Ми зовсім не хочемо завойовувати космос, ми тільки прагнемо розширити Землю до його меж
Станіслав Лем, польський письменник-фантаст

Джон (Iван) Дем’янюк. In memoriam

23 березня, 2012 - 00:00

«Помер нацистський злочинець Дем’янюк» — такими заголовками відгукнулася на цю подію світова преса. А що тут дивного? Суд відбувся. І ще коли він тривав у Мюнхені, я попереджав читачів: якщо хворий на рак Дем’янюк не доживе до його кінця, все одно можна буде гучно оголосити, що «нацистський злочинець не дожив до справедливого вироку». Встигли — й вирок винесли. Тоді цю новину Бі-Бі-Сі видало під заголовком «Джон Дем’янюк визнаний винним за нацистський табір смерті». Себто, вважай, він цей табір організував і керував ним. Якщо років за 10 його називатимуть «головним нацистським злочинцем», не буде чому дивуватися. От Польща зараз офіційно просить американські установи не вживати вислову «польські табори смерті», мовляв, не обтяжені історичними знаннями американці (а таких, що гріха таїти, переважна більшість) сприймають це як польський злочин, а не німецький...

Утім, щодо вироку Дем’янюкові. Його визнали винним у «співучасті у вбивстві 28 тис. 60 в’язнів табору Собібор». Проста арифметика показує, що із дня потрапляння в табір і до самого кінця його існування Дем’янюк щогодини брав участь у вбивстві двох в’язнів — без перерви. Безвідмовна «машина вбивств»! Але не арифметикою керувалося німецьке правосуддя. Воно вигадало нову юридичну доктрину доказу вини — увага! — «за відсутності доказів, що він скоїв конкретний злочин». Тобто якщо був у таборі охоронцем, значить, винний у всьому тому, що там було скоєно. До цієї формули німецький суд дійшов важкою працею. Двоє уцілілих в’язнів концтабору Собібор не змогли впізнати Дем’янюка як охоронця табору. Ще 23 заявлених обвинуваченням свідків, як виявилося на суді, померли. Головний свідок Ігнат Данильченко, який був оголошений німецькою прокуратурою «новим свідком», виявився не лише давно померлим, а й таким, чиї передсмертні свідчення фігурували на суді проти Дем’янюка ще в Ізраїлі. Нагадаємо, в 1993 році Дем’янюка виправдали там, де перед тим засудили до повішення як «Івана Грозного» із концтабору Треблінка. Дем’янюк тоді повернувся до США, йому поновили громадянство, а сам він (на свою біду?) почав судитися з міністерством юстиції за несправедливе обвинувачення. В 2001 році міністерство вдарило у відповідь, розпочавши друге коло переслідування.

Дем’янюк завжди стверджував, що ніколи не був у Треблінці, Собіборі й Травниках, а потрапивши 1942 року в полон, усю війну був у таборі для радянських військовополонених. До речі, суд над охоронцями табору Собібор відбувся ще в 1966 році. П’ятьох обвинувачених німців на чолі з начальником охорони Еріхом Ліхманом... звільнили, оскільки німецький суд вирішив, що він наказував вбивати, а його підлеглі вбивали під примусом, під страхом смерті!

Я зумисне наголошую зараз на національній приналежності обвинувачених, бо це відігравало на мюнхенському процесі вагому роль. Той же свідок Блатт, як виявилося, геть не пам’ятав німецьких охоронців, натомість постійно твердив, що «навкруги були самі українці, без них «фабрика смерті» не могла б функціонувати». Це дає підстави для сумнівів, а чи не будував цей свідок свої свідчення на популярному американському художньому фільмі «Втеча із Собібора» (1987 р.), де охоронці табору зображені українцями у кошлатих шапках. До речі, я дивився дві версії фільму — американську, для власного споживача, та другу — розраховану на іноземну аудиторію, й у ній охоронці — це українці, а от у власній американській версії вони заявлені «російськими козаками». Можливо, це зумовлене острахом перед тодішнім упливовим українським лобі у США — спробуй скласти наклеп на українців, і отримаєш відповідь під дих стотисячними демонстраціями, виступами конгресменів і бойкотом товару. Колись так і було. Але вже не сьогодні — українське лобі почило в бозі...

«Помер нацистський злочинець Дем’янюк» — такими заголовками відгукнулася на цю подію світова преса. А що тут дивного? Суд відбувся. І ще коли він тривав у Мюнхені, я попереджав читачів: якщо хворий на рак Дем’янюк не доживе до його кінця, все одно можна буде гучно оголосити, що «нацистський злочинець не дожив до справедливого вироку». Встигли — й вирок винесли. Тоді цю новину Бі-Бі-Сі видало під заголовком «Джон Дем’янюк визнаний винним за нацистський табір смерті». Себто, вважай, він цей табір організував і керував ним. Якщо років за 10 його називатимуть «головним нацистським злочинцем», не буде чому дивуватися. От Польща зараз офіційно просить американські установи не вживати вислову «польські табори смерті», мовляв, не обтяжені історичними знаннями американці (а таких, що гріха таїти, переважна більшість) сприймають це як польський злочин, а не німецький...

Утім, щодо вироку Дем’янюкові. Його визнали винним у «співучасті у вбивстві 28 тис. 60 в’язнів табору Собібор». Проста арифметика показує, що із дня потрапляння в табір і до самого кінця його існування Дем’янюк щогодини брав участь у вбивстві двох в’язнів — без перерви. Безвідмовна «машина вбивств»! Але не арифметикою керувалося німецьке правосуддя. Воно вигадало нову юридичну доктрину доказу вини — увага! — «за відсутності доказів, що він скоїв конкретний злочин». Тобто якщо був у таборі охоронцем, значить, винний у всьому тому, що там було скоєно. До цієї формули німецький суд дійшов важкою працею. Двоє уцілілих в’язнів концтабору Собібор не змогли впізнати Дем’янюка як охоронця табору. Ще 23 заявлених обвинуваченням свідків, як виявилося на суді, померли. Головний свідок Ігнат Данильченко, який був оголошений німецькою прокуратурою «новим свідком», виявився не лише давно померлим, а й таким, чиї передсмертні свідчення фігурували на суді проти Дем’янюка ще в Ізраїлі. Нагадаємо, в 1993 році Дем’янюка виправдали там, де перед тим засудили до повішення як «Івана Грозного» із концтабору Треблінка. Дем’янюк тоді повернувся до США, йому поновили громадянство, а сам він (на свою біду?) почав судитися з міністерством юстиції за несправедливе обвинувачення. В 2001 році міністерство вдарило у відповідь, розпочавши друге коло переслідування.

Дем’янюк завжди стверджував, що ніколи не був у Треблінці, Собіборі й Травниках, а потрапивши 1942 року в полон, усю війну був у таборі для радянських військовополонених. До речі, суд над охоронцями табору Собібор відбувся ще в 1966 році. П’ятьох обвинувачених німців на чолі з начальником охорони Еріхом Ліхманом... звільнили, оскільки німецький суд вирішив, що він наказував вбивати, а його підлеглі вбивали під примусом, під страхом смерті!

Я зумисне наголошую зараз на національній приналежності обвинувачених, бо це відігравало на мюнхенському процесі вагому роль. Той же свідок Блатт, як виявилося, геть не пам’ятав німецьких охоронців, натомість постійно твердив, що «навкруги були самі українці, без них «фабрика смерті» не могла б функціонувати». Це дає підстави для сумнівів, а чи не будував цей свідок свої свідчення на популярному американському художньому фільмі «Втеча із Собібора» (1987 р.), де охоронці табору зображені українцями у кошлатих шапках. До речі, я дивився дві версії фільму — американську, для власного споживача, та другу — розраховану на іноземну аудиторію, й у ній охоронці — це українці, а от у власній американській версії вони заявлені «російськими козаками». Можливо, це зумовлене острахом перед тодішнім упливовим українським лобі у США — спробуй скласти наклеп на українців, і отримаєш відповідь під дих стотисячними демонстраціями, виступами конгресменів і бойкотом товару. Колись так і було. Але вже не сьогодні — українське лобі почило в бозі...

Адвокат Дем’янюка Ульріхт Буш так тоді прокоментував цей «наїзд на українців»: «Німці вбили у таборах 3 млн слов’ян. І це теж голокост. Дем’янюк теж став жертвою геноциду. Можна згадати і колабораціонізм самих євреїв у концтаборах. Але ж ця тема — табу!»

Дійсно, колабораціонізм і співучасть у вбивствах не знали національних меж. Починаючи з 1960-х в Україні неодноразово перевидавалася книжка колишнього в’язня концтабору Освенцім Вадима Бойка «Слово після страти». Під час окупації його ще підлітком вивезли зі Сквири на рабську працю до Німеччини. За кілька спроб утечі його заточили в Освенцім, де він став активним учасником підпілля, а згодом — повстання. У своїй книжці Бойко заперечував аргументи тих, хто пропонував поблажливо ставитися до волонтерів, які йшли працювати в зондеркоманди, аби отримати шанс вижити. Він писав: «Не менше семисот колишніх зондеркомандівців Освенціму ще й нині гуляє по світу. Певна річ, вони нікому не розповідають, що вони робили в Освенцімі, як душили газом, як спалювали цілі ешелони людей, як виривали в них золоті зуби, як стригли жінок...» Колишній в’язень наводив конкретні прізвища і вказував, де їх шукати: «Головний дантист» Фельдман — у його обов’язки входило виривати золоті зуби в живих і мертвих. У живих, які «капризували» й добровільно не хотіли прощатися з зубами, Фельдман вибивав їх одним тренованим ударом. Фельдмана боялися як вогню, бо він мав особливі повноваження. Навіть у критичні для Освенціму дні, коли есесівці замітали сліди своїх злочинів, вони не знищили Фельдмана... Він вигулькнув під чужим прізвищем аж у Південній Африці, де в Солсбері відкрив приватну зубопротезну клініку. Там його знайшли всюдисущі журналісти. Збувши за безцінь клініку, Фельдман зник. Нарешті він знайшов собі пристановище в Ізраїлі, як і більшість його колег по зондеркоманді».

Як на процесі в Ізраїлі, так і на суді в Мюнхені головним документальним доказом проти Дем’янюка служило його буцімто посвідчення охоронця, який пройшов відповідну підготовку у таборі Травнікі, з фотографією, але без указаної дати й місця видачі. Проте експерти ще на ізраїльському суді встановили, що посвідчення є фальшивим. Колишній комендант табору Карл Штрайбель засвідчив адвокатам Дем’янюка, що аж ніяк не міг би підписати таке посвідчення без дати й місця видачі. Не знайшли й особової справи Дем’янюка — всіх інших знайшли, а от його справи — ні! Але мюнхенський суд і це проігнорував.

У цьому контексті, як виглядає, зовсім не випадковою була позитивна реакція Росії на суд над Дем’янюком у Мюнхені. Російське МЗС називало процес «знаковою подією» й вихваляло суд за «об’єктивне розслідування всіх діянь Дем’янюка», таким чином начхавши на презумпцію невинуватості. У Москві хвалилися і передачею Німеччині «копій документів у справі Дем’янюка», які так ніхто й не побачив. Пояснення просте: Москва й до суду кілька років звинувачувала Україну й країни Балтії у «виправданні й героїзації нацистських поплічників». Пропагандистська кампанія, слід визнати, велася вміло й за повної безпорадності влади української. Тільки 22 червня 2011 р., як повідомлялося, у ПАРЄ українська депутат Юлія Льовочкіна дала гідного відкоша російському колезі Олександрові Починку, який узявся протягнути чергову резолюцію із згадкою України серед тих країн, «в яких нацистські військові злочинці досі не притягнуті до кримінальної відповідальності, а їхні злочини не розслідуються з правових або ідеологічних мотивів». І домоглася виключення цієї резолюції.

І під час суду, і після вироку українські посадовці мовчали. Лише один, пригадується, на пряме запитання журналіста почав вихваляти німецький суд мало не виразами Смердякова з відомого роману Достоєвського : «Зрозумійте, це ж європейський суд!» Можна зрозуміти пієтет цього відомого «євроінтегратора» до німецького суду. Але тут, даруйте, очевидна підміна понять. Німецький суд не є по суті судом європейським. Існує Європейський суд із прав людини у Страсбурзі, куди громадяни країн Європи скаржаться на несправедливі, як вони вважають, рішення національних судів, й зокрема німецького. І рішень, якими Європейський суд скасовував рішення національних, серед них і німецького, за роки існування вже греблю можна загатити. Зокрема, за порушення права на справедливий суд. Дем’янюку поважний вік такого шансу не дав.

Коли Дем’янюка в черговий раз позбавили американського громадянства й готували до депортації, ні Україна, ні Польща (де відбувалися злочини, в яких його звинувачували) не виявили бажання влаштувати суд у себе. Натомість зненацька виявила інтерес Німеччина (на прохання американського міністерства юстиції?), чия прокуратура перенесла «місце злочинів» Дем’янюка з концтабору Треблінка в концтабір Собібор. Така заповзятливість не може не викликати запитань, адже досвід ФРН у переслідуванні нацистських злочинців геть не взірцевий. Ще 1953 року там амністували тих, хто віддавав накази страчувати співгромадян, які відмовлялися воювати проти військ антигітлерівської коаліції. Коли 1960 року в Ізраїлі на слідстві горезвісний Ейхман згадав своїх 387 співучасників, виявилося, що багато хто з них займав керівні посади у ФРН. І тоді уряд ФРН подбав, щоб Ейхман не зміг скомпрометувати посадових осіб боннської республіки. Спеціальний представник уряду ФРН зустрівся з тодішнім прем’єром Ізраїлю Бен Гуріоном, який пообіцяв з усіма матеріалами попередньо познайомити уряд ФРН. Мало того, ізраїльський уряд пішов на те, щоб Ейхмана захищав західнонімецький адвокат Серватіус, котрий був довіреною особою найвідоміших нацистів ФРН. У 1965 році ФРН припинило порушення кримінальних справ за встановленим раніше строком давності. А в 1969 році взагалі оголосили амністію. Виходить, що мав рацію Пат Б’юкенен, коли писав таке: «Дем’янюк має послужити жертовним ягням, чия кров повинна змити плями гріхів Німеччини». А член Польського інституту мистецтв і науки, видавець батьківського щоденника в часи окупації (до речі, високо оцінений ізраїльським «Яд-Вашемом») Ян Чекаєвскі уточнив: «Хіба не іронія, що тепер німці (...) взяли на себе роль суддів. Чи не намагаються вони відвести увагу від власної відповідальності? Я не можу позбутися думки, що справа Дем’янюка не має нічого спільного із справедливістю. Це пропагандистський засіб».

Дійсно, Німеччина вже тривалий час і послідовно веде лінію на те, щоб позбутися того комплексу «національної провини», за словами головного агітатора й живого класика Мартіна Вальзера — «припинити історичний садомазохізм», «відвести моральну довбню Освенціма, яка робить націю вразливою».

У цьому контексті зовсім не повинен дивувати недавній скандал із «лекціями» горе-аспіранта Россолінскі-Лібе. Це, знову ж таки, акція в багаторівневій німецькій публічній дипломатії на захоплення й формування чужого історичного дискурсу, визначення його контенту й меж. Показова відвертість публічної відповіді керівників Центру польських та європейських студій НаУКМА, які пручалися нав’язуванню цього «лектора»: «Ми не мали жодного впливу на вибір запрошуваних лекторів, тож довіряли це нашим партнерам (Німецькій службі академічних обмінів, Фонду Бьолля й посольству ФРН)».

Така довіра й улесливість може дорого обійтися.

Ігор СЛІСАРЕНКО, спеціально для «Дня»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments