Свобода не може бути частковою.
Нельсон Мандела, південноафриканський державний і політичний діяч

Iсторична освіта в школі

16 лютого, 2011 - 00:00
«ТЕРРА ІНКОГНІТА» / ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Наше завдання — прищепити новому поколінню повагу до сусідів іншої світоглядної позиції, етнічної приналежності, релігійної конфесії — як у межах власної держави, так і за її кордонами. Доводиться часто спілкуватися з журналістами з приводу викладання історії в школі. Мабуть, надійшов час від інтерв’ю перейти на формат статті. З’явився й інформаційний привід: у середині січня відбулася зустріч фахівців, які пишуть підручники з історії або викладають її в школі. Журналісти оточили цю зустріч у Львові увагою ще до того, як вона почалася. Тому розповідь про дводенну дискусію на тему історичної освіти варто розпочати з виявлення причин такої уваги.

1. ГЕОПОЛІТИЧНИЙ ВИМІР ІСТОРИЧНОЇ ОСВІТИ

Україна — не Росія! Обґрунтуванню цієї тези другий президент України присвятив книгу, видану в Москві великим накладом. Утім, росіянам важко зрозуміти, чому Україна має жити окремо, хоч половина її громадян користується в побуті їхньою мовою, а друга половина нею володіє. Єдність релігії, спільна історія, тотожність проблем, пов’язаних з розпадом директивної економіки, яка проіснувала на пам’яті всіх сучасних поколінь, крім останнього, — все це зміцнює їхню переконаність у тому, що Україна та Росія — дві горошини з одного стручка. З ними солідарна частина українських громадян, не обов’язково етнічних росіян. Однак тут же виникає запитання: що це означає — жити разом?

Тоталітарної держави не існує з часів конституційної реформи М. Горбачова. Не існує й основи, що її породила: цілковитої політичної й економічної залежності населення від купки людей чи навіть однієї людини. Не існує і панівної комуністичної ідеології, яка вимагала знищення приватної власності на засоби виробництва й цим породила залежність кожної людини від тоталітарної держави. Проте в Росії і в Україні живуть мільйони людей, які вже не відчули на собі сталінського терору, але сформувалися в умовах тоталітарного ладу. Той лад тримав кожну людину за горло, хоч вона частіше за все цього не відчувала, бо народилася в ньому. Але він забезпечував їй мінімальні повсякденні потреби. Маємо вражаючий контраст між тоталітарним патерналізмом і диким капіталізмом, який панує тепер в обох країнах через нездатність колишніх радянських людей позбутися звички покладатися на державу і користуватися вже набутим правом реального вибору державних службовців. І маємо надто вузьке коло високих службовців, здатних служити народу, а не собі. Якщо у багатьох виборців панує психологія залежності від держави, то істотна частина «слуг народу» хворіє на іншу хворобу: прагнення поставити під свій контроль якомога більше територій і нав’язати свою волю якомога більшій кількості людей. Не дай Боже знову нам опинитися у залежності від вождів з імперською психологією!

Переважна частина тих громадян Росії і України, які прагнуть жити разом, не вважає українську незалежність перепоною на шляху до зміцнення дружніх відносин. У них перед очима — досвід європейської інтеграції, яка не ставить під сумнів ні незалежності країн — членів ЄС, ні національного самовизначення громадян. Натомість серед панівних кіл Росії переважає (хотів би помилитися, але скільки вже фактів на поверхні!) інша думка: Україну і Білорусь треба поглинути. Мова не йде тільки про політичне поглинення радянського зразка, яке 1991 року довело свою ненадійність. Йдеться про цілковите поглинення українців і білорусів, тобто про повернення до дореволюційної доктрини російського народу у вигляді трьох гілок — великоросів, білорусів і малоросів. Курс на русифікацію споріднених народів було взято ще в Радянському Союзі, коли виникла загроза перетворення росіян на національну меншину у власній країні. Тоді, однак, його реалізації заважала побудова країни у вигляді союзу республік з конституційним визнанням титульних націй, які їх утворюють. Коли в імперському центрі виникла криза влади, радянська імперія розпалася по периметру кордонів союзних республік.

Українсько-російська інтеграція, як її розуміють сучасні мешканці Кремля, не повинна мати нічого спільного з інтеграцією європейського зразка. Мова йде про створення у перспективі країни, населення якої розмовляє однією мовою, обслуговується контрольованими з єдиного центру засобами масової інформації, користується однією мас-культурою і має однакові уявлення про своє минуле.

Авторитаризм керівників Росії є органічним. Російська Федерація розпалася б, якби її суб’єкти здобули неоспорювані центром права, серед іншого право на національне самовизначення. А Україна має для Кремля особливу вагу. Адже мова йде не тільки про територію і людський потенціал. Йдеться про те, що наша відносна, поки що суто політична незалежність позбавляє Росію звичних історичних коренів — від Аскольда та Діра. Коли між нашими країнами не існувало державного кордону, історія Росії починалася на Дніпрі і непомітно переходила на Волгу. Тепер неможливо не помічати цей перехід, хоч би скільки деякі українські історики повторювали дореволюційний міф про існування єдиної давньоруської народності.

Український соціум і його політична еліта піддаються шаленому «інтеграційному» тиску з боку Кремля. Наступ розгортається на всіх фронтах — політичному, економічному, гуманітарному. В гуманітарній сфері особлива увага надається шкільній історичній освіті. Тепер мова йде про спільний посібник для вчителів, на основі якого формуватимуться програми та підручники. Загроза такого вектору в розвиткові історичної освіти велика, і її треба усвідомити як громадськості, так і політичним лідерам.

Роль шкільної історичної освіти у формуванні світоглядної позиції нового покоління винятково вагома. Наше завдання — прищепити йому повагу до сусідів іншої світоглядної позиції, етнічної приналежності, релігійної конфесії — як у межах власної держави, так і поза її кордонами. Це є найпершою умовою формування громадянського суспільства в Україні.

Сучасна Росія не схожа на тоталітарний Радянський Союз, хоч залишається авторитарною державою, а не справжньою федерацією. Треба взяти до уваги й те, що метою російських керівників є не окупація, а поглинення України. Воно відбуватиметься в штучно створюваних умовах, але без насилля, лише за допомогою пропаганди і виховання. Ті, кого поглинають, мусять відчувати необхідність поглинення.

У газеті «День» мені не раз доводилося повторювати, що розпалюванням національної ненависті можна тільки прискорити реалізацію геополітичних планів Кремля. Перебуваючи на львівській зустрічі учителів і вчених, я відчував себе серед однодумців. Майже ніхто не говорив про геополітичні загрози, але всі зосередилися на тому, як зробити сучасний і особливо майбутній український соціум відпорним на них — згуртованим і толерантним.

2. БАГАТОКУЛЬТУРНА ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

Львівська зустріч була організована з метою обговорення первинного варіанту посібника «Багатокультурна історія України». Посібник призначений для учнів 9—11 класів і не має традиційного авторського тексту. В ньому використовуються спогади очевидців, приватні листи, уривки з літературних творів, судження фахових істориків. Фігурує візуальний ряд — карти, фотографії, плакати, карикатури, репродукції картин. Він має шість наскрізних тем з історії XIX — початку XXI ст., які висвітлюють стосунки представників різних етносів і релігійних конфесій, формування багатонаціональних регіонів, міграційні процеси. Окремо розглядається місто, де перетиналися і взаємозбагачувалися різні культури. В темі «Особистості у багатокультурній історії України» подається інформація про видатних представників того або іншого етносу (наприклад, молдаванина Петра Могили або поляка Андрея Шептицького), які мали позитивний вплив на формування полікультурної України. Авторами посібника є Світлана Антіпова, Поліна Вербицька, Наталя Герасим, Наталя Голосова, Оксана Кожем’яка, Петро Кендзьор, Олександра Козорог, Віктор Мисан, Ольга Педан. Всі вони — представники п’яти осередків «Нової доби»: Дніпропетровського, Донецького, Львівського, Рівненського і Чернівецького.

«Нова доба» виникла 1997 року як об’єднання вчителів історії на Львівщині й 2001 року перетворилася на Всеукраїнську асоціацію викладачів історії та суспільствознавчих дисциплін, до якої входять 24 обласні осередки. Вона бере участь у підготовці та обговоренні державних освітніх документів, проводить навчальні семінари з актуальних питань історичної та громадянської освіти в усіх регіонах України, організує освітні групові поїздки педагогів в країни Європи та Америки. Щодва роки проводиться Всеукраїнський конкурс учнівських робіт «Слідами історії», щорічно організується суспільна акція «Громадянин», в ході якої у молодого покоління стимулюється інтерес до актуальних проблем місцевої громади. На рахунку асоціації — десятки надрукованих навчально-методичних матеріалів з історії та громадянської освіти. «Нова доба» є членом Європейської асоціації вчителів історії (Euroclio), Європейської мережі молодіжних історичних конкурсів (Eustory), Міжнародної організації з громадянської освіти (Civitas International). Підтримуються зв’язки з партнерами в Росії, США, Польщі, Німеччині, Нідерландах, Білорусі.

Цей сухий перелік фактів хотів би доповнити деякими особистими свідченнями. 1989 року я опублікував свою першу працю, яка адресувалася учителям і учням: «Історія УРСР. Матеріали до підручника для 9—10 класів середньої школи». Вона була потрібною, тому що СРСР вже перетворювався на «країну з непередбачуваним минулим». Відтоді підручники і посібники для школи стали поглинати вагому частку моєї повсякденної праці. Не дивно, що «Нова доба» знайшла мене, а я знайшов її. Без такого співробітництва я не зміг би бувати в Інституті шкільних досліджень ім. Георга Еккерта (Брауншвейг), де зберігається унікальне зібрання підручників з історії та географії різних країн, не став би автором чотирьох поколінь підручників з історії України.

У зв’язку з «Новою добою» не можу не згадати її організатора і незмінного керівника — львів’янку Поліну Вербицьку. Вона створила цю асоціацію з усіма її обласними відділеннями, визначила основні напрями роботи, які витримали перевірку часом, захистила кандидатську та докторську дисертації і останнє за переліком, але не за важливістю, — народила трьох дітей.

Безсумнівною перевагою посібника «Багатокультурна історія України» є матеріали, зібрані учнями — учасниками конкурсу «Слідами історії». Цікавими виявилися і методичні розробки теми. Разом з тим під час обговорення було висловлено чимало рекомендацій, які авторський колектив взяв до уваги. Ми, включно з Ярославом Грицаком (Львів), Федором Турченком (Запоріжжя) і Наталею Яковенко (Київ), погодилися виступити в ролі колективного наукового редактора.

3. КОНЦЕПЦІЯ ІСТОРИЧНОЇ ОСВІТИ

Керівник Інституту історичних досліджень у Львівському національному університеті ім. І. Франка Я. Грицак скористався приїздом до Львова близько 30-ти науковців і вчителів на апробацію посібника «Нової доби», щоб обговорити концептуальні засади історичної освіти в школі. Обговорення було задумане як громадські слухання, альтернативні комісії МОН України, яка під керівництвом ректора Переяслав-Хмельницького університету В. Коцура працює над Концепцією історичної освіти. Інформація про створення комісії В. Коцура стурбувала багатьох науковців і журналістів, які не знали, чого від неї чекати.

Проте задум протиставити комісії В. Коцура колективну думку істориків, які зібралися у Львові, відпав після виступу професора К. Баханова. Виявилося, що комісія В. Коцура поклала в основу роботи доопрацьований проект попередньої комісії, яка працювала в Інституті національної пам’яті під керівництвом Н. Яковенко. Проект доопрацював член міністерської комісії К. Баханов з урахуванням пропозицій Інституту педагогіки.

Члени комісії В. Коцура збиралися в Києві кілька разів, продовжуючи в інтервалах між зустрічами дискусію в інтернеті. Незабаром проект Концепції історичної освіти буде винесено на громадське обговорення, після чого МОН його затвердить як директивний документ. На підставі Концепції має бути переглянуто стандарт історичної освіти та програми, які визначатимуть зміст підручників.

Документ, над яким працює міністерська комісія, ще не завершено, а тому цитувати його недоречно. Однак прилюдні дискусії про зміст освіти тривають роками. Вже виявилася спільна думка більшості науковців та вчителів щодо пріоритетів у змісті освіти. Думаю, що не буде порушенням етики інформація про те, що вона увійшла «сухим залишком» в міністерський документ. «Сухий залишок» можна охарактеризувати п’ятьма пунктами:

1. В основу історичної освіти потрібно покласти історію України, передусім закономірності формування українського етносу, народності і нації. Виклад вітчизняної історії (перший рівень узагальнення) мусить розгортатися на тлі історичних подій, що відбувалися на всій території сучасної України (другий рівень), у державах, до яких входили українські землі (третій рівень), на Європейському континенті (четвертий рівень) і, нарешті, в усьому світі (п’ятий рівень). Рівень деталізації викладу повинен зменшуватися в міру віддалення від території, на якій формувався український етнос.

2. Потрібна антропологізація (олюднення) історичного минулого. По-перше, учні повинні знати не тільки політичних діячів, але й усіх тих, кого можна назвати обличчям епохи. По-друге, в підручниках треба висвітлювати життя звичайних людей. Інститут історії України НАН України вже розпочав серію досліджень про те, як соціум реагував на дії влади, а також про повсякденне життя основних соціальних верств населення в різні епохи. Ці напрями досліджень раніше не були предметом уваги вчених.

3. Потрібен збалансований виклад політичної, соціальної, економічної та духовної складових історичного процесу, а також додержання оптимальних пропорцій між загальнонаціональною історією, історією регіонів та історичним краєзнавством. Робота над двотомником «Економічна історія України», який незабаром виходить з друку під грифом Інституту історії України, показала, наскільки було занедбано цю важливу ділянку наукового знання. В інституті давно і плідно функціонує відділ історичного краєзнавства. Вже кілька років при ньому працює Центр теоретико-методологічних проблем історичної регіоналістики. Автори підручників наступного покоління повинні користуватися цими напрацюваннями академічних учених.

4. Важливим пріоритетом у змісті історичної освіти є висвітлення вітчизняної історії як поліетнічної і багатокультурної. «Першою ластівкою» в такому урізноманітненні змісту навчально-методичного матеріалу є посібник «Нової доби».

5. Підручники не повинні оминати «важких питань», які існують у стосунках між сусідніми народами, але розповідь про них має бути виваженою і коректною, аби не виховувати у молодого покоління упередженого ставлення до сусідів. Там, де неможливо обійтися без оцінки «важких питань», мають подаватися різні погляди, що існують у літературі. Плюралізм і толерантність — це важливі чинники зміцнення демократії та формування громадянського суспільства. Властиве для радянської школи формування в учнів «єдино правильної» думки загрожує поширенням настроїв нетерпимості та ксенофобії.

Мені здається, що перелічені пріоритети в змісті освіти не викликатимуть у нашої політизованої громадськості серйозних заперечень. За умови, звичайно, якщо їх розглядати в комплексі. Виступаючи напередодні Дня соборності на одному з телеканалів разом з Іваном Зайцем, я наразився на гостру критику з його боку, коли розповів про посібник «Багатокультурна історія України». Народного депутата схвилювало те, що такий посібник може негативно позначитися на вивченні української культури. Але що поробиш, Україна, як і переважна більшість інших країн, є поліетнічною і багатокультурною державою. У цьому її сила, а не слабкість. Ігнорування інших культур на державному рівні загальмує становлення громадянського суспільства, яке є політичною запорукою життєздатності країни, її національної незалежності.

4. ЯК ВИКЛАДАТИ ІСТОРІЮ В ШКОЛІ?

Концепція історичної освіти має бути затверджена як документ тривалої дії — років на 15—20. На цю перспективу вона повинна визначити, за якими параметрами викладати історію: одним або двома навчальними курсами, лінійним чи концентричним характером викладу.

Працюючи в міністерській комісії, я переконую своїх колег у тому, що викладання історії мусить бути побудоване як один навчальний курс за лінійним принципом. Ще не знаю, чи вони прислухаються до моїх аргументів. Але маю право оприлюднити їх.

У радянські часи існували два шкільні курси — історія СРСР і зарубіжна історія. Був також невеличкий курс історії УРСР краєзнавчого характеру. Історія СРСР являла собою не історію Радянського Союзу, який утворився 1922 року, а історію Росії з невеликими вкрапленнями інформації про минуле інших союзних республік. Внаслідок цього з’явилися такі дивні назви окремих курсів, як історія СРСР періоду феодалізму або капіталізму. У незалежній Україні поділ на два курси залишився, але російську історію ми віддали Росії. У травні 1991 року з’явився накладом в 750 тис. примірників перший підручник з історії України для 10—11 класів. Я був одним із його авторів, але вважав, що у майбутньому історію треба викладати як одну навчальну дисципліну, без поділу на вітчизняну і зарубіжну. В міру того, як знайомився з європейськими підручниками, все більше утверджувався в цій думці. Навіть такі фанатичні прихильники своєї історії і мови, як французи, мають у загальноосвітній школі один підручник з історії. Наполовину або більше він складається з історії Франції, але навчальна дисципліна — одна.

На початку 1990-х рр. відмова від самостійного курсу історії України здавалася геть непатріотичною. Тим більше, що всі ми включно з учительським корпусом впродовж трьох поколінь вивчали історію СРСР і не знали власної історії. Але викладання за двома курсами має органічні вади. По-перше, важко добитися синхронності у викладі двох різних історій. По-друге, хода вітчизняної історії відривається від загально-історичного процесу, що сприяє появі «патріотичних» міфів на кшталт присутності українців у XX тисячолітті до нової ери (див. книгу Сергія Плачинди «Як українські міфи по світу розійшлися» видання 2009 року).

Не закликаю ліквідувати викладання історії України в школі. Навпаки, пропоную відмовитися від самостійного курсу всесвітньої історії, тобто перенести виклад історії окремих країн на історичні факультети вищих навчальних закладів, а в школі обмежитися викладом загальних закономірностей історичного процесу. Боюся тільки, що ліквідація одного з курсів історії призведе до скорочення годин, призначених на викладання цієї навчальної дисципліни. У жодному разі цього робити не можна: викладання історії формує національну пам’ять суспільства.

Історія вивчається в основній (п’ятий — дев’ятий класи) і старшій (десятий — одинадцятий класи) школі. Ніхто не заперечує того, що п’ятикласники повинні мати пропедевтичний (підготовчий) курс, не пов’язаний з викладанням історичного процесу за п’ятьма епохами (стародавня, середньовічна, ранньомодерна, нова і новітня). Сучасний підручник для п’ятикласників — це розповіді з історії України. В комісії існує думка замінити його «Вступом до історії», тобто викладом в найбільш спрощеному вигляді методологічних питань. Думаю, що так робити не варто, п’ятикласникам треба давати уявлення про минуле країни, де вони живуть.

Від шостого до одинадцятого класу історія викладається за лінійним принципом. Існує думка завершити виклад історичних подій від стародавньої епохи до сучасності в основній школі і обмежитися в старшій школі курсами з окремих історичних проблем за вибором. Категорично незгодний з цим. Людина дістає базові знання про історію тільки в школі, і вони залишаються на все життя. Математику можна забути, крім таблиці множення, а історія є не тільки наукою і навчальною дисципліною, це — спосіб дивитися на навколишній світ, усвідомлення власних коренів і традицій. Тому слід обмежитися мінімумом знань про фараонів і дати учневі максимум знань у старшій школі про найбільш трагічне й водночас найбільш доленосне в історії України XX століття.

Станіслав КУЛЬЧИЦЬКИЙ, професор, спеціально для «Дня»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments