Не знати історії - означає завжди бути дитиною.
Цицерон, давньоримський політичний діяч, видатний оратор, філософ і літератор

...Ми вже були в «Євросоюзі»

Сільський голова Старої Збур’ївки, що на Херсонщині, Віктор МАРУНЯК і чернігівський історик Володимир БОЙКО — про український «ген самоврядування»
4 квітня, 2012 - 00:00
ВІКТОР МАРУНЯК
БАТУРИН — ОДНЕ З БАГАТЬОХ МІСТ УКРАЇНИ, ЩО У XVII СТОЛІТТІ ОТРИМАЛО, ЗГІДНО З ЄВРОПЕЙСЬКОЮ ТРАДИЦІЄЮ, МАГДЕБУРЗЬКЕ ПРАВО. АЛЕ ПІСЛЯ КРИВАВОЇ РІЗНІ 1709-го НА ДОВГІ РОКИ НАСТАЛА «МЕРЗЛОТА САМОДЕРЖАВСТВА». ЗДАВАЛОСЯ, ВСЕ ЗАГИНУЛО. УТІМ, КОЛИ УКРАЇНА ЗДОБУЛА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ, ВИЯВИЛОСЯ: ТРОХИ ВОЛІ — І З’ЯВЛЯЮТЬСЯ НОВІ ПАРОСТКИ / ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Історія боротьби громади села Стара Збур’ївка (Херсонщина, Голопристанський район) із місцевими начальниками триває з 2007 року. Саме тоді село разом із головою виступило проти «розтягування» найкращих земель, які, як стверджувалося, районна адміністрація роздала підставним особам. Сміливий виступ, зрештою, призвів до того, що проти голови сільради Віктора Маруняка порушили кримінальну справу, він опинився за ѓратами. Але громада рук не склала, створила «Комітет самооборони села Стара Збур’ївка», підтримала законно обраного голову. Невдовзі під тиском людей Віктору Маруняку змінили запобіжний захід і звільнили з-під варти, він повернувся до виконання своїх обов’язків, а згодом був знову обраний головою сільради. І що прикметно — на виборах він набрав вражаючі 92% голосів виборців. Більше, здається, — тільки у Путіна в Чечні... Різниця тільки в тому, що у випадку із Віктором Маруняком підозр у фальсифікаціях не виникає. Та чи завершиться історія про те, як прокинулося старозбур’ївське громадянське суспільство, хепі-ендом — наразі невідомо. Боротьба за повернення земель триває. У селі створено Центр правової інформації та консультації, який допомагає селянам та надає правову допомогу ще 12-ти навколишнім селам.

Ця невигадана історія з життя українського місцевого самоврядування стала фабулою документальної короткометражки, яка разом зі стрічками про село Закотне Новопсковського району Луганської області та місто Павлоград, що на Дніпропетровщині, об’єднана в проекті «Нові герої». Стрічки було створено за підтримки Міжнародного фонду «Відродження» у співпраці з Правовою Ініціативою Відкритого суспільства (Будапешт). Знімав короткометражки молодий режисер із Херсонщини Роман Бондарчук, який, попри юний вік, уже має низку нагород міжнародних фестивалів (GoEast-2009, Німеччина; «Кіношок», Росія; «Кінотеатр-doc-2008», Росія).

У преамбулі до проекту «Нові герої» його ініціатори влучно зауважують: «20 років незалежності докорінно змінили обличчя столиці та великих міст України, створивши фасадний вигляд країни з дорогими автомобілями, готелями та ресторанами. Натомість життя українців у селах, селищах та невеликих містечках зазнало дуже мало змін.

Влада, гроші, освіта, можливості розвитку — все це в уяві мільйонів українців стало ототожненням міграції. Для одних — зовнішньої, для інших — внутрішньої. Місцеві громади опинилися у стані, коли не мають належних ресурсів для розвитку, а влада часто монополізована представниками нового класу власників, які завдяки корумпованим зв’язкам не відчувають жодних обмежень у прагненні підвищити свою позицію у чисельних та популярних щорічних рейтингах багатіїв. Майже чверть українців, за офіційними і дуже заниженими оцінками, живуть за межею бідності. Бідність має багато складових. Одна з них — недоступність звичних та необхідних для якісного життя послуг, неможливість скористатися навіть тими правовими інструментами, які встановлено законом».

Проект «Нові герої», по суті, присвячено тому, як «люди на місцях» борються за свої права та повертають собі й місцевій громаді напівзабуте відчуття гідності. Вони є живим та вже задокументованим свідченням того, наскільки немічними є регіональні стереотипи, що побутують в українському суспільстві й ЗМІ, та викликають щемливе відчуття — як мало ми знаємо про свою власну країну... Якщо розглядати проект глобальніше, то кожна з трьох короткометражок — це історія про те, як пострадянська країна із численними травмами, а втім, із європейським корінням та відповідною генетичною пам’яттю, повертається до СВОГО життя. Не через масштабні та часто порожні заяви чиновників, а на мікрорівні — свідомості окремих громадян. Це повернення відбувається по-різному: через боротьбу за свою землю, через відстоювання своїх прав, через намагання ліквідувати паразитарні утворення на пострадянському тілі країни. Боротьба з Системою на локальному рівні, як правило, особливо складна та «кривава», а двобої з ЖЕКом, облдержадміністрацією або посередниками між селянами та молокозаводом перетворюються буквально на давньогрецькі трагедії. Утім, є тут ще один важливий нюанс. Усе це Україна переживає вже не вперше. Тема самоврядності для нас — зовсім не нова, а швидше добре забута стара. І в цьому точки зору героїв двох сьогоднішніх інтерв’ю — сільського голови Старої Збур’ївки Віктора Маруняка та чернігівського історика Володимира Бойка — збігаються.

Марія ТОМАК, «День»

— З чого почалася історія, котра лягла в основу короткометражного фільму?

— За фахом я — вчитель історії, працював у сільській школі, а 2006 року наважився взяти участь у місцевих виборах. Завдяки підтримці громади переміг.

Звісно, перші три тижні на новій посаді я фактично ночував у кабінеті: вивчав законодавство, бюджет, документи. І вже тоді для себе зробив висновок, що, зважаючи на ті правила гри, які вибудувані, держава вже давно мала би припинити своє існування... Тому я визначив пріоритети у вирішенні проблем (а Стара Збур’ївка — це одна велика проблема), почав поступово вирішувати — й мені це почало вдаватися.

Приблизно за рік з’явилися проблеми. Справа в тому, що багато земель за селом знаходяться у розпорядженні не сільської, а районної державної адміністрації. Вона може комусь «виділити» землі, та так, що ми про це й не знатимемо. Так випадково мені до рук потрапив папірець, в якому зазначалося, що 28 осіб отримали по гектару за селом. Я почав з’ясовувати подробиці, вимагати пояснень, протестувати, подавати заяви до суду. Спершу мені погрожували, а потім дали команду УБОЗу зробити мене хабарником. Почалося полювання. Місяців сім їм нічого не вдавалося. А потім, коли сільська рада отримала 10 тис. гривень благодійної допомоги при свідках, це кваліфікували як хабарництво — й забрали мене в СІЗО.

Перебуваючи в СІЗО, я спілкувався з іншими сільськими головами, які стикалися з такою самісінькою ситуацією. Таке враження, що сценарій «як зробити сільського голову хабарником» відпрацьований. Як правило, для наступу обирається субота, обід, за вихідні людину доламують. І в понеділок рятувати «хабарника» вже пізно — затриманий підпише все, що від нього вимагають. Така практика існує й сьогодні.

Зараз мене знову обрали сільським головою, за мене проголосувало 92% відсотки виборців. Працюю далі. Періодично відбуваються судові засідання, на які потерпілі не приходять. Судові засідання вже давно перетворилися на якусь комедію.

— Коли ви наважилися протистояти, на кого розраховували?

— Я зрозумів, що навіть зі своєю командою (а це осіб 15) нічого не зможу зробити. Потрібна підтримка громади. Зібрав «сходку» села, на яку прийшло дуже багато людей. Я їм пояснив ситуацію і запитав: що робитимемо далі? Якщо ви зараз скажете, мовляв, таке життя, в такій країні живемо, така влада, й махнете рукою, як махнули наші сусіди, — це буде ваше рішення, і я його прийму. Якщо ви скажете, що обрали мене для того, щоб я захищав ваші інтереси, тоді будемо боротись. Усі проголосували за другий варіант. Мені відступати було нікуди — мене підтримали односельчани.

Розкрадання земель відбулося на території трьох сільських рад. У нас забрали 28 га, які ми зрештою відстояли, а в них — майже сотню. І от порушена кримінальна справа проти тих дерибанщиків: начальник земельних ресурсів сидить у в’язниці, начальник УБОЗу, котрому заплатили, щоб мене заарештувати, самого спіймали на справжньому хабарі. Але я єдиний проходжу свідком по їх справі. Тобто порушення були на території трьох сільських рад, а свідок — лише я один!

— Значить, у Старій Збур’ївці є громадянське суспільство...

— Нам це вдалося, бо й село особливе — за радянських часів у нас не було колгоспу. У нас є річка й ліс і немає земель сільськогосподарського призначення. А це багато означає, зовсім інша психологія в людей сформувалася.

Після тієї перемоги нам ще багато що вдалося. Хотіли забрати затоку Збур’ївський кут на 49 років, на якій село стоїть — ми від них відбилися. Через місяць вони сказали: все, Збур’ївка нам, мовляв, хребет переламала, ми туди не сунемось. Але тепер воюємо за дитячий садок. Ми його збудували. 3 роки стояв готовий дитячий садок, але без світла. Знову бюрократична тяганина. Лише в січні цього року підключили світло. Того ж дня приїхало керівництво району й сказало, що завтра приїде губернатор, телебачення, словом, урочисте відкриття. Кажу їм: хлопці, зима! Тільки вчора підключили світло, потрібно обкатати все обладнання, набрати групи, штат... Плюс проблема з фінансуванням. Але пообіцяли губернатору урочисте відкриття — і край. Потрібно поставити «галочку». В результаті посварилися, вони викликали наряд міліції. Районна державна адміністрація надрукувала 500 листівок зі своєю позицією щодо дитсадка, що його треба відкривати, що справу гальмує сіль голова, й о 6 ранку наступного дня розкидала ці листівки по селу. Словом, знову протистояння.

— На вашу думку, що необхідно зробити, щоб по всій Україні люди стали більш рішучими, не боялися відстоювати те, що їм належить по праву?

— Тут справа в менталітеті. Насправді ми — хвора нація. Нам дуже довго розповідали, що ми найщиріщі, найпрацьовитіші, що краще від усіх співаємо. Насправді ми вже давно не такі. Хтось має поставити діагноз: чи президент, чи політики. Але їм це не потрібно — це втрата електорату.

Ми хронічно хворі, й діагноз нам ще не поставлено. Має бути державна програма перевиховання цілого народу. А поки що позиція «моя хата скраю» дуже поширена.

— Як нам відомо, ваша позиція була радикально протилежною ще з 1980-х років...

— Я був делегатом 2-го та 3-го з’їздів Народного руху, брав участь у створенні його осередку в нашому селі.

У районному центрі Гола Пристань є величезна електрощогла. І от ми вночі 1989-го прикріпили до неї національний прапор. Керівництво днів 5 не могло знайти нікого, хто б міг його зняли. А у вересні 1991-го ми вже офіційно на лінійці підняли прапор у школі. Пам’ятаю, тоді нас вважали бендерівцями...Така от історія.

— Щодо історії. Ви ще викладаєте в школі?

— Читаю курс із 5 лекцій «Історія Старої Збур’ївки». Ми 2 роки тому зробили документальний фільм «Історія Старої Збур’ївки» із обласною телерадіокомпанією. Він складається із двох частин: одна посіла перше місце на Міжнародному фестивалі в Польщі, а друга — перше місце на одному з українських фестивалів. Ми й газету свою видаємо, й веб-сайти маємо.

Громадську організацію «Комітет самооборони села Стара Збур’ївка» створили на «сходці» села, щоб координувати дії щодо захисту. Ще наша молодь створила громадську організацію «Дніпрова Чайка». Вони вже виграли кілька грантів, створили молодіжний театр. Словом, є на кого село залишити.

— Нещодавно під час круглого столу в «Дні» історик Володимир В’ятрович висловив думку, що Україна має стати країною громад. Як гадаєте, це реально?

— Насправді вона й була країною громад. Я, вивчаючи історію та звертаючись до архівів, на прикладі нашого села бачу, що так усе й було, ще з ХІХ століття. А потім прийшла радянська влада, якій такий стан справ був невигідний, бо незручно людьми керувати. Сьогоднішня влада теж не зацікавлена в тому, щоб Україна була країною громад.

Чого боїться влада? Коли вмикається світло і зчиняється галас, коли про незаконні діяння усі дізнаються. Вони хочуть красти тихенько. Бояться пікетів і мітингів.

Кілька років тому ми з іншими сільськими головами зрозуміли, що є потреба в об’єднанні, в спільній координації дій. Ми створили Асоціацію сільських рад і громад Херсонської області. Ми створили її, так би мовити, «знизу», а вже через два місяці Юлія Тимошенко заснувала Всеукраїнську асоціацію сільських рад. І ми чітко зрозуміли, що то — під вибори.

Розуміння «знизу» вже є, але воно ще не масове, не тотальне. Змінювати менталітет повинні органи місцевих рад, бо вони поруч, в одному «окопі». Але якщо впровадять адміністративно-територіальну реформу, на цих мріях можна буде поставити хрест. Сільради будуть опікуватися не лише своїм селом, а й тими, що знаходяться на відстані 50—70 км. До того ж, усі кошти отримають великі села, а маленьким нічого не залишиться.

Зараз ми працюємо над брошурою з конкретним алгоритмом дій: що потрібно робити, щоб громада стала свідома.

Неля ВАВЕРЧАК

P.S. Ознайомитися з селом Стара Збур’ївка ви можете на сайті stsburevka.ks.ua. Із діяльністю «Комітету самооборони села» — на сторінці http://zbyrevka.ru.gg. А переглянути короткометражки, створені в рамках проекту «Нові герої», можна тут: http://www.youtube.com/user/LEP Ukraine

Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ