Характер є гідністю у важкі часи.
Шарль де Голль, французький генерал, перший президент П'ятої республіки

Кому відповідати за Голодомор?

26 липня, 2008 - 00:00

Російське агентство міжнародної інформації «РИА Новости» влаштувало 17 липня відеоміст під епатажним заголовком «Хто кого морив голодом у 30-ті роки?». В рамках відеомосту була представлена нова книга Віктора Кондрашина «Голод 1932 — 1933 рр.: трагедія російського села». В Москві у відеомості взяли участь доцент МДУ Г.Бордюгов, професор Пензенського університету В.Кондрашин, заступник декана історичного факультету МДУ О.Власов і видавець презентованої книги, генеральний директор видавництва РОССПЕН А.Сорокін. У Києві з ними спілкувалися політолог В.Малінкович і я.

Відверто скажу, що цього разу не хотів коментувати перебіг дискусії. Скільки вже було зустрічей з російськими науковцями, кінодокументалістами, тележурналістами, а результат той самий: слухають, але не чують. Взятися за перо змусила публікація російської газети «Взгляд» під заголовком «Кто ответит за Голодомор?». Журналіст був присутній на відеомості й ділився враженнями з читачами. Мене не дивує і не ображає презирливий стиль цього журналіста, яким забарвлений виклад моїх відповідей, адже між нами нема нічого особистого. Є тільки задавнена на три чверті століття проблема, яка раптом стала актуальною. Тому хотілося б поділитися з українськими читачами своїми враженнями про цю статтю, відеоміст і книгу В.В.Кондрашина. Саме з українськими читачами, тому що багато хто з них дотримується таких же поглядів, як газета з дорогою для мене назвою «Взгляд». Як відомо, так називалася телепрограма часів горбачовської «перебудови».

З нашими співбесідниками в Москві було приємно розмовляти. Це освічені люди, які вміють вести дискусію і багато знають. Найстарший із них В.Кондрашин молодший за мене на чверть століття. З генеральним директором «Российской политической энциклопедии» я незнайомий, але книги цього видавництва — на почесному місці в моїй бібліотеці. Недавно завершилася публікація чорнових протокольних записів засідань, стенограм і постанов президії ЦК КПРС за 1954—1964 рр. Унікальне видання дає уявлення про те, що думали вожді, як ставилися до подій, як керували нами. Три томи, і в кожному — понад тисяча сторінок!

Але чому організатори відеомоста придумали таку назву для дискусії? Чому газета «Взгляд» свій звіт опублікувала під іншою, але ще більш визначеною назвою: «Кто ответит за Голодомор?» Ці назви свідчать, наскільки близько до серця громадяни Росії беруть такі події, як визнання Верховною Радою України Голодомору геноцидом і прагнення Президента України домогтися підтримки цього рішення міжнародною громадськістю. Їм здається, що така кваліфікація української трагедії означатиме звинувачення сучасної Росії й російського народу в геноциді. Це зовсім не мій висновок, в ході дискусії він був сформульований російською стороною. Переконуючи самих себе у цьому, вони палають гнівом, тому що твердо впевнені у тому, що Голодомор — це спільна трагедія всіх народів колишнього Радянського Союзу. І гнів цей знаходить вихід у підзаголовку газети «Взгляд»: «Украинские идеологи проводят «ювелирную работу», фальсифицируя историю Голодомора».

Слова «ювелірна робота» взято в лапки, тому що вони мої. Коли мені надали слово, я вказав, що українські вчені проводять ювелірну роботу, щоб виявити ретельно замаскований під хлібозаготівлі терор голодом в УСРР і на Кубані. Хотілося довести, що ми по-різному розуміємо предмет дискусії. До певного моменту в Україні був такий самий, тобто викликаний конфіскацією зерна, голод, як і в інших регіонах СРСР. Але в січні 1933 року почався інший голод, ім’я якому — Голодомор. Його причина була зовсім відмінною: конфіскація будь- яких продовольчих запасів, відкладених селянами до нового врожаю. Під час Голодомору люди так само вмирали від голоду, як в інших регіонах, але у неспівставно більших кількостях.

В Росії подібного не було, і не треба заперечувати це, називаючи регіони з не меншою смертністю від голоду у складі Російської Федерації — Казахстан і Кубань. Казахський голодомор виявився навіть тяжчим, ніж український, але там не існувало наміру нищити людей, про людей взагалі не думали, здійснюючи неграмотну соціально-економічну політику.

Інша річ — УСРР і Кубань, де людей з наміром поставити в становище, коли не можна було вижити, і фізичне виживання надалі залежало від того, як їх рятуватиме держава від неминучої голодної смерті, і чи буде рятувати взагалі. Кубань — це російський регіон, ніхто цього оспорювати не може, але треба знати історію. За переписом 1926 року дві третини населення Кубані становили українці, в 20 х рр. керівництво УСРР двічізверталося в Кремль з проханням приєднати цей округ України, а на початку 30-х рр. половина регіонів Північного Кавказу була українізована. Цей факт ми знаходимо в тій самій постанові ЦК ВКП(б) і РНК СРСР від 14 грудня 1932 року, яка оголосила «петлюрівською» українізацію Кубані та інших населених українцями районів Північнокавказького краю російської Федерації. Керівництво СРСР наказувало місцевим адміністраціям і засобам масової інформації перейти на російську мову, «як більш зрозумілу для кубанців».

Щоб розкрити сталінський злочин, щоб виявити всі засоби маскування загибелі мільйонів людей на тлі голодних смертей десятків тисяч людей в інших регіонах європейської частини СРСР, треба було провести справді ювелірну роботу. Надто кваліфікованими в приховуванні злочину виявилися кати українського народу. Не варто забувати й того, що Сталін не побажав залишити живими й безпосередніх організаторів винищувальної акції («нищівного удару» — як він висловлювався). Життя зберегли тільки найбільш найближені до нього особи — Каганович і Молотов. Обидва залишили спогади (Молотов — у формі бесід з письменником, Ф.Чуєвим, який той таємно записав на плівку). Але у спогадах нема згадки про Україну. Навіть про перебіг колективізації в СРСР ці кати розповідали неохоче.

Моєї аргументації не почули, та й що можна за п’ять хвилин сказати... Але не почув її й В.Кондрашин, у якого вже цілий рік знаходиться моя книжка, видана російською мовою в «Бібліотеці газети «День» — «Почему ОН НАС УНИЧТОЖАЛ (Сталин и украинский Голодомор)». Знову він почав говорити про те, що загибель мільйонів людей в Україні пояснювалася конфіскацією хліба. Мовляв, хліб в Україні та на Кубані особливо цікавив державу, бо вона з цілих регіонів брала від 80 до 90 відсотків експортного хліба.

В загальному підсумку дискусії російська сторона прийшла до таких висновків: про геноцид не може бути й мови; не треба використовувати це означення для просування «української ідеї»; Голодомор — це спільна трагедія всіх народів колишнього Радянського Союзу.

«Сталінські репресії не мали національного забарвлення, від них постраждали всі народи однаковою мірою!» — таке твердження я уперше почув в 1995 році, коли в Торонто зібралися з усього світу фахівці з демографічної історії Радянського Союзу. Зрозумілою, що російська делегація була найбільш представницькою. В різний спосіб, вона в один голос повторювала таке твердження. Потім доводилося це чути постійно.

Але ж наші опоненти — добрі фахівці. Вони чудово знають, що Кремль завжди мав свою національну політику, а головним методом державного управління в сталінську добу був масовий терор. З цих двох тверджень явно випливає третє: терор не міг не бути національно забарвлений. А конкретні факти переконливо підтверджують цей теоретичний умовивід.

Чомусь на відеомосту моє твердження про те, що Україна перебувала в епіцентрі сталінського терору, взяли в багнети. Тому не буду торкатися українців, згадаємо про останні місяці життя Сталіна, коли він готувався до виселення усіх євреїв на береги Амуру. Є сотні документів на цю тему, і всі вони опубліковані. А чеченці, кримські татари, німці? То ж чому треба заперечувати недискутабельні речі? Хіба Сталін ототожнюється з партією, мільйон членів якої він репресував? Тим більше — з Росією, з російським народом? Як виглядатиме російська інтелігенція, російський уряд, кінець кінцем, якщо таке ототожнення матиме місце? Кому це потрібно?

Не залишається часу детально характеризувати нову книгу Віктора Кондрашина, скажу лише кілька слів. Це велике дослідження (понад 500 сторінок), насичене колосальною кількістю фактів. Фактичний бік справи — найсильніша риса книжки. Але підхід автора до інтерпретації фактів змушує дискутувати. Не можу погодитися, зокрема з таким твердженням: «В этой книге мы попытаемся рассмотреть события не только в рамках внутреннего развития страны, но и в контексте геополитического давления на СССР империалистических стран» (стор. 7). Невже країна, в якій всі ми народилися і прожили значну частину життя, була пухнастою і білою, а німці з англійцями та американцями — імперіалістами? І потім: книжка все-таки про голод, тож навіщо обтяжувати нашим голодом американців? До речі, майже ніхто у нас не знає, на жаль, що Американська адміністрація допомоги (АРА) врятувала в Україні у 1922 — 1923 рр. сотні тисяч голодуючих. Я вже пару десятків років шукаю спонсорів для підготовки документального збірника про АРА в Україні, і не можу знайти.

Погоджуюсь з тим, що голод 1932—1933 рр., Великий терор (для рос. Большой терор), колосальні людські втрати в роки Другої світової війни (близько трьох десятків мільйонів осіб, в Україні — до 10 млн.) — це жахливі речі. Але не погоджуюсь з кінцевим висновком В.Кондрашина: «В итоге всe это трагически сказалось на судьбе Советского Союза — величайшей державы ХХ столетия, и Коммунистической идеологии, на протяжении многих столетий будоражившей лучшие умы человечества» (стор. 7).

Чекаю остаточних результатів голосування в проекті «Ім’я Росії». Раптом Сталін справді перетвориться на «великого росіянина»? Невже наша історична пам’ять, яка б розхристана вона не була, настільки різниться від пам’яті тих, хто голосує за Сталіна в Росії?

Станіслав КУЛЬЧИЦЬКИЙ, професор
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments