунок активної і достатньо професійної роботи в столиці та за її межами. Дипломатія — це не лотерея, перемога в ній може з’явитися тільки в результаті системної та послідовної роботи. Капля точить камінь — це про нас, дипломатів. Не стану приховувати, будуючи систему контактів, я мав певну фору порівняно з іншими: більшість колег знали мене як першого главу зовнішньополітичного відомства України. Двері, які не відкривалися для новачка чи політичного незнайомця, відкривалися для мене. Але той, хто орієнтується в реаліях дипломатичного фаху, підтвердить: тільки на старих заслугах тут далеко не поїдеш. Перед політичним реноме двері можуть відчинитися лише раз, і, якщо ти не зможеш перейняти людину симпатією до себе, цей шанс буде втраченим і двері зачиняться назавжди.

Отже, крок за кроком, двері за дверима, я освоював новий для мене політичний простір. Результати не примусили себе чекати: у мене встановився добрий контакт практично зі всім політичним керівництвом Франції, включно з Президентом Шираком. Не було такого прийому, коли б президент, побачивши мене, не зупинився і не підійшов, щоб привітатися і обмінятися кількома словами. Ці контакти стали особливо частими після візиту Ширака в Україну в 1998 році.

ОСОБЛИВОСТІ ПОРТУГАЛЬСЬКОГО ПРОТОКОЛУ

Мій другий і найбільш пам’ятний візит до Лісабона відбувся у грудні 98-го, коли я офіційно прибув для вручення вірчих грамот президенту Жорже Сампайо. Перший день мого перебування я присвятив зустрічам з провідними політиками Португалії, які, треба сказати, виявили до України значний інтерес. Останнім в моїй денній програмі фігурував прем’єр-міністр Антоніо Гутерреш. Після зустрічі з ним я повертався до готелю «Дипломатіка», де розмістився цього разу (мірне покачування в плавучому готелі, де я змушений був мешкати перед тим, явно не створювало затишного відчуття). По дорозі обговорив останні деталі церемонії вручення вірчих грамот із заступником керівника служби протоколу португальського МЗС Педро Сантушем Гомесом, який за всіма правилами етикету супроводжував мене як новопризначеного посла. Вже прощаючись, я вирішив пересвідчитися щодо форми одягу: як завжди, темний костюм, біла сорочка і краватка? Сказати, що при цих словах португалець закляк — це нічого не сказати.



— Як?! Хіба вам не повідомили, що посли в Португалії вручають вірчі грамоти тільки одягнуті в катевей?

Тут настав час заклякнути мені. Катевей — це чудернацький костюм, який складається з чорного фраку, сірих штанів у смужку, спеціальної білої сорочки, чорної жилетки і сірої краватки. Двобортний костюм від Кардена, який висів у моїй шафі, явно не міг слугувати йому заміною. Мій гнівний погляд повернувся в сторону помічника, але Костя вже мав напоготові офіційну ноту, в якій стояло чорним по білому: форма одягу — темний костюм, біла сорочка, темна краватка. Тоді ми разом не менш гнівно подивилися на португальського протокольщика.

Той схопився за голову. І було від чого. Я подивився на годинник: шоста година вечора — і переді мною стояло завдання за одну годину знайти в абсолютно чужому місті дипломатичне вбрання «а ля пінгвін». Нарешті португалець заспокоївся:

— Есцеленціє, не переймайтеся. У нас це вбрання часто одягають молоді на весіллі. Тільки жилетку вони беруть не чорну, а сіру.

Але спочатку поїхали до театральної костюмерної, де при бажанні можна було взяти напрокат не те що катевей, а й народне вбрання будь-якої нації та епохи (принаймні так запевнив наш португальський супроводжувач). Він мав рацію: катевеї були в багатому асортименті, тільки ось мого розміру явно не було. Ми вітром понеслися до найближчого весільного салону. Потім ще до іншого і ще до іншого. Виявилося, що португальські молоді, як і португальські актори, у своїй більшості теж мають досить дрібну комплекцію і до моїх габаритів явно не дотягують. Тому відповідний розмір було знайти майже неможливо. Нарешті все ж таки поталанило. В останньому весільному салоні, куди ми буквально влетіли за кілька хвилин до закриття, знайшлося все, що нам було потрібно. Вірніше, майже все: жакет, брюки і сорочка, підібрані з різних костюмів, досить тісні, але пристойні. Проте, як і слід було очікувати, «дипломатичної» жилетки серед весільного вбрання не знайшлося. Довелося повернутися до театральної костюмерної, але вона була о цій порі вже закрита.

Церемонія вручення мала розпочинатися наступного ранку о десятій (за мною мав заїхати автомобіль португальського протоколу). О дев’ятій ранку мій помічник вже стояв перед дверима костюмерної. Повернувшись, він мав для мене дві новини: добру і погану. Добра полягала у тому, що жилетка знайшлась. Погана полягала в тому, що вона була принаймні на один розмір малувата. Мені не залишалося нічого іншого, як видихнути повітря, застібнутися і намагатися більше не дихати. Внизу вже чекав протокольний мерседес.

В очікуванні церемонії я почувався як на голках. Від пропозиції присісти чемно відмовився. Стільці в президентському палаці були настільки низькими, що сидіти і дихати одночасно я б явно не зміг. Нарешті запросили до президента. Церемонія вручення грамот пройшла напрочуд приязно і гладко. Проте головний сюрприз чекав на мене попереду. За дипломатичним протоколом після вручення грамот мала відбутися бесіда з президентом. Ми перейшли до іншої кімнати. Поглянувши на меблі, я остаточно впав духом: посеред кімнати стояв журнальний стіл, оточений масивними кріслами, ще нижчими, ніж у приймальні. Президент зручно вмостився і запропонував мені сісти. Сказати «нічого-нічого, я постою» цього разу не видавалося можливим. Не залишалося нічого іншого, як скористатися запрошенням президента.

Наступні хвилини назавжди залишилися в пам’яті як найгірший кошмар, що тільки траплявся зі мною за тридцять п’ять років у дипломатії. Сідаючи, я почув характерний тріск порваної тканини, який міг говорити тільки про одне: мої найгірші очікування виправдалися. Не знаю, чи почув і усвідомив цей тріск президент Сампайо, але у мене було враження, ніби від нього задрижали шибки у вікнах. Спеленений в клятий катевей, я почувався майже як мумія, і ідентифікувати, що саме порвалося, не видавалося можливим. Скажу відверто, я подумав найгірше: луснули брюки. Всі ці панічні почуття проносилися мені в голові паралельно з плавним ходом дипломатичної бесіди. Видалося, що тривала вона принаймні годину, хоча насправді це були 30—35 хвилин. Нарешті бесіда завершилася. Відчуваючи, як кров прилила до обличчя, я встав і почав прощатися з господарями. Намагався прочитати по їхніх очах, чи помітили вони мій конфуз. Здається, ні. Брюки були, на щастя, цілі, а прибувши до готелю, я з’ясував і причину тріску. Знявши жакет, я побачив: клята жилетка просто розповзлася на спині по шву від гори донизу.

Ми стояли перед дзеркалом: я — червоний як рак, а мій помічник — білий як стіна.

Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments