Проблема демократії не в тому, чи потрібна людям свобода, а в тому, якою мірою вони здатні нею користуватися.
Алексіс де Токвіль, французький державний діяч, історик, суспільствознавець

Космічний шанс, який мала Україна

12 квітня, 2011 - 00:00
ГЛІБ ЛОЗИНО-ЛОЗИНСЬКИЙ

Реєстр досягнень визначних українців, хочеться нам цього чи ні, тісно пов’язаний із мартирологом. В останньому — не тільки імена тих, кому не вдалося вповні реалізуватися, бо їх змела Система, а й список нездійснених чи не до кінця здійснених блискучих розробок у тій чи іншій галузі науки і техніки. І найбільше у цьому мартирологу, мабуть, саме космічних розробок. Дуже багато із них пов’язано з іменем Сергія Корольова, головні мрії котрого — послати космонавтів у польоти до Місяця та до Марсу — так і залишилися невтіленими. Але не тільки його мрії, а й інших, в тому числі й тих, хто нам мало відомий попри свої геніальні розробки.

ДВОРЯНИ Й МІЩАНИ ЯК ОПОРА КОСМІЧНИХ ПРОЛЕТАРІВ

Перший космонавт планети, запущений у Радянському Союзі, мусив бути, за приписами тієї системи, обов’язково пролетарського походження, не менш обов’язково — росіянином і, звичайно ж, комуністом (тому-то син учителя Титов став тільки другим). Щирий українець Павло Попович, хоч і людина «простонародного» походження, міг стати тільки четвертим. А от забезпечити політ перших космонавтів дозволялося особам більш ніж сумнівного, під оглядом пильного партійного ока, особам. Серед них були спадкові міщани та дворяни — одне слово, інтелігенція. І дуже велика кількість українців на високих посадах головних і генеральних конструкторів. Українців не тому, що це якесь особливе арійське крилате плем’я, а тому, що в Україні першої половини ХХ століття виникли і розвивалися потужні та оригінальні наукові й конструкторські школи, без вихованців яких успіхи світової космонавтики були б, мабуть, далебі скромнішими. Традиції цих шкіл сформували спосіб мислення багатьох діячів теоретичної і практичної космонавтики. А ще — тому, що доба національної революції та українізації, попри пов’язаний із нею драматизм і трагізм, розбудила не завжди раціонально пояснювані вітальні сили, яких вистачило на тривалі звершення у різних царинах. І дія яких проявилася в багатьох долях, зокрема й у долі героя цього нарису, останнього з могікан того самого українського Розстріляного відродження, яке дало не тільки блискучих творців культури, а й ціле гроно не менш блискучих науковців та техніків.

Таких, яких серед наших сучасників практично немає. З різних причин. І головна із них — те, що той вітальний імпульс вичерпався, а цілий ряд наукових шкіл або припинив своє існування, або «завис» на грані зникнення. Не кажучи вже про якість освіти. Але все ж таки спадщина від минулого залишилася значна і достойна.

Що ми маємо сьогодні? Теперішня Україна входить до десятки країн світу, наука і промисловість яких здатні самостійно створювати космічні об’єкти і засоби виведення їх на орбіту. Розташований на українській території і центр управління космічними апаратами у Євпаторії. Щоб стати вповні самостійною космічною державою, Україні не вистачає лише одного: власного космодрому. Тим часом вже у роки відновленої незалежності наша країна втратила шанс здобути унікальний — летючий — космодром і стати третьою державою світу, яка самостійно вивела на орбіту корабель із космонавтом (зараз на цю третю позицію зійшов Китай). Цей шанс був пов’язаний з киянином Глібом Лозино-Лозинським.

«Почалася громадянська війна, і влада в місті стала постійно змінюватися. Хто у нас тільки не був... Поряд з нашим домом був міський суд. І нам на подвір’ї завжди стояли автомобілі чергових «батьків міста». І ми знали: якщо вночі заводять авто, значить, назавтра відбудеться зміна влади. Все це привчило нас швидко пристосовуватися до плинних умов існування, які часом були дуже важкими. Інколи, крім макухи, їсти було нічого. Пізніше, уже в Харкові, я бачив, як люди на вулиці падали й помирали від виснаження — в 1933 році на Україні був голод...».

Гліб Лозино-Лозинський, фрагмент зі спогадів котрого ви щойно прочитали, народився 1909 року. Він походив зі старовинного шляхетського, власне — старшинського козацького роду. Вищу освіту отримав у тодішній столиці радянської України, у Харківському механіко-машинобудівному інституті, з 1932 по 1938 рік працював у Харківському авіаційному інституті, де діяло відоме у ті часи авіабудівне конструкторське бюро Йосипа Немана, яке проектувало літаки марки ХАІ. Нагадаю, що у Харкові було ще одне потужне авіаційне конструкторське бюро на чолі з Костянтином Калініним, отже, це місто справедливо вважалося тоді одним зі світових центрів авіабудування. 1937 року Лозино-Лозинський працює над першим у СРСР газотурбінним двигуном для реактивного винищувача ХАІ-2 конструкції Олександра Єрьоменка. Після арешту майже всіх працівників ХАІ 1938 року він переїздить до Ленінграда (це, мабуть, його й урятувало), продовжуючи працю над реактивними двигунами, де його партнером стає інший конструктор-українець — Архип Люлька (також не спійманий НКВД утікач з УРСР). Далі знову Лозино-Лозинський потрапляє до рідного Києва. Ось як він про це згадував наприкінці ХХ століття:

«Перед самою війною головний конструктор Київського авіазаводу Таїров, зацікавившись моїми роботами, запросив мене до себе. У лютому 1941 року я переїхав до Києва. А 22 червня, у неділю, ми з дружиною прокинулися від гуркоту зеніток... У перших числах липня ми разом із дочкою (їй було два з половиною роки) виїхали з Києва до Куйбишева... А восени до Куйбишева евакуювали конструкторське бюро Мікояна, і мене перевели туди. Ось так і вийшло, що Гітлер виставив мене з Києва, а випадковість привела мене до Мікояна».

ВІН ПРАЦЮВАВ... МІКОЯНОМ

Надалі аж до середини 1970-х Лозино-Лозинський пов’язаний із авіаційним конструкторським бюро, офіційно очолюваним Артемом Мікояном. І тут потрібні додаткові пояснення.

Справа у тому, що Артем Мікоян, молодший брат впливового члена політбюро ЦК ВКП(б) Анастаса Мікояна, на момент формування свого конструкторського бюро встиг попрацювати конструктором... аж дев’ять місяців. Та й то попрацювати — це надто гучно сказано; швидше, був партійним наглядачем при безпартійному конструкторі Полікарпові (син священика, а до того ж — недавній політв’язень, «інженер-шкідник». А далі, скориставшись перебуванням Полікарпова у складі радянської делегації, яка закуповувала авіатехніку в Німеччині (йшлося про час дії пакту Молотова-Ріббентропа), з його КБ «директивні інстанції» буквально викрали 70 інженерів та проект швидкісного висотного винищувача І-200, сформували КБ Мікояна, дали в це КБ номером другим (реально — першим) недобитого, як і Лозино-Лозинський, харківського конструктора Михайла Гуревича і... От і з’явилася всесвітньо відома фірма МіГ. Почесті приймав Мікоян. А насправді літаки конструювали інші. Лозино-Лозинський узяв активну участь у створенні реактивних винищувачів МіГ-15 та МіГ-17, а знамениті МіГ-21 та МіГ-25 — це вже значною мірою саме його дітища. Забігаючи вперед, зауважу, що він уже з титулом головного конструктора очолює розробку винищувачів МіГ-29 та МіГ-31. Лише цього іншому вистачило б, щоб увійти в аннали світової авіації (адже фахівці добре знають ціну всім, у тому числі й липовим, конструкторам).

Але Гліб Лозино-Лозинський активно шукає щось настільки ж науково й технологічно нестандартне, піонерське, як у 1930-х — реактивний винищувач. І знаходить такий об’єкт.

1965 року, ще за Корольова, Лозино-Лозинський вперше починає безпосередньо працювати на космонавтику. Він очолює роботу над орбітальним літаком «Спіраль» та повітряно-космічною системою, призначеною для виведення його у навколоземний простір. Над системою «Спіраль» Гліб Лозино-Лозинський знову працював разом із згадуваним уже Архипом Люлькою, чий московський робочий кабінет завжди прикрашав портрет Шевченка і чия дочка Людмила Люлька вважає за честь, щоб її праці, хоч вона сама московський науковець, друкувалися у наші дні в Києві в «Записках Української академії наук вищої школи». А тоді йшлося про об’єкт передусім військового призначення — про бойовий пілотований одномісний орбітальний крилатий апарат багаторазового використання. Після виконання завдання у космосі «Спіраль» мала сідати на звичайних аеродромах ІІ класу. Втім, з’ясувалося, що проект настільки випередив свій час, що радянська промисловість не могла його повною мірою втілити, передусім це стосувалося електроніки та теплостійкого покриття; що ж стосується аеродинамічного рішення системи, то воно, на думку експертів, було бездоганним.

Відтак Лозино-Лозинський повертається до авіації, але все ж космос стає його головною любов’ю. 1976 року генеральний конструктор Валентин Глушко запрошує свого молодшого колегу повернутися до аерокосмічної тематики, очоливши НВО «Молния» («Блискавка»), де розробляються орбітальні кораблі «Бор» та «Буран».

КРИЛАТИЙ КОСМОС

За всією тією дуже складною науково-технологічною працею стояла ще й величезна романтика, адже вихід у космос здавався людям того покоління втіленням однієї з найвеличніших мрій людства. Проте все ж таки: чим була для всіх цих конструкторів їхня праця задля звеличення радянської імперії? Адже і Глушко, і Люлька завжди демонстративно підкреслювали свою українськість, не лякаючись звинувачень у «буржуазному націоналізмі» (це попри те, що перший кілька років таки відбув у ґУЛАґу); Гліб Лозино-Лозинський свої національні симпатії до перебудови не афішував, але ж йому до часу доводилося приховувати й дворянські корені... Чи мали вони ілюзії щодо характеру держави, на яку працювали? Чи головним для них був технологічний та науковий прогрес, який, як відомо, належить усьому людству? Сьогодні ми можемо тільки здогадуватися про це...

Втім, точно відомо, що Лозино-Лозинський наполягав на тому, що треба йти у космос іншими шляхами, ніж прийнято (до речі, про них мріяв ще Сергій Корольов у 1950-х, але змушений був використати балістичну ракету в якості космічного носія). «У космос нас винесе крило!» — повторює Лозино-Лозинський своїм працівникам. І воно виносить. Для відпрацювання принципів планеруючого польоту з великими гіперзвуковими швидкостями і для перевірки роботи багаторазового теплозахисту були виконані орбітальні й суборбітальні польоти малих апаратів-аналогів (космічних літаків) БОР-4 (в конфігурації орбітального літака «Спіраль») і БОР-5 (в конфігурації майбутнього пілотованого «Бурана», над розробкою якого працює Лозино-Лозинський). І от 1988 року в космос злітає «Буран». Поки що — теж у автоматичному режимі. І теж удало. Але...

Перебудова вступає у якесь незрозуміле піке. Унікальну програму закривають наприкінці 1980-х. Мовляв, грошей на космос немає. Один «Буран» перетворили відтак на... ресторан у московському парку розваг, інший і досі стоїть в ангарі на космодромі Байконур, хоча й постраждав під час обрушення частини цього ангару. Куди зник третій екземпляр «Бурану», не знають навіть експерти.

«У космосі будуть розгортатися все нові і нові інформаційні системи, туди надходитиме сировина для численних фабрик, де виготовлятимуться кристали для вдосконаленої обчислювальної техніки, високоякісне оптичне скло, складні білки, різні лікарські препарати... Дуже привабливою мені видається і можливість розташувати у космосі потужні електростанції, які за допомогою НВЧ(СВЧ)-випромінювання змогли б передавати на Землю отриману енергію, що значно поліпшило б екологічну ситуацію на нашій планеті і зменшило парниковий ефект... Думаю, що скоро люди почнуть використовувати Місяць та астероїди для поповнення запасів корисних копалин. Ну і, нарешті, землянам варто було б створити спеціальну службу, яка вела б спостереження за великими астероїдами, які наближаються до Землі, щоб можна було за допомогою ракет вчасно змінити їхню траєкторію й уникнути глобальної катастрофи».

З позицій «прагматичних реформаторів» тієї доби ці слова Лозино-Лозинського — дурнувата романтика, яка не має під собою жодного економічного підѓрунтя: нічого пускати гроші на вітер!

УКРАЇНСЬКИЙ ШАНС

Але Лозино-Лозинський не здається. Наприкінці 1980-х, ще до закриття програми «Буран», він починає розробку унікальної багаторазової системи, що і понині випереджає все наявне у світі — авіаційно-космічної системи виведення МАКС. Складається вона з українського «летючого космодрому», або ж літаючої стартової платформи, якщо говорити офіційною мовою, — велетенського АН-225 «Мрія», зовнішнього паливного баку і пілотованого космічного літака «Блискавка». У вантажному варіанті систему складають «Мрія», розгінний блок й автоматичний вантажний корабель (або ж розгінний блок плюс корисний вантаж — до 18 тонн». Існує й третій варіант — з орбітальним літаком, який має повністю інтегровані в його конструкцію паливні баки, але ця ідея залишилася на стадії конструкторської проробки, а інші вже почали практично втілюватися. 1994 року вся система була представлена й одержала всі можливі призи на всесвітньому авіасалоні у Брюсселі. І не дивно: адже йдеться про нечувану дешевизну доставки вантажів на орбіту (у 50 разів дешевше, ніж на американських «шаттлах»), про можливість оперативного порятунку космонавтів у разі аварії на орбіті («шаттл» чи «Союз» здатні зістикуватися із об’єктом, котрий зазнав такої аварії, через дві доби після старту, «Блискавка» — через три години). А на додачу — про відсутність потреби у стаціонарному космодромі з його надзвичайно дорогим обладнанням. Я вже не кажу про те, що за допомогою маневру літака-носія АН-225 можна здійснити пуск на досить значній відстані від базового аеродрому (а до того ж цей аеродром може бути розташований на будь-якому континенті), причому безпосередньо у площину заданої орбіти, що в багатьох випадках (особливо в екстрених) може істотно скоротити час зближення космічного літака з орбітальним об’єктом, до якого він прямує. Одне слово, революція в космонавтиці.

І це ще не все. Завдяки перевагам рухомого повітряного старту МАКС може розв’язувати ряд нових завдань на орбіті. Одне з них — обслуговування космічних об’єктів упродовж усього циклу їхнього існування, що включає доставку до старту, виведення, розміщення на потрібній орбіті, дистанційний контроль, ремонт, повернення на Землю для повторного використання.

А ще з’являється можливість очистки низьких навколоземних орбіт від різноманітного техногенного сміття (йдеться вже про сотні об’єктів, які серйозно загрожують подальшим польотам як пілотованих, так і автоматичних апаратів), про обслуговування орбітальних виробництв напівпровідникових матеріалів і медичних препаратів. І — наголошу на цьому ще раз — про проведення у разі потреби рятувальних робіт на орбіті.

У середині 1990-х зі складових МАКСу були наявні: два літаки «Мрія» (один повністю готовий, інший у готовності 70%), зовнішній паливний бак та двигун для орбітального літака (здатний працювати, на відміну від інших ракетних двигунів, у кількох режимах), металевий макет самого літака. Для побудови розгінного блоку пропонувалося взяти розробки дніпропетровського «Південмашу»; систему керування мав створити на базі своїх напрацювань харківський «Хартрон»; довести до льотної готовності космічний літак, за оцінкою самого Лозино-Лозинського, можна було років за п’ять. Але Росія припинила фінансування програми.

«МАКС на порядок дешевше, ніж інші сучасні засоби виведення. Так що МАКС — це основа майбутнього широкого освоєння космосу. Що стосується дня сьогоднішнього, потрібні кошти, щоб хоча б передати знання від старшого покоління молодим, щоб зберегти досвід і можливість подальшого розвитку... Пережито багато. Громадянська війна в Україні, холера, голод 1933 року, страшні роки війни з фашистами. Алехоч би як було важко, я завжди говорив собі: не впадати у відчай!».

Ось так звертається до нас, сьогоднішніх, Гліб Лозино-Лозинський.

Не впадати у відчай... Тодішній президент України Леонід Кучма любив про себе говорити: я не політик, я ракетобудівник. Якби він справді був ракетобудівником зі стратегічним мисленням, Україна у середині 1990-х могла б скористатися з російського «роздраю» у військово-промисловому комплексі й запросити до себе команду Лозино-Лозинського на чолі із ним самим.

Так, потрібні були великі гроші (три з половиною — чотири мільярди доларів), щоб довести систему МАКС до етапу використання. Але хіба не можна було знайти їх? Навзамін нині Україна мала б унікальний комплекс для виведення людей і вантажів на орбіту, для якого не потрібні спеціальні космодроми (досить аеродромів 1-го класу), і послугами цього комплексу у пілотованому та вантажному варіантах, а це п’ять-шість тон корисного вантажу за один запуск, користувалася б не одна країна, а багато. Витрати, очевидно, б окупилися протягом десятиліття. А близько 400 тисяч люду мали б гарантовану працю на роки наперед. Але Кучма насправді був лишень парторгом закритого ракетного заводу. В результаті Україна втратила історичний шанс самостійно злетіти на космічні висоти. І зараз стоїть питання, чи не буде втрачено пов’язані з тим шансом наукові набутки? І чи можна знову відродити проекти, пов’язані із системою МАКС?

...Гліб Лозино-Лозинський, десять років від смерті якого виповниться 28 листопада, вмів випереджати час. Чого вартий лише реактивний винищувач у 1937 році! І його наступні розробки так само обігнали всіх. Досі ніхто не вміє створювати орбітальні літаки. Досі «шаттли» не здатні здійснювати маневри з увімкнутими двигунами при посадці, як це робив «Буран». Досі безкосмодромна аерокосмічна система МАКС не має аналогів навіть у проектах, створених у найрозвиненіших країнах. І не менше ніж половина МАКСу «лежить» у нас. А тим часом космічна галузь України досі тільки обслуговує інших. Тих інших, котрі не стоять на місці. Ба більше: якщо придивитися уважніше до цих розробок, ми побачимо там чимало блискіток із проектів нашого краянина. Що ж, так само, як колись Юрій Кондратюк-Шаргей накреслив орбіту, якою здолала шлях місячна експедиція «Аполло», так, імовірно, Гліб Лозино-Лозинський виступить, бодай уже після своєї фізичної смерті, промотором нового етапу космічних здобутків США. Важко бути пророком у своїй Вітчизні, особливо, коли Вітчизна привласнена чи чужинськими більшовиками, чи «своїми» олігархами.

Сергій ГРАБОВСЬКИЙ
Газета: