Для тих, хто вижив
Осінь — час, можливо, не найбільш фатальний, але багатий на занапащені життя. А ще — час шкіл. Тому й хочеться розповісти про школу і про життя — своє і чуже. Коли я був малим, низькорослим і переобтяженим великим портфелем, то жив у Дніпропетровську, на вулиці з близькою моєму серцю та імені назвою Дмитрія Донського. Нею, порослою розкішними високими акаціями, тягав я свій портфель до школи й назад. А, потрібно сказати, місто, в якому я жив, славиться грозами. Якщо в Києві накрапає дощик, то в Дніпропетровську розверзаються хлябі небесні. Якщо в столиці вітерець колише бузок, то південно- східніше тріщать гілки і валяться дерева. Так ось, йшов я додому після чергового атмосферного неподобства вулицею Дмитрія Донського. Акації, брама взуттєвої фабрики... проте мою увагу привернули два дроти, що, не дістаючи півметра до мокрого асфальту, йшли вгору, в густу зелень верховіть. Ну що може бути цікавішим за товстий, блискучий дріт, який ще й висить? Природно, що допитливе дитя взяло один голою рукою. А потім, заради забави, хитнуло його назустріч іншому. Дроти почали зближуватися, і, не встигнувши доторкнутися, розрядилися один у другого сліпучим спалахом і майже небесним громом. Потім розійшлися і знову зблизилися: «ШАНДАРАХ!!!» Краєм ока я помітив, як поважний товариш у капелюсі, який надумався було пройтися цим боком вулиці, в паніці кинувся геть.
Потім батько мені пояснив, що серед цих дротів один був «нуль», а інший — «фаза». Взявся б я за «фазу», нічого б ви зараз, дорогі читачі не читали.
Наступний інцидент стався, коли я вже вважався дорослим, однак внаслідок молодості та розквіту оголошеної в країні перебудови інтенсивно шукав себе, що привело, зокрема, до роботи сторожем на згаданій взуттєвій фабриці. Функції мої були прості — сидіти в будці у внутрішньому дворі, і за компанію з чотирма брехливими собаками стерегти контейнери з готовою продукцією. А також вчасно натискати кнопку, щоб ворота — масивні, залізні, фарбовані поганою сірою фарбою — відчинялися й зачинялися при потребі.
Щоправда, у брами була неприємна властивість — то одна, то друга їхня половина періодично заклинювала на нерівному покритті Дмитрія Донського. Доводилося вибивати застрягле залізо спеціально призначеною для цього цеглою.
Одного разу застрягли відразу обидві стулки, причому в діаметрально протилежних позиціях. Лаючи недосконалість радянської механізації, я вийшов на вулицю, і, сівши на карачки, звично почав бити по упертій стулці.
Роботу вже майже було закінчено… Не знаю, який янгол підняв мою голову, але я чогось подивився вгору, і побачив, як абсолютно безшумно, всією багатокілограмовою масою, на мене падає друга стулка, яка звільнилася самостійно. Ще частка секунди, і… ну ви здогадуєтеся!
А між цими інцидентами стався ще один. Вже не в Дніпропетровську. Так трапилося, що примхлива доля 1983 року закинула мене до армії, до забутої Богом і командуванням частини десь у степах Казахстану. Частина була, мабуть, не гіршою від інших, але мордобій та інше свинство там практикувалися. З черговим призовом до мого підрозділу потрапив новобранець із Закарпаття. Звали його Василь. Незграбний, довгов’язий і мовчазний. Таким у казармі дістається сильно.
Однієї ночі я перебував у наряді. Дав Василеві доручення підмести в коридорі. Сидячи в кімнатці для чергових, я чув, як він мете віником. Потім грюкнули двері заднього входу. Потім запанувала тиша.
— Васю! — покликав я. Мовчання. Гукнув ще декілька разів. Нічичирк. Я встав, пройшовся коридором, зупинився перед дверима туалету. Вони не були зачинені зсередини.
Перше, що я побачив — не дуже добре начищені чоботи. Новобранець висів майже під стелею, в зашморгу з власного паска від штанів.
Я кинувся до спальні, розбудив усіх. Цікава деталь — найжорстокіший гонитель Василя з криком жаху зник. Зберегли спокій лише я (не знаю, чому), і ще один таджик з широким, завше непроникним обличчям. Разом ми зняли Василя та звільнили його з зашморгу.
Встигли! Почав дихати!
Я не фаталіст і не люблю примірювати готові сюжети до повсякденності. Але, може, я взявся в дитинстві за безпечний дріт, щоб за десять років виручити нещасного самогубця? А потім сам був врятований — у нагороду за те своєчасне діяння?
Не знаю.
Просто приємно думати, що ходить десь Василь, топче землю своїми довгими ножищами, вже, на щастя, без кирзи. Ну і я разом із ним.
Таки не втримаюся від постскриптуму для дорогих несентиментальних читачів — адже й ви хоча б раз дивом залишалися живі, а значить, також, мабуть, когось урятували. Коли вам — мало що буває — стане зовсім тоскно, спробуйте згадати про це.
Ви обов’язково згадаєте!
