Волі українського народу до самостійного життя не знищать ні ворожі тюрми, ні заслання, бо Україна є нездобутнім бастіоном героїв і борців
Євген Коновалець, український військово-політичний діяч, організатор ОУН

IМIДЖI, ЩО НЕ СПРАЦЮВАЛИ

12 квітня, 2002 - 00:00


Як відомо, в минулих виборах до Верховної Ради й місцевих рад взяло участь чимало журналістів. Однак мало хто з них став володарем заповітного мандата — принаймні, якщо говорити про найбільш відомих представників медіа-сфери. Що це — криза довіри до четвертої влади чи просто свідчення низької конкурентоспроможності журналістів на терені високої політики? Запитання, яке «День» поставив експертам, звучало так: — Про що свідчить провал журналістів на виборах?

Дмитро КИСЕЛЬОВ, головний редактор інформаційної служби ICTV:

— Хай кожен займається своєю справою. Росія вже перехворіла на це, й досвід журналістської роботи в парламенті себе не виправдав. Мені здається, це відомо в Україні, й тому немає сенсу обирати журналістів до парламенту — навряд чи вони там працюватимуть.

Тетяна ЛЕБЄДЄВА, голова правління Незалежної асоціації телерадіомовників:

— Можливо, багатьом журналістам і не варто було змішувати професію політика й професію журналіста. Якщо ти хороший журналіст — це ще не означає, що з тебе буде хороший політик. Мені здається, що дефініція професії журналіста в нас «плаває»: хтось плутає її з революціонером, хтось — із творцем од і славослів’я, а хтось — з політиком, аналітиком. Хоча насправді все це — абсолютно різні професії. Я бажала б своїм колегам мати публічний успіх і більший вплив, скажімо, на ті ж питання політики в галузі мас-медіа. Але, напевно, поки суспільство не готове визнати їх гравцями в цьому політичному процесі. І, може, самі вони щось не так зробили. Може, не дуже вірилося в те, що вони поділяють платформи тих партій чи блоків, у списках яких вони були. Іноді той імідж, який мав журналіст до виборчої кампанії, абсолютно не збігався з тим іміджем, який намагалася створити йому партія чи блок. Люди дуже відчувають подібні невідповідності.

Проте керівники регіональних засобів масової інформації дуже активно пройшли в місцеві ради. Оскільки в регіоні бути керівником телекомпанії й не піклуватися про життя міста, не бути помітною постаттю в місті, певно, все-таки неможливо. Що зайвий раз підтверджує тезу про те, що регіональні ЗМІ потрібні, важливі й мають майбутнє. Тож я не говорила б про цілковиту поразку. Так, до Верховної Ради мало журналістів пройшло, це правда, а от до місцевих рад — досить багато.

Микола КНЯЖИЦЬКИЙ, журналіст:

— Я не думаю, що на виборах стався провал журналістів, тому що більшість журналістів ішли в списках тих чи інших політичних сил чи партій. І це питання — до політичних сил і партій, у списках яких журналістів було по одному чоловіку. У цих списках були й лікарі, вчені і робітники, тому з таким же успіхом можна стверджувати, що провалилися лікарі, вчені і робітники. Наскільки мені відомо, не так вже багато журналістів йшло по мажоритарних округах. Один із них, мені здається, переміг у Запоріжжі. Я зайняв друге місце на виборах, але пов’язане це було, з моєї точки зору, з тими численними порушеннями виборчого законодавства, які відбувалися в моєму окрузі. Мені здається, що це непоганий результат, тому що для того місця, де я народився, мені вдалося зробити досить багато хорошого. Тому я сприймаю це не як провал, а як початок серйозної політичної кар’єри.

Олександр ЧЕКМИШЕВ, голова комітету «Рівність можливостей»:

— Те, що значна частина журналістів, які балотувалися в депутати різних рівнів, програли ці вибори, відбиває ситуацію, яка склалася під час виборів зі ЗМІ взагалі. Просто порівняємо дві характеристики. Перше — рівень симпатій виборців, які виявилися під час голосування, і друге — рівень симпатій засобів масової інформації, який виражався в обсягах газетної площі та в обсягах ефірного часу, що надавався тим чи іншим партіям або блокам. У багатьох випадках виборці голосували всупереч симпатіям ЗМІ. І тому ситуація з участю журналістів (їх було 174) у виборчій кампанії просто показала рівень недовіри громадян до ЗМІ. І це було зумовлено тим, що, мабуть, ще ніколи з часів здобуття незалежності ЗМІ не були настільки далекі від інтересів виборців — від інтересів своїх читачів, слухачів, глядачів. Вони були значно ближче до інтересів суб’єктів виборчого процесу: аж до того, що були безпосередньо включені в діяльність виборчих штабів. Висновок з того, що багато журналістів не пройшло (пройшли окремі до рад різних рівнів), такий — це своєрідна криза професії, яка зумовлюється тим, що люди зрозуміли одну просту річ: ЗМІ повинні працювати для них, для задоволення їхніх інформаційних інтересів, а не інтересів політиків. Цього зараз не відбулося. І тому люди голосували всупереч симпатіям ЗМІ.

Ігор ЛУБЧЕНКОs, голова Національної спілки журналістів України:

— Перш за все, це взагалі не наша справа — бути у депутатах. У всьому світі політики займаються політикою, а журналісти пишуть про політику. Мені здається, наші журналісти пішли на вибори від відчаю, бо хочуть, щоб законодавство було нормальним, і вважають, що вони просто могли б розробити потрібні закони, бо вони тримають руку на пульсі життя. Є й інші нюанси, зокрема, на місцевому рівні. Було навіть таке — я запитав деяких редакторів: «Навіщо ти йшов на вибори у міську раду?» Кажуть: «Це мені люди порадили, бо перед виборами все одно буде здійснюватися тиск щодо того, кого ми друкуємо, кого ми не друкуємо тощо...». А коли цей редактор — кандидат у депутати, то не можуть на нього вже так тиснути. А щодо провалу... Ну, це як сказати. Наприклад, В’ячеслав Анісімов, кореспондент заводської багатотиражної газети «Знамя Дзержинки» (Днепродзержинськ), виграв у генерального директора свого підприємства на виборах до Верховної Ради.

Але ж журналісти і не були підготовлені так, як ті політики, які вже вдруге- втретє балотувалися, мали якісь напрацьовані технології, гроші, можливість найняти собі якихось іміджмейкерів, політтехнологів. А журналісти кого могли найняти? І, зрештою, якщо кандидатом у депутати був керівник засобу масової інформації, то в нього стільки було проблем, що він не встигав навіть з виборцями зустрічатися. Просто багато хто не розрахував свої сили.

Взагалі в мене неоднозначне ставлення до такого явища. За великим рахунком, цього не повинно бути. Але у нас закони недосконалі (і в тому числі — у сфері мас-медіа), і доти, доки у нас парламент буде в основному складатися не з юристів, а з усіх потрошечку прошарків суспільства, то треба, щоб і журналісти, мабуть, були там і відстоювали, лобіювали свої інтереси. Хоча, ще раз кажу, це не найкращій варіант.

Підготував Михайло МАЗУРІН, «День»
Газета: