«Мені часто сниться Львів, і я завжди прокидаюся щасливим»
…Ну який сенс готуватися до інтерв'ю, якщо все одно буде майже суцільний монолог. І його тема залежатиме не від вибудуваних тобою один за одним запитань, а від настрою Майстра, від того, що бачив він сьогодні, кого зустрів і хто, не дай Боже, зіпсував йому настрій. Якщо врахувати, що знаходилися ми у палаці Потоцького, в блискучому дзеркальному залі, тобто у Львові — місті, де народився і виріс Роман Віктюк, — можна було завбачити, що настрій його буде благодушним. Але якщо врахувати, що це місто не тільки залишило теплі спогади, але й цебром холодної води часом обливало, то можна чекати всього: слів образи та критики.
Наша розмова пройшла напередодні ювілею Романа Григоровича. Невже йому виповнюється 70 років, адже на обличчі — ні зморщечки?! З жіночою в'їдливістю шукали у Віктюка ознаки старіння. Але втомилися більше ми, журналісти, а він дивував нас своєю рухливістю. Йшов то в один кінець залу, то в інший. То пив каву, то прямував до стола, щоб узяти коньяк… Причому майже біг з легкістю хлопчика. Настрій — святковий, жартівливий. Але хто міг бути впевнений, що через секунду він не кине: «Ти що, дурна?!» Причому на найпростіше запитання, і перестане з тобою спілкуватися. Він і справді раз у раз переривав розмову. У Львові у Віктюка друзів і шанувальників стільки, що він може безупинно посміхатися і потискати руки.
Роман Григорович не злічити, скільки разів кидався комусь на шию, а швидше кидалися до нього, тому розмова переривалася. Ну, просто неможливо увагу такої людини-фонтану сфокусувати надовго на чомусь одному! Але можна й потерпіти, побігати за ним з диктофоном по залах — адже не щодня говориш із львів’янином, якого визнав світ.
У 1991 р., після постановок у театрах різних міст, Віктюк у Москві створює власний театр (основу трупи якого складають українці) і дає можливість власному таланту бути абсолютно вільним. Утім, свої творчі витвори (понад 120 вистав) він ніколи не ставив у жорсткі рамки — ні коли ставив вистави у Швеції, Фінляндії та США, ні коли працював в Італії, Греції, Ізраїлі або Югославії. Роман Григорович — єдиний із режисерів іноземного походження, нагороджений міжнародною премією Інституту італійської драми за краще втілення сучасної драматургії (1997 р.), володар театральної премії «Maratea» Центру європейської драматургії. До речі, Спілка театральних діячів України з 1997 року рекомендує Р. Г. Віктюка до присвоєння звання народного артиста України, але питання досі відкрите...
ПОВЕРНЕННЯ В ДИТИНСТВО
Як тільки Роман Віктюк зайшов до Палацу Потоцьких, він запитав: «А знаєш, що тут було раніше?» — «Палац одружень». «А ще раніше? Палац піонерів, і я займався тут у кількох гуртках. На п’ять хвилин залетів до авіамодельного. Але це здалося мені нецікавим. Театр — ось що мені завжди хотілося. І я сам створив для себе театр, свій гурток на площі Ринок, у будинку № 18, третій поверх. Там я ставив усе, що заманеться, починаючи з «Пікової дами», «Сільви» та «Маріци»... Приходили діти з усієї площі Ринок, знаєте, як було цікаво? А я був без слуху, але сам собі вигадував мелодики та ритми. Як натхненно ми грали!
Минули роки, діти виросли, і тепер, приїжджаючи до Тель-Авіва або якогось іншого міста світу, я зустрічаю їх за лаштунками, вони гронами повисають на мені і ридають від щастя спогадів минулого.
На мій погляд, пам’ять людська схожа на бібліотечні полиці, на яких хтось переплутав книги. Напевно, тут є й повні зібрання творів, але томи стоять у такому безпорядку, що відразу нічого не знайдеш. Залишається знімати книги зі стелажів і заглядати під обкладинку в пошуках імені автора...
У долі людській нічого випадкового не буває. От і Львів у моєму житті невипадковий. Він увійшов у мою душу своєю особливою естетикою. Навряд чи щось подобалося мені в житті більше (крім, звичайно, театру), ніж фасади і портики рідного міста. Із споглядання їх, класичних, еклектичних, виконаних у найнеймовірніших стилях, я дізнався про історію світу більше, ніж із будь-якої прочитаної книжки. Пам’ятаю, по дорозі до школи дивився на будинки і заглиблювався у неймовірні фантазії: не встигши побувати ніде, крім Львова, я бачив Італію, Грецію, Польщу...Потім, через багато-багато років, я знаходив різні куточки в Римі, Афінах, Кракові, в чужих містах зустрічав Львів і повертався в дитинство.
Львів ставав для мене своєрідною декорацією, в якій репетирував такий собі спектакль. Змінювалися актори, костюми, атмосфера на сцені, але день прем’єри так і не наставав...
«ЯКІ ПРЕКРАСНІ ГОЛОСИ У НАС В УКРАЇНІ»
— Романе Григоровичу, працюючи на сценах театрів різних країн, ви називаєте себе українцем, греко-католиком за віросповіданням.
— Я — українець, і цим пишаюся! Пригадую, як Олег Єфремов попросив мене подумати, що поставити до 50-річчя створення СРСР? Я відразу ж запропонував «Украдене щастя» Івана Франка. А знаєте, яка афіша у нас була? «К 50-летию образования СССР — «Украденное счастье». Ще вдень вона висіла, а увечері, коли тогочасне Політбюро мало приїхати до театру, то її вже заклеїли...
Я був у прекрасних стосунках з дружиною канадського посла, її батьки були зі Львова, і ми розмовляли, звичайно, галицьким діалектом. Одного разу я попросив її привезти плівку із записом греко-католицької служби (на ті часи це була заборонена тема). Я пам’ятаю жінок, що стояли на Арбаті, які приїхали до Москви спеціально для того, щоб пояснити, чим православ’я відрізняється від унії. Перехожим не було діла ні до цих дивних жінок, ні до їхніх проблем... Так ось, ця плівка звучала протягом усієї вистави. Були місця, коли вона звучала так голосно, що Єфремов просив: «Ти можеш її тихіше зробити?» Прийшов заступник міністра культури приймати виставу, а він був українець, і запитує: «Романе, а що це за хор співає»? А я, не моргнувши оком, видаю: «Чернівецький». — «Які прекрасні голоси у нас в Україні»...
Якось після вистави мені говорять: вас на прохідній якийсь чоловік чекає. Виходжу і бачу чоловіка 80— 85 років з прекрасними очима. Він подивився на мене уважно і запитав: «Ви розумієте, що ви зробили?» — «Розумію». Він поцілував мені руку і пішов.
Коли був запис вистави «Украдене щастя» на Центральному радіо, то вперше на всю країну звучала у виставі греко-католицька служба. Я тільки просив, щоб листи, пов’язані з музичним оформленням цієї вистави, передавали особисто мені в руки. До речі, не було жодного листа, щоб хтось написав: який мерзотник задіяв греко-католицьку службу у виставі?
Ця вистава довго жила (до смерті прекрасного актора Георгія Буркова). Глядач приймав «Украдене щастя» чудово! МХАТ — театр багатий, послав гінців до Карпат і ті закупили для постановки одяг, меблі. Вийшло дуже колоритно.
«ДВЕРІ НАВСТІЖ»
— А ви уявляєте, скільки людей поплатилися б тоді за подібну витівку?
— Знаю! А скільки разів мене спокушали дачами, квартирами, грошима, званнями — не вдалося, ані разу! «Така собі українська дитина, вона ще ліпша, ніж жидівська!» Скільки у нас тут світових доріг проходить, п’ять, здається? У нашому будинку жили люди різних національностей і завдяки цьому я знав кілька мов, і вже ж, звичайно, польський, іврит. Зранку до вечора наші двері були відкриті. Взагалі тоді засуви були не прийняті — нічого нам було ховати. Знаєте, навіть коли почали вивозити львів’ян у Сибір, то це правило не вдалося змінити. На всіх трьох поверхах сусіди знали, хто що готує. Моя мама постійно когось підгодовувала.
— Тепер ви свої двері закриваєте?
— Часи змінилися. Я живу в самому центрі Москви, а «жовта» преса написала, що у мене в квартирі картини Ренуара, Дега і взагалі я багатій. Я з ними й не сперечаюся, але, повірте, живу без розкоші. Просто одного разу у мене брали інтерв’ю в Америці, а жив я в ті дні у всесвітньо відомої балерини Наталки Макарової, і у неї справді все це є, ходив між дорогими меблями, піднімався розкішними сходами на третій поверх, мені відкривав двері швейцар, а ЗМІ все це знімали. Ось звідти пішли чутки про моє казкове багатство. Хоч слава дорогого режисера ходить за мною слідом. Написали навіть, що у мене 336 костюмів! Можу позичити поносити. Ось на мені перстень, подарований самим Версаче. Другого такого немає, і я цим пишаюся.
— Ви завжди з гордістю говорите ще й про те, що ви народилися у Львові. А що вам сьогодні в ньому не подобається?
— Бруківку, яка відчула біль і радість цього міста, вже змінили. Цивілізація зняла всі покрови болю, які повинні були залишитися. Нині будинки, фальшиво пофарбовані, не відтворюють тієї енергетики, яка пульсувала раніше (за останні, принаймні, 300 років). Наприклад, будинок, у якому я живу: в ньому була кав’ярня, і Іван Франко з письменниками постійно сюди приходив. Цей будинок на Галицькій, 7 ще зберігся, його не зруйнували. Там дах готичний, а представники тогочасної влади водрузили на нього величезні букви. Вони увечері світилися червоним світлом і було написано «Слава КПСС!» Ця «Слава КПСС» зробила нам такі діри в готичній будівлі, що у нас і досі тече стеля. Як тільки дощ — так у нас і капає. Біда! Знаючи всіх мерів, я жодного разу не наважився попросити у них про допомогу. Багато років нічого не міняли і не фарбували будинок.
А реконструкція напередодні 750-річчя? Це не реконструкція, а нашарування політичне. Наприклад, якщо дивитися, стоячи обличчям до Ратуші, то ліва сторона пофарбована, центр пофарбований, а права — ні. Прямо «потьомкінські села». Напевно, політиків везли однією стороною. А якщо ще 200 метрів пройтися, то біля Театру ляльок навалена величезна купа брущатки. Так і лежить.
— Напевно, не встигли укласти...
— Не тільки не встигли, а просто дізналися про маршрут, по якому повезуть «дорогих гостей», і кинули роботу, оскільки тут чужі не побачать. І таких прикладів можна назвати масу. Показуха — це жахливо! Коли я бачу Львівський оперний театр, де був Президент України з дружиною, почесні гості, то був порядок. Вони виходили і входили через двері, звідки вони не могли побачити Театр ім. М. Заньковецької — весь такий обшарпаний! Він у такому жахливому стані! У мене серце обливається кров’ю. Це ж поряд, і такого не повинно бути! Одне щастя, що люди зі своїм дитячим, львівським, веселим характером не звертали увагу на деталі. Вони співали, раділи, що вони живуть у Львові, який вони просто люблять, і дорогий він їм не тільки на свята, але й у будні.
Ви знаєте, зовсім нещодавно померла прекрасна актриса Театру ім. М. Заньковецької Босенко, їй було 94 роки. Вона була дружиною знаменитого Бориса Тягна, він був головним режисером театру, людина, пов’язана з Лесем Курбасом, але поховати її на Личаківському кладовищі, поруч з чоловіком, не вдалося. Треба було заплатити якісь гроші, а їх не знайшли і поховали актрису в Брюховичах. Від театру на похоронах була єдина актриса, і в жодній газеті некролог не надрукували! Сталося це напередодні святкування 750- річчя Львова, а Босенко сприяла славі нашого міста протягом усього свого життя. Чи знайде хто до її могили тепер дорогу? Якщо б я був у місті, то пішов би до керівництва, або сам, зрештою, дав гроші...
Мені вдалося побувати на виставі у Львівській опері на балеті «Створення світу», приуроченому до річниці смерті геніального художника Євгена Лисика. Дружина танцівника Германа Юсупова, який був блискучим у цій виставі, відновила виставу. Танцювала прекрасна молодь, до речі, у Львові, прекрасна балетна школа. Я був щасливим, побувавши на балеті! Ніби не було цих 30 років, і діти, яким 19-20 років, сьогодні танцюють прекрасно. Але, на жаль, нині прийшло молоде покоління, яким ніхто не займатиметься, і чим краще вони почуватимуться на сцені, тим більше буде перед ними перешкод. І дай Бог директорові театру сил, щоб він, як тільки міг, сприяв зростанню зірок.
Переконаний, що у Львові має настати Відродження. Воно буде пов’язане з тими, хто вчиться у мене в Москві. До речі, вони хочуть повернутися і сприяти тому, щоб це відродження Львова як культурної Мекки відбулося. Це буде, незважаючи на політичні, економічні проблеми. Так має бути. За це треба молитися. Тільки шкода, що не всі дочекаються цього часу...
