Інга ЯКУБОВА
Завтра починається офіційний візит в Україну президента Узбекистану Іслама Карімова. Ташкент, мабуть, шукає в особі Києва стратегічного партнера, бо в гіпотетичному євроазіатському транспортному коридорі через Закавказзя, Чорне море і Україну до Західної Європи зацікавлені також країни Центральної Азії.
Подібно до багатьох лідерів пострадянського простору, Іслам Карімов "вийшов з шинелі" КПРС, але на ідеологічних постах (перший секретар обкому, республіканського ЦК тощо) перебував тільки п'ять років - вже на присмерку ери СРСР. До вершин влади його вивів досвід господарника - цей факт біографії і досі служить йому аргументом, щоб дистанціюватися від партійної номенклатури радянського періоду. Дипломований інженер-механік, Карімов починав з посади помічника майстра на одному з ташкентських заводів, пізніше працював провідним інженером, інженером-конструктором на авіаційному заводі імені Чкалова. Далі Карімов "ріс" в республіканському Держплані - дійшовши до посади його голови.
За роки свого президентства - це ні багато ні мало майже вісім років - Іслам Карімов набув репутацію незговірливого, часом досить різкого політика. Оцінки його діяльності різні, часом діаметрально протилежні - від "реставратора тоталітарної системи в рамках окремо взятої країни" до "вмілого реформатора, що виводить свою країну з кризи".
Одне з найбільш частих звинувачень, що звучать на його адресу з країн як далекого, так і близького зарубіжжя - в утискові демократичних процесів, монополізації влади і політики. Проте, президент і сам не заперечує ознак авторитаризму в своїх діях і охоче дає роз'яснення з цього приводу - як на прес-конференціях, так і в своїх книгах. Головний його аргумент: в перехідний період потрібна сильна влада - щоб не допустити спалаху міжнаціональних і міжетнічних конфліктів, зберегти в країні мир і стабільність. "За це, - підкреслював якось президент, - я готовий заплатити будь-яку, найдорожчу ціну".
Прийшовши до влади у найнеспокійніший для Узбекистану час, 1989 року (трагічні події у Фергані, Оші) Карімов справді зумів утримати тоді республіку від хаосу руйнування і кровопролиття. Не бажає він відмовлятися від політики "твердої руки" і нині, побоюючись ескалації регіонального конфлікту і реісламізації Центральної Азії. Тим більше, що за "мінами уповільненої дії" далеко ходити не треба: сусідній Таджикистан який рік живе між миром і війною, а в Афганістані війна триває вже десятиріччя. Не виключає президент і наявності потенційної загрози суверенітетові Узбекистану з боку Росії. І саме тому зустрічає в багнети спроби ряду колишніх союзних республік створити нові блоки з участю Росії. Судячи з усього, противагу її великодержавницьким прагненням Карімов знайшов у Сполучених Штатах. Ця країна прихильно сприйняла готовність Узбекистану стати її союзником в Середній Азії, хоча й не припиняє висловлювати свою занепокоєність проблемою демократії і прав людини в Узбекистані.
Тут доречно пригадати інший аргумент, що наводиться президентом на захист свого авторитаризму: узбецький народ ще не готовий до цілковитої демократії, до свободи слова, зборів і под. В житті ця політика призвела до того, що всі партії в Узбекистані одного кольору - "лояльності" до глави держави і яким-небудь помітним впливом на масу не володіють. Хоча, безперечно, в їх лавах, як і в держструктурах вищої ланки є і традиціоналісти, і західники, що мають різні уявлення про шляхи розвитку країни. Але саме тактика "роздачі всім всього порівну", узята Карімовим на озброєння в часи опозиційних пристрастей, допомогла йому домогтися паритету: більшість опозиціонерів, що прагнули до влади увійшли в номенклатурну обойму і принишкли. Дещо заспокоїлися і кланово-земляцькі угруповання, посадивши своїх людей в різні владні структури. Сам Карімов, будучи родом із Самарканда, старанно дистанціюється від своїх земляків і являє в цьому розумінні рідкісний виняток.
Головним ініціатором і координатором реформ в Узбекистані є держава, або, інакше - президент, якщо врахувати цілковиту залежність політики Узбекистану від позиції глави держави. Пріоритети його економічної політики - ті ж, що і у багатьох постколоніальних країн, що служили для своїх метрополій сировинним додатком, - а саме: створити базу для експортоорієнтованого виробництва, домогтися незалежності в окремих галузях - енергетиці, хімічній, текстильній, харчовій і т.д.
Для республіки, яка ще кілька років тому завозила навіть сіль і сірники, завдання ці виявилися нелегким випробуванням. Основною статтею валютних надходжень до бюджету поки що залишається сировина - бавовна, золото, газ, кольорові метали. Але здійснений ряд проектів, що дорого коштують - будівництво автомобільного заводу за участю південнокорейської "ДЕУ корпорейшн", нафтопереробного підприємства за участю французької "Текніп" тощо. Така стратегія: позикові кошти, інвестиції прямують на структурні перетворення в економіці, на закупівлю технологій. Споживчому ринкові за таких умов довелося затягнути тугіше пояс: діяльність іноземних фірм, зацікавлених просто в збуті ширвжитку і насиченні місцевого ринку, обмежена.
Західні спостерігачі вважають, що перехід Узбекистану на ринкову економіку затягнувся, що його громадяни вже "доросли" до демократії і готові самостійно і критично мислити і діяти. Можливо, президент Карімов і сам це чудово розуміє. Але "Схід - справа тонка". Проблема полягає в тому, як дати більше свободи і при цьому зберегти спокій, мир.
Ташкент
