У фіналі куросавівського «Охоронця» є чудова сцена дуелі
головного героя — самурая — з «воїном нового типу», котрий, зневаживши
споконвічний етикет шляхетного бою, замість того, щоб чесно змагатись у
мистецтві меча, доблесті й силі, просто стріляє у свого супротивника. Куросава,
що помер позавчора у віці 88 років, був свідком жахливого століття, коли
нормою стало нехтування всіма звичними гуманістичними нормами, а цинізм
набрав справді планетарних масштабів. Проте, випробування ницістю віку
не народило ненависть у серці Куросави, а, навпаки, наповнило його просто
неймовірною любов’ю і співчуттям.
Смерть Куросави — це загибель одного зі справжніх титанів світового
мистецтва ХХ століття. Можливо, також тому, що він зі спокійною гідністю
протягом усієї своєї кінокар’єри обстоював право людини жити за законами
не абсурду, а честі й любові. Співчуттям до людини пронизано всі його фільми
— від геніального «Расьомона» й «Семи самураїв» до акварельного «Під стукіт
трамвайних коліс» і останнього «Мададайо».
Справжня велич Куросави в тому, що він довів: голлівудська формула «крові
й тупої дії» — далеко не єдиний спосіб об’єднання глядачів різних національностей.
І хоч у фільмах Куросави також багато страждання, болю та крові, але
стократно більше в них любові й віри в людину. Того, що колись називали
словом гуманізм, яке ще за життя Куросави ввійшло в розряд архаїзмів, але
не померло остаточно значною мірою завдяки і йому.
