Щоб у повній мірі задіяти школу, Приходьку, звісно, насамперед необхідно було не помилитися з призначенням на ролі. У випадку «Сойчиного крила» формат спектаклю — один акт на двох виконавців — дещо спрощував завдання з суто матеріальної точки зору, але, водночас, робив неможливим і будь-яке маскування. Це як у коханні: байдужість одного з партнерів може вмить зруйнувати все. Та й сам спектакль усе про те саме — про пристрасть, про пов'язані з нею втрати й про вміння прощати. Одвічний любовний сюжет bз самого початку вимагав рівноваги між витонченістю гри й відвертістю, відсутністю фальшу. Крен у будь-який бік міг призвести або до чергової жорстокої мелодрами, яких чимало не тільки на сцені, але й «у телевізорі», або до надуманого естетствування а-ля Набоков. На щастя, цього не сталося, й саме завдяки рівновазі, насамперед рівновазі акторській.
Остап Ступка, виконавець ролі Масіно, починає спектакль тривалим монологом — сповіддю людини, яка намагається за сарказмом і смакуванням новорічних розваг приховати свою найглибшу самотність. Ситуація сама по собі є трагікомічна. Ступка-молодший — артист саме такого плану, навіть, швидше, зі схильністю до ексцентрики, й партія саморефлексуючої самотності йому вдається дійсно блискуче. Однак, коли крізь рядки нежданого листа, отриманого від колись коханої людини, починають проступати істинний біль і справжня драма, обдарованню актора трохи незатишно, адже умови гри міняються досить серйозно, і тут, здається, потрібні інші фарби. Й ось ініціатива цілком переходить до Наталії Корпан у ролі Марії, яка була ошуканою, настраждалася, але як і раніше, кохає.
Вибір саме цієї актриси потрібно визнати винятково вдалим. Корпан — талант дивний і своєрідний, все ще (абсолютно незаслужено) не розкритий повною мірою. Немає ще в Києві ролі «по ній», можливо, тому, що не всі постановники по- справжньому роздивилися актрису. Її русло — саме суперечливі, складні героїні, котрі вимагають витонченого передавання безлічі відтінків настрою. Ці здібності актриси благотворно позначилися на спектаклі. Корпан грає долю, в її Марії оживають і закохана дівчинка, і романтична втікачка, й навчена горем і нестатками доросла жінка; «лід і полум'я» сходяться в ній бездоганно. Саме тому всі пристрасті її героїні сповнені такої необхідної для спектакля щирості, відтіняючи эксцентріаду Ступки-Масіно, який намагається з невеселим сміхом обіграти, обдурити самого себе. «Увертюра» для двох інструментів такою й залишається, з тією лише різницею, що солірує в ній усе ж таки глибокий, сильний голос Корпан; Остап Ступка швидше задає певний емоційний ритм.
Зазвичай у таких постановках малого, камерного простору робота сценографів, освітлювачів, костюмерів зводиться до мінімального декорування. Адже дистанція між актором і глядачем мінімальна, а значить, будь-які прикрашальні хитрощі при такому великому плані начебто й не є особливо потрібними — досить лише, щоб артисти якісно зіграли. На щастя, в новому спектаклі «Сузір'я» це не так. «Увертюрі до побачення» підібрано хорошу раму (художник — Поліна Адамова). Це стосується, звісно, одягу героїні — робота костюмера Ірини Батько й фітодизайнера Ліки Гарусової дала чудовий результат. Марія одягнута не просто привабливо — її вбрання вторять долі, змінюючись згідно з її химерною й ламаною історією, додає інколи їхньому носієві вигляд нереальний, фантасмагоричний — як, втім, і належить виглядати втіленому спогаду. Переважання тіней у гаммі освітлення спектаклю додає цьому сновидінню про минуле «атмосферну» переконливість.
Отже історію двох люблячих, які страждали й возз'єдналися, було розказано. Головне ж те, що в ній незримо був присутнім третій — глядач, якого творці спектаклю, судячи з усього, не забували, так чи інакше орієнтуючись на нього. Той самий глядач, який любить красиві, витончено розказані історії про кохання. Кохання з благополучним закінченням — навіть після багатьох нещасть.







