Інколи здається, що історія нічого не вчить. Але це не так. Вона таки вчить — якщо в цієї вчительки життя НАВЧАЮТЬСЯ
Володимир Панченко, український літературний критик, літературознавець, письменник

Лісовий кодекс для олігархів

25 липня, 2009 - 00:00

Чим далі в часі віддаляємось від того чорного дня, коли Україну потрясла страшна трагедія — люта печерна розправа нелюдами над невинною незахищеною людиною, тим більше замислюємось, як могло так статись і чому до цього часу вона активно заговорюється, а не діється? І чи застановить ця трагічна подія від повторення у майбутньому, чи забудеться і зведеться до процесу безкінечного пошуку винних? Чи врешті-решт запитаємо себе і владу: що з нами сталося, що ми, народ мудрий, роботящий, вільний, як виявляється, покірно терпимо все: і роздержавлення, і безробіття, і безгрошів’я, і страшну наругу, і таку владу? І навіть не питаємо, на яких правах ці людолови гарцують по наших прабатьківських землях, не допускають законного господаря на відстань пострілу до його рідної землі?

Чому державні мужі, які так борються за Конституцію в частині владних повноважень, якось тихо забувають про інші її розділи, де гарантується право будь-якому «маленькому українцю» ходити по землі будь-де, так, як В.Олійник на Кіровоградщині, чи купатися будь-де, як малий хлопчик на Львівщині, який загинув під скутером «власника» озера, що таким чином намагався вигнати малого зі «своєї» води. І ніхто не має права позбавляти за це життя, яке, згідно з тією ж Конституцією, є найвищою цінністю. Невже наша держава, відмінивши смертну кару, віддала право виносити й виконувати вироки будь-якому грошовитому «слузі народу».

Подивімось, чому ж виникають незаконні «угіддя», де можна все?

Спочатку, коли грабували наші заводи й фабрики, ми мовчки виживали, торгуючи на базарах всім — від секонд-хенду до домашньої випічки. Коли ж «дерибанили» нашу земельку, ми, знову мовчки, на приватизованій глитаями землі, на правах раба, без документів-трудової книжки, на умовах олігарха, зводили їм вілли і замки, мовчки.

І після того, як «вирішили» із землею, взялись за останнє — за наш природній життєвий ресурс — ліси, озера, річки. Спочатку тихенько (без стрілянини), за Законом «Про недоторканість», сотні гектарів лісових угідь Закарпаття та Івано-Франківщини опинились у володіннях відомих державних «достойників». І знову народ промовчав. І безумовно, після такої всенародної доброзичливості, народні обранці вирішили грабувати «в законі». І у 2004 р. групою народних депутатів попереднього скликання розробляється Проект змін до Лісового кодексу України, а через два роки 08.02.2006 р. №3404-ІV підписується Президентом, вже як Закон України «Про внесення змін до Лісового кодексу», в якому з’являється нововведення — нова норма «тимчасове користування лісами».

Згідно зі ст. 18 цього Закону «об’єктом тимчасового користування лісами можуть бути всі ліси, що перебувають у державній, або комунальній, або приватній власності». Тимчасове користування може бути: довгостроковим —терміном від 1 до 50 років і короткостроковим — терміном до 1 року.

Ст. 20 цього ж Закону дозволяється в лісах так званим тимчасовим довгостроковим користувачам до 50 років:

1. здійснювати господарську діяльність

2. зводити тимчасові будівлі й споруди

3. отримувати продукцію і доходи від її реалізації

Тобто цими змінами до Лісового кодексу авторський колектив (з яким можна познайомитись на сайті Верховної Ради України) у складі народних депутатів: заслужених лісівників України, вчителів біології та історії і просто істориків (відомих), без жодного юриста та фахівців у сфері землекористування і охорони навколишнього середовища, без яких недопустимо тлумачити Закони Лісового кодексу, надав однакове право господарювати олігархам, на вибір, чи-то у державному національному заповіднику, чи у звичайній сталінській полезахисній лісосмузі. Крім того, цей закон не передбачає жодних обмежень не лише у сфері використання лісів, але й у величині лісових ділянок, які надаються у користування на 50 років. Тобто бери скільки можеш і хочеш! Або оптом весь лісовий масив чи лісопаркові зони лісового фонду того чи іншого державного лісового підприємства, або поділивши кожному по 1000 га «із своїми», так буде веселіше і гучніше заганяти для відстрілу лісову зникаючу звірину, а ще веселіше — «на привалє».

Це «навіювання», а не закон, який не корелюється, що є обов’язковим, ні із Законом України «Про охорону навколишнього природного середовища», ні із «Земельним кодексом України», ні із Конституцією України, ні із самим «Лісовим кодексом», ст. 3 якого передбачено, що лісові відносини регулююся згаданими законами, а в дані ситуації, навпаки, входять у протиріччя з ними, адже ст. 1 Лісового кодексу стверджується, що «ліси України є її національним багатством... та є джерелом для задоволення потреб суспільства в лісових ресурсах», а не потреб «Лозинських». Тобто Закон України «Про внесення змін до Лісового кодексу» є поза законами України та Конституцією України.

Підтвердженням дій даного закону може послужити одне із багатьох рішень місцевих органів, в даному випадку — Львівської облдержадміністрації, про відведення ділянки в унікальній лісопарковій зоні лікувально-оздоровчих лісів Держлісфонду, в межах Львівської міської Ради. На цій території, виділеній в довгострокове тимчасове користування одному із Львівських достойників, зводиться капітальна огорожа із вирубкою лісу під житлове будівництво.

На початку 2006 р. львівські науковці звертались до Президента України з проханням не підписувати цей злочинний для народу закон. Проте це прохання не було почутим. Зрозуміло, що Президент не може вичитувати всі документи, які він підписує, але відповідальні із Секретаріату напевно знали, що це не закон, а міна сповільненої дії, на якій вже почали підриватись.

Президент України оголосив, що він сам особисто бере під свій контроль цей резонансний злочин.

Ми маємо велику надію і звертаємось із великим проханням до Президента та Верховної ради України зробити основне — ліквідувати причину, тобто скасувати Закон «Про внесення змін до Лісового кодексу» від 08.02.2006 р. №3404-ІV, в частині статей 18, 20, 31, а також інші статті, якими дозволено керівникам місцевих органів адміністрацій до завершення кінцевого розмежування земель державної, комунальної і приватної власності надавати право змінювати цільове призначення найцінніших лісових угідь, вирубувати лісові насадження під будівництво котеджів таі інших будівель.

Одночасно просимо:

— скерувати, з цього приводу Клопотання до Конституційного Суду України;

— дати вказівку керівникам місцевих органів влади скасувати всі рішення органів місцевого самоврядування, які стосуються передачі лісових ділянок у довгострокове тимчасове користування;

— перевірити їх використання з метою гарантування конституційного права народу України на ліси;

— накласти «мораторій» на передачу лісових ділянок у довгострокове тимчасове користування.

НЕ ПЕРЕТВОРЮЙМО ТРАГЕДІЮ НА ШОУ!

Недаремно справу Лозинського журналісти назвали метафорою Української дійсності. На жаль, майже так, але, все-таки, не все по-українськи. Адже ще місяць тому неможливо було уявити, що замість скорботного глибокого співчуття родині невинного убієнного В. Олійника, замість принесення вибачення перед односельчанами, як це прийнято в Україні і взагалі перед українським народом всіма тими, яким є за що не лише вибачатись, але шукати безпечні для себе місця перебування, Україна побачила ток-шоу «Справа Лозинського» в рамках бізнесового проекту пана Шустера. Допоки одна частина однопартійців-мисливців організовували втечу п. Лозинському від вироку «Іменем України», друга — організовувала, як відволікаючий засіб, репетицію ніби-то народного суду над цим страшним печерним бузувірством.

Періодично на екрані у пана Савіка появлялася на відео кліпі постать Президента, який гарантував, що цю найбільш резонансну справу бере під особистий контроль. Такого цинічного видовиська з екранів одного з найпопулярніших телеканалів Україна ще не бачила і, Бог дасть, більше не побачить.

У цьому вирі всеукраїнського злочинства, трагедій, які майже містично, паралельно відбулись одна на Кіровоградщині, а друга — на Львівщині, де у боротьбі за недоторканість до власності олігарха на озеро загинув підліток, який купався у ньому, все-таки з’явився невеличкий промінь оптимізму: народ не заговорив, а вже закричав. Можливо, ми почали задумуватись, що це може статися з кожним із нас, коли ми необачно зайдемо в ліс, чи скупаємось не там, де треба. І якщо народний голос не почують Президент і державні можновладці й не зупинять Іменем України цей вандалізм — то незабаром їм оведеться рятувати лозинських від народу.

Віра ЛЯСКОВСЬКА, голова постійної комісії природокористування,
охорони довкілля та благоустрою Львівської міської ради
Дмитро СКРИЛЬНИКОВ, голова громадської організації
«Бюро екологічних досліджень»
Юрій КУЖЕЛЮК, голова Львівської громадської організації
«Спільнота» депутат Львівської міської ради

Віра ЛЯСКОВСЬКА, Дмитро СКРИЛЬНИКОВ, Юрій КУЖЕЛЮК
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ