Криза перехідного віку
Ось і закінчується перший «помаранчевий» рік української історії.
Можливо, вперше після новорічного вечора 1991 року, нинішній рік Україна зустрічала в передчутті змін. Тоді втомлений від власної сміливості народ повертався з майданів до святкового столу.
Очі «помаранчевих» засновували романтичні міражі. Перебуваючи в п’янкій ейфорії та сліпо вірячи у своїх кумирів, вони не сумнівалися, що, осідлавши владного коня та вхопивши Бога за бороду, можна однією кавалерійською атакою голих слів і найдобріших намірів вимостити дорогу на звабливий Захід. І ось уже скоро запанує в Україні свобода, рівність і братерство, вибухне економічний бум, і заживемо ми в мирі та злагоді з нашими прозрілими сусідами. А отже, і європейський дім гостинно розчинить перед нами двері, і всі зрадіють поверненню України в лоно європейської цивілізації.
А тим, хто владу проґавив, ввижалася майбутня трагедія. Отримавши незвичне опозиційне амплуа, вони навіть не намагалися думати про роботу над помилками і вже готувалися наступити на граблі, кинуті попередниками, підпорядкувавши всі свої помисли міражам блискавичного реваншу.
А ті, хто тверезо дивився на всі ці події, щиро сподівалися, що нова влада, хоч і дозріла на затишних грядках парника попереднього режиму, все ж зможе не тільки корінням відірватися від своїх демонізованих батьків, а й об’єднати країну та нагодувати її не тільки передвиборним хлібом.
На жаль, дива за рік не сталося.
Немов п’ятнадцятилітній підліток, політична еліта України, попри сивину кожного окремо, зібрана разом, продовжувала демонструвати світові характер перехідного віку. Очевидно, тільки цим можна пояснити дикі танці вже давно не молодих слонів у посудній крамниці зовнішньої політики.
Щонайменше, від нової влади всі чекали реального прориву у відносинах із Заходом. Ні, ніхто й не сподівався, що нам запропонують новий ексклюзивний «план Маршалла». Однак усім здавалося, що одразу зрушить із мертвої точки принаймні те, що давно визріло та гальмувалося тільки через антипатію Заходу до «режиму Кучми». Само собою розумілося, що нас візьмуть у СОТ, одразу дадуть ринковий статус і відмінять поправку Джексона-Вєніка. Вірилося, що ми отримаємо хай на жорстких, але реальних умовах сигнал про принципову можливість для нас членства в Європейському Союзі, а головне — в Україну поллється ріка західних інвестицій.
Однак, отримавши небачений досі аванс симпатій світової спільноти, виданий на ім’я українського народу, нова влада по суті без огляду цілий рік протринькала цей капітал у зміні поз і вбрань, смакуючи фрази декларативних ініціатив.
У результаті Україна отримала цілий список невиправдано втрачених можливостей:
Але головним підсумком, із яким Україна готується зустріти Новий рік, усе ж став «новий» рівень її відносин із Росією.
На жаль, нова влада, хоч і обіцяла, але так і не змогла в ім’я національних інтересів незалежної України, в ім’я її європейського майбутнього відмовитися від передвиборних пристрастей, щоб холоднокровно продовжити непростий пошук оптимального балансу взаємних компромісів зі своїм ревнивим сусідом. Замість цього вона з власної ініціативи спровокувала загострення протиріч і загнала країну в глухий кут газових перестрілок, що загрожують перерости в економічну війну російського газу з українською трубою.
Але що заважало системно та поетапно готувати країну до лібералізації газової політики, якнайдовше користуючись пільговим режимом цін, отриманим у спадщину від попередників?
Безперечно, попередники залишили після себе не тільки пільгові режими, а й монозалежність країни в поставках енергоносіїв, мало не найвищу у світі енергозатратність економіки, і, зрозуміло, її надзвичайну тінізацію. Безперечно, щоб будувати конкурентоспроможну економіку, треба було вже давно якщо не перейти до ринкових цін на енергоносії, що об’єктивно стануть найефективнішим стимулом енергозбереження, то хоч би готувати країну до цього переходу.
Але чи розумно, хай і з мінімальним тимчасовим запасом міцності, починати неминучий рух до лібералізації газової політики зі знищення цього самого запасу? Нащо ініціювати загострення з тим партнером, від якого залежиш щонайменше в найближчій перспективі та якому самому кортить знайти привід для атаки? І чому при цьому навіть не намагатися заручитися підтримкою тих, хто декларує захист демократії у світі як свою цивілізаційну місію? Чому, нарешті, нова влада навіть пальцем не поворушила, щоб окреслити хоч би початок певних внутрішніх заходів, покликаних пом’якшити негативні наслідки для тих бюджетоформуючих галузей, які дають роботу мільйонам українців та ще з часів «єдиного і непорушного» Держплану міцно сидять на голці дешевого газу?
І зовсім уже чудовим виглядає старт і річна дистанція україно-туркменських відносин, коли зарозуміле небажання виконувати вигідні для нас умови контракту фактично на пустому місці викликало серйозне напруження, що може позбавити нас єдиної альтернативи російським поставкам газу в Україну. Питається: нащо замість того, щоб берегти як зіницю ока нашу співпрацю, яка в усі часи так дратувала Росію, самостійно створювати проблеми з Туркменістаном, — там, де навіть теоретично не можна запідозрити претензії на геополітичний вплив на Україну?
Хотілося б вірити, що загроза газової кризи нависла над країною лише внаслідок гарячковості та нетерплячого патріотизму нової влади, її революційного духу та наполеонівської тактики, взятої на озброєння ще під час виборів. Тактика, коли вплутуються в бійку без плану, розраховуючи одним осяянням по ходу битви вирішити її результат на свою користь.
Але чи можна тільки цим пояснити те, що відбувається? Адже не хотілося б думати, що нова влада настільки цинічна і по-макіавеллівськи підступна, щоб свідомо спровокувати газові розбіжності, готуючись до парламентських виборів 2006 року. Спровокувати, щоб у розпал передвиборних баталій холодом і безробіттям розкрутити в суспільній свідомості антиросійські мотиви з надією на додаткові голоси, які їй може принести відома технологія маніпуляції іміджем захисника від безжалісної підступності зовнішнього ворога. Однак правда й те, що категоричність і безапеляційність російської сторони може справді призвести до того, що на сході та півдні України пробіжить антимосковський холодок, а в центрі та на заході зовсім запахне гарячим.
Хоча ні в злий, ні в добрий намір уже не віриться — нинішню владу важко запідозрити в здатності провести складні політичні багатоходівки. Але це аж ніяк не вибачає її непрохідного авантюризму та легковажності. Адже наслідки можливої кризи здатні для всієї країни викликати такі важкі потрясіння, які навіть у наближенні не порівнянні з відомими м’ясо-бензиновими кульбітами самовпевнених канатохідців.
Де ж вихід? Невже розвиток у режимі кризи та подолання власних промахів назавжди залишаться фатальною рисою української державності?
Упевнений — вихід є. Але він не зводиться до спрощених рецептів, а вимагає системного підходу.
По-перше, необхідно назавжди відмовитися від узятого з минулого принципу партійності зовнішньої політики, і таким чином уберегти спільний український дім від коливань у безрозмірному діапазоні нашої строкатої політтусовки. Не зробивши цього, ми рано чи пізно ризикуємо завалити будинкове перекриття на голову самої української незалежності. Тоді вже буде однаково, хто хитнув першим, а хто останнім: чи то починав радикальний націоналіст, не здатний у Москві спілкуватися без перекладача російської мови, чи то завершив сучасний спадкоємець твердих більшовиків, який принципово не бажає користуватися у своїй країні рідною мовою, але ніяк не здатен вивчити хоч би англійську.
По-друге, треба негайно мобілізувати всі інтелектуальні сили України, залучити її ділові кола, щоб хоч на п’ятнадцятому році незалежності, нарешті не формально, а для потреб реального втілення в життя розробити зовнішньополітичну стратегію, пов’язану і за змістом, й у часі з планами, смислом і нюансами внутрішніх реформ. Стратегію, що була б вільна від ідеологічних страшилок, популізму й романтичної замріяності.
По-третє, негайно створити ефективний механізм міжвідомчої координації всіх державних структур, так чи інакше причетних до забезпечення зовнішньополітичної стратегії України. Адже попри багаторазові спроби його налагодити, проблемний віз роз’єднаності, підкресленої автономності та некерованості державних інститутів і понині не зрушив із місця. Указ стосовно цього існує, а виконувати його поки що ніхто не збирається. Якщо з цим рішуче не покінчити раз і назавжди, можна навіть не мріяти про реалізацію не тільки загальної стратегії, але про готовність оперативно вирішувати будь-яку раптово загострену проблему.
Й останнє. Хоча газове протистояння зайшло далеко і вирішити його повністю без втрат уже пізно, надмірно драматизувати ситуацію не варто. Важливо уникати нагнітання панічних настроїв і войовничої істерики, щоб необачно не залізти у ще один ящик Пандори, не маючи в арсеналі інших інструментів, крім дипломатичного чорнила. Замість цього, провівши рокіровки у власній переговорній команді, треба перевести діалог у спокійне русло. І з тверезою головою, відкинувши зайві подразники, продемонструвати партнерам — і Росії, і Туркменістану, і Євросоюзу — повагу та розуміння їхніх інтересів, щоб потім без емоцій і гіпербол пояснити межі можливого компромісу й тих принципових позицій, від яких ми не можемо відмовитися за жодних умов.
