Я — для того, щоб голос мого народу достойно вів свою партію в багатоголосому хорі світової культури.
Олекса Тихий, український дисидент, правозахисник, педагог, мовознавець, член-засновник Української гельсінської групи

Голодомор: заперечення історії

13 листопада, 2002 - 00:00


7 листопада в Київському Національному університеті ім. Тараса Шевченка відбулася міжнародна наукова конференція «Три Голодомори в Україні в ХХ столітті: погляд із сьогоднішнього дня». Організовано її було Київською міською організацією Товариство «Меморіал» ім. В. Стуса, КНУ ім. Т. Шевченка і Благодійницькою фундацією ім. В. Даниліва (Канада). Як зазначив голова столичного «Меморіалу» Роман Круцик, — «солідний матеріал, зібраний вченими України, Канади, Австралії, США (учасниками сесій були два представники Конгресу США), дозволяє сподіватися, що незабаром буде видано збірник матеріалів конференції, оскільки там охоплено всі аспекти Голодоморів 20-х, 30-х, 40-х років ХХ століття (політичний, економічний, демографічний, духовний), а також віддалені наслідки цих катастроф, які не усвідомлені нами навіть зараз. Буквально вчора підготовлено Звернення до вищих органів влади України, в якому йдеться про необхідність початку дій за визнання цих подій геноцидом проти українського народу і передачі матеріалів з Голодоморів до Міжнародного суду».

Є речі, про які можна говорити тільки від першої особи — в тому числі і в історії. Я більше як десять років вивчав український Голодомор 1932— 1933 років і, мабуть, протягом такого ж часу уникав його... Кожні п’ять чи десять років спочатку українська еміграція, а згодом і сама Україна починають «відмічати» (що за жахливе слово! Чому б нам якось днями не «відмітити», наприклад, вірменську різанину?) річницю своєї національної трагедії. Принаймні в цьому році історики зібралися в Київському Національному університеті ім. Шевченка 7 листопада, в річницю того, що раніше називалося Великою Жовтневою соціалістичною революцією, на конференцію, присвячену трьом штучним голодоморам в Україні — двадцятих, тридцятих і сорокових років.

Майже ціле життя тому, в 1981 році, Гарвардський інститут україністики звернувся до мене з пропозицією зайнятися темою голоду 1933 року. Я закінчував роботу над докторською дисертацією про національний комунізм у Радянській Україні в період, який безпосередньо передував Голодомору, і знав радянську українську періодику того часу. Було б помилкою вважати, що в тоталітарній державі преса публікує тільки брехню. Їй доводиться також визначати, що дозволено, а що — ні, говорити людям, що вони повинні робити, і погрожувати жахливими наслідками, якщо вони не стануть цього робити. У сталінській українській пресі того періоду всього цього було вдосталь, і я з готовністю погодився на цю пропозицію. Пізніше Конгрес США створив Комісію з українського Голодомору, і я став її виконавчим директором. Я зробив те, що міг, з усією можливою сумлінністю, і — як я вимушений був повідомити учасникам конференції в Київському університеті — настала оглушлива тиша.

Першої атаки я зазнав у 1985 році з боку Стівена Уїткрофта, нині професора Австралійського національного університету, в журналі «Проблеми комунізму». На його думку, наведені мною цифри (кількість жертв) були неправильні. Можливо, так і було — я не статистик, і суть не в цьому. Один із найкращих істориків-дослідників Холокоста Рауль Хілберг вважає, що Гітлер убив не 6 мільйонів євреїв, а тільки 5,1. Чи означає це, що Гітлер був на 20% кращим, ніж ми думали? Річ не в цифрах. Річ у тому, що культури, яка оживляла європейську цивілізацію, більше не існує. У Львові більше немає єврейського театру. Щось, що збагачувало людство, зникло, і людство як єдине ціле стало біднішим від цієї втрати. Щось схоже, хоч і не зовсім те ж саме (українці, як і раніше, існують, намагаючись зрозуміти, хто вони такі і чого хочуть), сталося і тут. І ось тут-то і починається заперечення історії.

Мій «злочин» — як і багатьох інших у цій країні — в тому, що я пов’язав знищення українського селянства зі знищенням української нації, того, що вона створювала навіть далеко не у вільній атмосфері 20-х, а у часи «розстріляного відродження». Я зустрічав в Україні інтелектуалів, які змогли ознайомитися з цим розділом своєї літературної спадщини тільки в 90-х, тому що велика частина їхньої історії, в тому числі й історії літератури, знаходилася під забороною. За те, що я робив акцент на цьому, професор Уїткрофт та інші звинуватили мене в профанації україністики. Нехай історія нас розсудить, тому що історія України буде створюватися в Україні, як частина створення самої України. Можливо, це головна причина, через яку я вирішив поселитися тут.

Історія набагато суб’єктивніша, ніж думає багато істориків. Ми можемо визначитися зі своєю історією, тільки визначивши, хто ми такі. В Україні йшов процес, насильно перерваний у 1933-му, і це переривання в певнiй мiрi стосується штучного голоду. Цікаво, що ті, хто заперечує його національний характер, мовчать стосовно твердження Сталіна і Кагановича, що проблеми на Кубані були викликані тим, що туди направили людей з України, очевидно, з Комісаріату з освіти Миколи Скрипника — в той час оплоту українізації та першого об’єкта знищення сталінськими сатрапами.

Однак існує антисептичний засіб проти документів і навіть найбрутальніших газетних передовиць. Це — живе спілкування з тими, хто сам пройшов через ці випробування. Двадцять років тому було багато тих, хто хотів розповісти світу про те, що вони пережили. Тепер ми чуємо, зокрема, від Марка Таугера з університету Західної Вірджинії, що свідкам не можна вірити, навіть якщо їх нараховується тисячі. На його думку, просто урожай був поганим, і Радянська держава робила героїчні зусилля, щоб прогодувати міське населення, але їжі просто не вистачило (при цьому ігнорується той факт, що зерно продавалося за кордон).

З болем я говорив своїм колегам на конференції, що те, що я зробив двадцять років тому, і те, що вони роблять зараз, зустрічає повне ігнорування з боку західних радянологів. Все одно, що дослідники вірменської різанини намагалися б волати до істориків Туреччини або дослідники Холокоста — до германістів. Принаймні в США серед радянологів переважають ті, хто ще недавно старався дискредитувати концепцію тоталітаризму як частину ідеології холодної війни (концепція, чи то тоталітаризм, чи будь-яка інша, може бути корисною або некорисною для пояснення певних речей, але не може бути правильною або неправильною за своєю природою), а зараз, схоже, відданий ідеї великої дружби радянських народів: всі вони страждали разом, і тільки реакціонери можуть приписувати окремі історії окремим народам, раніше об’єднаним в СРСР. Можливо, нам потрібно так само розглядати і колишню Австро-Угорську імперію. А можливо, варто сприймати кожен народ окремо, як унікальний компонент тієї нескінченної різноманітності, яку ми називаємо людством, навіть якщо ці народи жили в Радянському Союзі. Так що ж, те, що їм вдалося зберегти зі своєї національної самоідентифікації, — це чистої води реакційність і, як великі прогресисти Маркс і Енгельс радили чехам, їм потрібно було змиритися зі своєю руйнацією?

Джеймс МЕЙС, «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments