Коаліція розмов

Після заяв першого віце- спікера Верховної Ради Віктора Медведчука, лідера групи «Відродження регіонів» Олександра Волкова, лідера партії «Трудова Україна» Сергія Тигипка про те, що уряд повинен виконати свої обіцянки і стати коаліційним, прозвучала емоційна відповідь прем’єр-міністра Віктора Ющенка. Прем’єра можна зрозуміти: він опинився як ніколи близько до відставки.

Ющенко назвав заяву першого віце-спікера Верховної Ради Віктора Медведчука про те, що умовою збереження уряду Ющенка є створення коаліційного Кабінету Міністрів, склад якого буде узгоджений між Президентом, парламентом і урядом, «хорошим прологом для дестабілізації ситуації в країні» і «однією зi спроб змінити майбутнє України».

Він також повідомив, що звернеться від імені уряду до Президента Леоніда Кучми з проханням ініціювати тристоронню зустріч глава держави — прем’єр — перший віце-спікер парламенту, щоб обговорити ситуацію в країні після заяви Медведчука.

Ющенко заявив, що його уряд ніколи не піде на ультимативні переговори з жодною політичною силою, відзначивши в той же час, що Кабінет Міністрів зацікавлений в тісній та ефективній співпраці з Верховною Радою, завдяки чому були досягнуті високі економічні показники за підсумками минулого року. Кажучи загалом про позицію уряду відносно заяви Медведчука, прем’єр сказав: «Ми переконані, що це чисто клановий підхід до організації української політики, що це одна з форм публічного позування, рисовки перед людьми, щоб, використовуючи відповідні ЗМІ, формувати викривлене, перекручене і неправдиве уявлення населення країни про процеси, які відбуваються в українському уряді, а також у відносинах уряду й парламенту». На переконання прем’єра, це — «демонстрація псевдосили». Уряд, з його слів, переконаний, що це — «чітка спроба розвалити більшість у парламенті, тому що єдина форма очолити парламент пролягає через розвал більшості».

«Через таку політику можна досить ефективно продовжувати підбирати адміністративні та інформаційні ресурси виконавчої влади, щоб формувати платформу для виборів 2002 року, і не тільки 2002 року», — цитує Інтерфакс-Україна слова прем’єра, — «Якщо говорити зовсім відверто, на мій погляд, це є однією із спроб змінити майбутнє країни в доволі замаскованій формі».

За словами Ющенка, він не допустить, «щоб уряд і урядове поле діяльності розглядалися політичними силами або певними політичними представниками як поле iз вправ відносно майбутнього України».

Він вважає, що в нинішньому році можна було б досягнути більших економічних результатів, ніж у минулому, і «єдиним способом» не домогтися цього в нинішніх умовах є розмови про формування коаліційного уряду, які в нинішніх умовах є «першою сходинкою, яблуком розбрату» для розвалу нинішньої «крихкої більшості» в парламенті.

У коментарі для «Дня» перший віце-спікер Верховної Ради Віктор Медведчук сказав: «Чесно кажучи, я схилений віднести численні некоректні слова, позбавлені будь-якої логіки і зв’язку з тим, що я говорив на прес-конференції в понеділок, за рахунок перевтоми Віктора Андрійовича. Але, будемо поблажливі: робота у прем’єра важка і нервова, а політичні радники дуже ангажовані і схильні до панічних реакцій. Виконати величезний об’єм законодавчої роботи без ефективної співпраці з урядом,» — впевнений Медведчук. Оптимальною формою такої співпраці Медведчук, iз його слів, як і раніше вважає створення коаліційного уряду, «тобто уряду, політика якого узгоджена з всіма фракціями більшості і всі вони разом з урядом несуть солідарну відповідальність за цю політику. До речі, так вважають і представники ряду фракцій більшості — про що неодноразово заявляли публічно. Так живуть уряди більшості країн Європи. Між іншим, без якихось законів, регулюючих діяльність більшості».

Що ж до складу такого уряду — то, на думку Медведчука, це тема переговорів, причому зовсім не обов’язково, щоб всі фракції більшості були представлені в уряді: «Сьогодні, наскільки я розумію, жодна з фракцій більшості, яка говорить про необхідність коаліційного уряду, не ставить ніяких попередніх умов відносно його персонального складу».

У словах прем’єра, вважає перший віце-спікер, є й момент, який дає надію: «Віктор Ющенко ще раз підтвердив свою зацікавленість у поновленні діяльності парламентської більшості. Готовий і я підтвердити свої слова, сказані на прес-конференції: Віктору Андрійовичу час від зацікавленості на словах перейти до конкретної роботи з тими фракціями, на які він має вплив і які ось вже майже три місяці блокують нормальну роботу парламенту, ставлячи під сумнів існування нелівої більшості, звинувачуючи партнерів більшості то в олігархічності, то в підтримці «злочинного режиму».

«Прем’єр заявив, що збирається ініціювати зустріч Президента, прем’єра і чи то спікера (УНІАН), чи то першого віце-спікера (Інтерфакс). Я хотів би сказати, що не треба ініціювати. Треба просто зустрічатися. Стосовно мене — я готовий зустрічатися в будь-який момент і в будь-якому форматі», — сказав Медведчук.

Полеміка між Медведчуком і Ющенком не залишила байдужою лідера комуністів Петра Симоненка. На його думку, розмови про створення коаліційного уряду є «нічим іншим, як розв’язанням питання про наступника нинішнього Президента за відомим російським сценарієм», передає УНІАН. За словами Симоненка, ставлення комуністів до формування коаліційного уряду «не змінилося в зв’язку з ультимативною заявою Віктора Медведчука, оскільки воно сформоване не на основі таких заяв, а на грунті реальної оцінки ситуації в Україні». Очевидно, Симоненко знає, про що говорить, і вже прораховує ймовірності того, до кого саме він буде в традиційній непримиренній опозиції.

Що ж до конфлікту між «непропрем’єрською» частиною парламентської більшості й урядом, то треба визнати, що він просто перейшов у видиму фазу і природно, загострився напередодні звіту уряду про виконання своєї програми. Цей конфлікт був неминучий, оскільки його коріння — в невідповідності існуючих відносин між ВР і Кабміном нормальній практиці політичної відповідальності уряду. Сили, що підтримували Президента і що сформували рік тому (хоч і в нетрадиційний спосіб) більшість, згідно з логікою речей, можуть і повинні визначати курс діяльності уряду, вимагати його звіту про виконання, і не тільки впливати, але і брати максимальну участь у його роботі. І, відповідно, відповідати перед виборцем за результати. Інакше стає незрозумілим, для чого взагалі потрібна більшість — власне кажучи, і те, що створювалося як перший крок до нормальної парламентської коаліції.

Сьогодні навряд чи може йти мова про створення повноцінного коаліційного уряду. Багато хто згоден iз тим, що можуть обговорюватися лише форми першого кроку до створення механізму його формування. І прем’єр, до речі, вже подавав сигнали про готовність почати відповідні консультації з парламентськими фракціями на початку року. Але як тільки ряд фракцій більшості показали, що просто розмови про коаліційність їх не влаштовують, прем’єр зірвався на популістську «антикланову» риторику.

Претензії учасників більшості на участь у розподілі портфелів цілком логічні — особливо з урахуванням того, що Ющенко при формуванні уряду побажань провiдних фракцій просто не враховував. Будь-який парламент навряд чи погодиться нести відповідальність за уряд, до формування якого він непричетний.

Президент України Леонід Кучма заявив учора, що «завдання уряду сьогодні — не дати розвалитися парламентській більшості, яка існує», повідомляє УНІАН. Він при цьому нагадав, що неодноразово говорив: «якщо парламентська більшість розвалиться, то жодний прем’єр-міністр не зможе працювати на благо України». Як вважає Л. Кучма, більшістю, яка була створена на початку минулого року, треба було «дорожити, пестити й на руках носити». Він також зазначив, що для створення і функціонування коаліційного уряду потрібна законодавча база.

КОМЕНТАР

Діалог необхідний і можливий. Проте, як розпочати діалог? Між ким і ким він має відбуватися? Які можливі його цілі? Якими засобами вони можуть бути досягнуті?

Сам факт того, що всі ці й багато інших запитань поставлені обставинами перед представниками українського політичного класу, свідчить про дорослішання української політики.

І хоч, як і раніше, двом політикам, що опонують одне одному, навіть зустрітися за одним столом дуже важко, не кажучи вже про те, щоб відмовити собі в задоволенні не обмежуватися у виборі висловів, процес, як казав колись Михайло Сергійович, пішов. Ну, не зовсім туди, куди слід. Не без істерик основних гравців. Однак усе-таки пішов!

Думаю, що всі спроби вибудувати генеральний діалог між владою й опозицією або між основними політичними силами (партіями?) за прикладом іспанського Пакту Монклоа або польського круглого столу приречені на невдачу. Причому з багатьох причин (хоча вистачило б і однієї з них). Дійсно, в нас є влада, а що — опозиція? Прем’єр Ющенко — це влада чи опозиція? І якщо Ющенко — влада, то Медведчук — опозиція? А ПРП Пинзеника (один із партійних босів — радник прем’єра, інший — видний член ФНС)? А УНР, яка має свого міністра і її лідер нібито не бере участі в акції «Україна без Кучми», але її члени — дуже навіть активно — беруть участь? А спікер ВР Іван Плющ — він, на перший погляд, влада, а якщо придивитися, то, скоріше, вже і не влада, хоч іще й не опозиція.

Опозиція — це ті, що сьогодні не при владі, але завтра можуть нею стати. Хто-небудь може собі уявити коаліційний Кабінет, який складається із соціалістів Мороза, націонал-лібералів Пинзеника, друзів Олігарші та герильєрос із УНА-УНСО? Я не можу.

Такі ж туманні справи, коли ми спробуємо розібратися з політичними силами або партіями.

Отже, у нас немає суб’єктів для переговорів?! Так, «чистих» суб’єктів для переговорів між владою й опозицією так само, як між основними політичними силами, у нас тепер немає. Однак це не означає, що неможливий діалог політиків, які представляють владу і які впливають на неї, з одного боку, і політиків, що називають себе опозиціонерами вкупі з тими, котрі на цих політиків впливають (фінансують), — із другого боку.

Що може бути метою діалогу? На мій погляд, таких цілей безліч. Яку з них вибрати, залежить від складу учасників діалогу. Наприклад, фракції парламентської більшості могли б провести переговори про його поновлення. Оскільки сам сенс парламентської більшості передбачає існування уряду, який вона підтримує, то природно було б, якби в цих переговорах брав участь прем’єр. Бажано (але необов’язково), щоб він отримав право представляти інтереси тих фракцій, які його беззастережно підтримують, — це б технологічно істотно спростило процедуру переговорів. Якби ці переговори зайшли в глухий кут, тоді довелося б пошукати іншу кандидатуру для прем’єра (спокійно, панове, без паніки!), яка виявилася б спроможною погодити інтереси всіх фракцій. Принциповим є те, що хоч би яким хорошим був прем’єр, його, в принципі, замінити можна (don’t worry, gentlemen!), а іншої нелівої парламентської більшості (ПБ) створити в цьому складі Верховної Ради не можна. Отже, маємо вибір:

* ПБ розпадається, ВР непрацездатна до наступних виборів, ініціативи КМ заблоковані.

* ПБ відновлюється і гарантує узгоджену роботу з КМ і Президентом за умови, що прем’єром є Ющенко, якому дуже не хочеться домовлятися з усіма фракціями більшості, але доводиться.

* ПБ відновлюється і гарантує узгоджену роботу з КМ і Президентом, але з іншим прем’єром.

* Парламент розпускається достроково, доля в. о. прем’єра — в руках Президента.

П’ятого, як мовиться, не дано, навіть якщо цього комусь дуже хочеться. Непотрібне викреслити.

Вище наведено приклад однієї з можливих схем діалогу. Таких схем для інших учасників та інших цілей, у досягненні яких зацікавлені не тільки політики, але й суспільство загалом, можна запропонувати безліч. Головне — без істерик. Don’t worry, gentlemen!

Михайло ПОГРЕБИНСЬКИЙ