Кипуча лінь
Ділова поїздка по Сибіру і Далекому Сходу найбільш високопоставленої нероби країни з усією очевидністю показує, до чого ми дійшли.
Ось мчить убогим трактом кольору канарки «Лада». Димом димить під нею некондиційне гравійне полотно. Не великі мільярди доларів у нього закопано, на безкрайні тисячі верст — жодного сортиру. Сидить у птиці-«Ладі» відставний підполковник із тих, кого за часів Миколи Васильовича Гоголя назвали б паном середньої руки. Вихваляється, як Ноздрьов, розчулюється, як Манілов, погрожує дубинами, як Собакевич. Сам — не Чічіков, бери багато вище. Коли він прибуде на кінцеву станцію, то зустрінуть його, як годиться: красуня-дочка станційного наглядача, генерал Ігор Сечін у віночку з троянд і вже готовий рейтинг всенародного опитування, призначеного на завтра. Рівно 70,2 відсотка, не турбуйтеся.
Звичайно, 70-відсоткова підтримка Путіна дорослим населенням країни — чистісінька химера. Але в країні без доріг і без громадянського життя телевізор — остання відрада. Відпочинок росіянина стандартний: одна рука на кухлі з пивом, інша — на кнопці з Путіним. Пиво — дивлячись, яке завезли, Путін — у широкому асортименті. У літаку, підводному човні, батискафі, танку. На «мерсі», «Запорожці», «Ниві», триколісному байці. І ось тепер — на кольору канарки «Ладі».
Через телевізор люди зустрічаються з Путіним частіше, ніж із батьком-матір’ю. Звідси й відчуття, ніби він з нами пуд солі з’їв. Але це не сіль. Це — білясте рекламне «фуфло». Між ним і нами — правдонепробивна стіна. Що від нього до нас, що від нас до нього — будь-який сигнал, навіть найбезневинніший, спотворюється до невпізнання.
Самотня «Лада» на шосе — гадаєте, це дійсно «Лада»? Гадаєте, вона — самотня? Гадаєте, вона — мчить? Гадаєте, те, що під нею — це шосе?
Якщо справді так гадаєте, то даремно. «Ладою» тут нарекли виріб, створений в одному екземплярі за божевільні гроші, які, втім, ніхто не лічив. За крихітним автомобільчиком тягнеться величезний обоз із виблискуючих «Ауді» та BMW. Обоз битком набитий кухарями і снайперами, політологами і дієтологами, спічрайтерами і референтами, «кремлівським пулом» із пригодованих журналістів, місцевими князьками та їхньою челяддю, що безперервно пукає під тягарем історичної відповідальності. Шосе — вже ніяк не шосе. Це спецрайон зі спецрежимом, звідки нещадно женуть будь-який автотранспорт — від хур із кавунами до карет «Швидкої допомоги».
Коротше кажучи, нам не показали жодного кадру з путінських подорожей, який не пройшов би суворого постановочного контролю.
Такій самій фільтрації підлягають вісті, призначені йому. Особливо підібраний і тонко налагоджений холуйський апарат пильно стежить за тим, аби жодна новина, здатна роздосадувати начальника країни, не досягла його вуха. Інформація дещо одноманітна, але не набридає. Якщо коротко, то вона зводиться ось до чого: Путіна любить народ, обожнюють пані, шанують олігархи. Ну, а коли справа зовсім швах і діжка меду виявляється наповненою самим дьогтем, то попереду такої діжки котять образ ворога. Ворог багатоликий, багаторукий і тхне грипозною носоглоткою. Він краде газ, вступає в НАТО, бешкетує в галузі колективної безпеки. Ворогами бували всі по черзі: Буш та Обама, Ющенко і Лукашенко, Ходорковський і Саакашвілі — як карта ляже.
Лорд Актон, який наприкінці XIX століття якось зауважив, що влада абсолютна розбещує абсолютно, мав на увазі саме те, що відбувається у нас, тут і тепер. Путін як керівник будь-якої управлінської ланки цілковито дискваліфікований десятиріччям беззаперечності й лестощів. Усе, що зруйнував і затоптав, пробивається крізь попелища і знов тягнеться до світла. Все, що він створив, руйнується на очах. Але йому подобається.
Ось він стоїть, одягнений просто й зі смаком. Поряд з ним, звиваючись хребтом, улесливий, напівнепритомний від страху губернатор. Місце дії — жахливий барак. На обличчі в Путіна — що? Правильно, абсолютний подив. Йому й на думку не спадало, що в нашій країні є ще такі бараки. «Всіх переселити, — не грубо, але наполегливо каже Путін губернаторові. — Гроші на це є?» «Гроші є, — запевняє губернатор. — Негайно переселимо». Путін: «Це добре».
Якщо вдуматися, то це — сценка з театру абсурду. Якщо гроші були, то чому ці люди досі живуть, як у пеклі? Чому губернатор не сидить за знущання над виборцями? Якщо ж грошей у губернії немає — навіщо він бреше? Невже не розуміє, що це — стежка в ту саму в’язницю, лише з чорного ходу?
Втім, радянські традиції підказують простий вихід із подібних фінансових лабіринтів. Ви нічого не дасте одним, якщо не заберете в інших. Не виключено, що мешканцям цих нетрищів дадуть житло — але лише за рахунок бідолах, яким зла доля не дала змоги потрапити Путіну на очі.
Пропагандистський ефект подібних заходів украй сумнівний. Ті, кому пощастило вселитися в нові квартири, вважатимуть, що отримали належне. Ті, в кого забрали житло з-під носа, пошлють властям близьким і далеким свої щирі прокльони. Якби Путін був зацікавлений у голосах виборців, він ніколи не пішов би на такі ризиковані ігри.
Але в тому й уся суть подібних ігрищ, що за голосами ніхто не женеться. Правду кажучи, вони нікому й не потрібні. Усі голоси вже отримані, полічені й закриті в консервні банки чесного Центрвиборчкому. Наші вибори — як зйомка фільму. Послідовність зйомок не має значення. Сьогодні знімаємо, як його ховають, завтра — як він цілується з нареченою. Сьогодні Путін їде на бюджетній «канарці», його гаряче вітають міністри, що стоять з букетами на узбіччі. Завтра ВЦІОМ видає таке, що навіть приручена опозиція скиглить, обварившись градусами найвищого рейтингу. Післязавтра «Єдина Росія» отримує шукані інтелігентні 64,4 відсотка. Всі три дії одна з одною ніяк не пов’язані. Але в результаті — цікаве кіно часів суверенної тандемократії.
Під це кіно Путін не «вкалывает» — він «прикалывается». Улюблене кокетування: ах, який я невтомний і нещадний до себе трудоголік! У країні немає будівельних нормативів, новий міст через Волгу ходить ходором, народ ненавидить міліцію, корупція всюдисуща, економіка відстала, третина житлового фонду лежить у руїнах, третина населення спилася, а головний начальник ловить тигрів, цілує вподобану рибу, пірнає на дно Байкалу, запрошує для дачної розради зарубіжних поп-зірок, «оттягивается» з приятелем — піренейським ловеласом.
Зверніть увагу на найпопулярніший жанр вітчизняного телебачення: Путін зустрічається з міністром. Міністр із допитливістю недорозвиненого підлітка запитує, скільки буде двічі два. Путін упевнено інструктує: чотири. Все? — Все. Потім цю «хрєнь» без кінця крутять по телевізору. Ніде у світі не побачиш подібного. Потрібно зовсім очамріти від неробства, аби виставляти трудовим подвигом цей кабінетний «мєждусобойчік», що швидко псується.
Понад століття тому імператор Олександр III відправив у подорож свого спадкоємця Миколу приблизно тим самим маршрутом, яким проїхав нині лідер нації. Час спадкоємця не оплачувався платниками податків — цар мав інші доходи. Подорож мала чітку мету: майбутній володар Землі Російської повинен був познайомитися зі своїм володінням. Гра була того варта.
Путін уже є царем. Його свічки не варті гри. Жодна нація не може дозволити собі розваги високопоставленого чиновника такою руйнівною ціною. Така поїздка прем’єра залишить незгладиму колію на дорогах чиновницького марнотратства. Ця штука перевершить тисячі пар туфель Імельди Маркос. Це наша птиця-трійка. «І розступаючись, дають їй дорогу інші народи і держави».
Щоправда, Василь Шукшин після цієї цитати приписав, маючи на увазі, зрозуміло, Чічікова: а в трійці ж — шахрай.
