«Такого Севастополь ще не бачив», — так оцінив візит Президента
України до міста- героя севастопольський колега, котрий стверджує, що це
було «незабутнє видовище».
Втім, ті, хто дивився ввечері в четвер ще відносно вільний
канал телебачення, звернули увагу: наш Президент начебто пішов наприсідки
на сцені урочистих зборів ветеранів. Але при з'ясуванні виявилося: Леонід
Кучма просто опустився на коліна перед залом, але деяка некоординованість
рухів Президента і народила невірне сприйняття. Леонід Кучма був схвильований
відповідно до випадку, і тому, обіймаючи й цілуючи нагороджуваних ним ветеранів,
злегка перекидав їх. Що, втім, сприймалося з розумінням бувалих у бувальцях
фронтовиків, яким Президент по-людськи став ближчим.
Леоніда Даниловича, судячи з усього, дуже непокоїло одне
докорінне запитання, на яке, вочевидь, він безупинно шукає відповідь. І
тому він настирливо запитував: «Скажіть, будь ласка, я, син батька, який
загинув у цій війні, я навіть не можу подумати у страшному сні, що я хочу,
щоб ви жили погано». Із залу пролунав голос: «Ми живемо погано!» «Так,
— сказав Президент, — дійсно, живемо погано. Я хочу у вас спитати: чому
ми так погано живемо?» Кілька спроб самому відповісти на це запитання були
злегка плутаними, хоча Леонід Данилович запевнив ветеранів: «Я просто хочу
бути чесним перед вами. Ніколи з цієї стежки не зійду, щоб ви знали». Але
відповідь не давалася: «Ми зобов'язані, скажіть, будь ласка, я даю чесне
слово, я не маю права, я пройшов життя не по рівній доріжці... Я клянуся,
готовий поклястися на Конституції, на Біблії, що я хочу всією душею, щоб
ви жили краще, ніж ми сьогодні живемо. І я зроблю все, що тільки можу зробити».
Зал, із завмиранням серця чекаючи завершення все ж таки вируленої на фінал
думки, дружно і з полегшенням зааплодував.
Може, саме в цей момент до організаторів зустрічі пробився
хтось із представників міськкому КПУ — мовляв, «хлопці, ви хоча б трансляцію
вимкнули, все місто ж падає». Але комуністичні підступи було знехтувано
— хто ж не знає цих лиходіїв-червоних!
Президент розчулив усіх любов'ю до ветеранів, до Росії
та міністра оборони РФ Сергєєва: «Ми ракетники, ми великі друзі», — сказав
Президент. І порадив: якщо хто не вірить, спитайте у дружини Сергєєва в
залі. Всі повірили, тим більше, що Президент зізнався: він з міністром
оборони Росії «до ранку нарешті домовилися» і в Севастополі буде відкрито
спільний госпіталь для ветеранів, і якщо хтось із них поскаржиться, що
там погано, винуватцям буде «харакірі». Наслідки «договірної» ночі, можливо,
примусили Президента зробити ще одне зізнання: «Я не політик, я ракетник.
Це доля так розпорядилася» — в сенсі повела в політику. «Я зараз дуже жалкую,
що ми розбіглися, що немає ядерної зброї, бо ядерний щит Радянського Союзу
кувався в Україні», — щиро нарікав Президент, знаходячи у залу велике розуміння.
Якщо до цього додати, що група підтримки Кучми в центрі міста (спостерігачі
чомусь звернули увагу на схожість її учасників із «звичайними громадянами»
спеціальної підготовки, які на всіх вуличних заходах у великій кількості
«розчиняються» в натовпі) пройшла з прокучмівськими гаслами, російських
натовпів з їхніми лідерами не було взагалі, а Леонід Кучма вперше перебував
не в закритих зонах і на околицях, то можна зробити висновок: наш Президент
«узяв», нарешті, Севастополь. І сумна нота в репортажі одного російського
телеканалу — «в місті російської слави ми тепер тільки гості» — це чудовий
підсумок.







