Мова росте елементарно, разом з душею народу
Іван Франко, видатний український письменник, поет, публіцист

Міфи про «чорну» трансплантацію

гальмують розвиток перспективного напряму вітчизняної хірургії. Нарівні з цим багато хто з громадян не проти за гроші розлучитися зі своїми нирками
25 січня, 2001 - 00:00

«Раніше, — ділиться з «Днем» завідуючий кафедрою госпітальної хірургії Запорізького медичного університету Олександр Ніконенко, — українські центри трансплантології (усього їх чотири. — Авт. ), щорічно виконували по 100—150 операцій. Після прийняття закону цифра коливається в межах 20—25 пересадок в рік. Вимоги закону часто нездійсненні. Наприклад, людина потрапляє в автомобільну катастрофу. Травми не сумісні з життям, і вона може загинути протягом години. Прізвище потерпілого невідоме. Адреса проживання родичів так само. Поки міліція встановить особу, людина може померти і потреба в заборі органів відпаде сама собою. Проте якщо навіть фахівцям нашої спеціальної служби все ж вдається вчасно відшукати родичів потерпілого, останнім, як правило, не до розмов з лікарями. Тим більше на таку тему! Вони перебувають в шоці. У них горе — і цим сказано все». Розмови з родичами потенційних донорів — мабуть, найскладніша справа. У Запорізькому центрі цим займається завідуючий відділенням трансплантології Микола Поляков. «Бувають різні випадки, — говорить він, — одні люди співчутливо розуміють важливість свого вибору, і, незважаючи на горе, погоджуються. На їх думку, якщо вже близьку людину врятувати неможливо, повинна жити хоч би її частина. У нас достатньо випадків, коли після операції сім’ї донора і реципієнта стають близькими людьми. Наприклад, три місяці тому, на мотоциклі розбився шістнадцятирічний парубок. Його мати дала згоду на забір органів. Ми трансплантували нирку тринадцятилітньому Володимиру Левченку. З того моменту у Вови стало дві мами. Жінка постійно відвідує його в лікарні, приносить гостинці, називає сином. Так само був випадок, коли в автомобільній катастрофі загинув прокурор одного з районів області.

Його нирка, за бажанням родичів, була пересаджена другові сім’ї загиблого, прокурору іншого району, який тривалий час перебував на діалізі (апараті штучної нирки) в очікуванні потрібного органу. Бувають, звичайно ж, і інші випадки, — продовжує Микола Поляков, — погрози, агресія в нашу адресу. Людей можна зрозуміти. У них горе. Коли повідомляєш родичам про неминучу смерть близької людини, в свідомості людей вмить вибудовується логічний умовивід: якщо лікарям потрібні органи, значить — вони не зацікавлені в лікуванні нашого сина, дочки і так далі. Насправді ж ми — трансплантологи — ніколи не відповідали і не відповідаємо за лікування потерпілого. Цим займаються реаніматологи, які завжди докладають максимум зусиль для порятунку життя. Діагноз про смерть мозку ставить консиліум лікарів, після чого наступає відповідальний момент — або забір органів буде зроблений відразу, або вони загинуть разом з тілом. Бувають і такі люди, які відразу ж при розмові ставлять матеріальні умови. Призначають ціну за органи свого вмираючого родича. У цих випадках ми розвертаємося і йдемо. Торгівля людськими органами заборонена законами всіх країн світу. Це — гуманний акт. До речі, багато-які мешканці Запоріжжя приходять до нас у центр, щоб продати одну з своїх нирок. Запити абсолютно фантастичні — від 3 гривень до $20000. Один випадок нас просто шокував. Ми отримали листа від мешканок Херсонської області. Жінки настійно просили нас забрати нирки у всіх чоловіків свого села, оскільки останні тільки те і роблять, що п’ють, і іншої користі від них немає. Дружини сподівалися, що таким чином їх чоловіків вдасться відвернути від згубної звички. Стикатися доводиться з різним. Не так давно ми оперували дівчину із Західної України. Нирку їй віддавала мати. Перед операцією жінка наполягала не вводити їй наркоз. Нам вдалося переконати її, що це неможливо. Після операції вона пояснила, що причиною страху було напутнє слово директора заводу, який фінансував пересадку. Він попередив жінку, що лікарі можуть ввести наркоз, забрати нирку, а дочці не пересадити». За словами Миколи Полякова, в недовір’ї, побоюваннях людей певним чином винні засоби масової інформації. Досі на слуху давня «сенсація». Преса трубила про злочинну діяльність лікарів Дніпропетровська, які нібито підпільно торгували людськими кістками, органами і навіть «цілими» трупами. Насправді ж, жодних підтверджень надрукованому правоохоронні і слідчі структури не виявили. «Чорна трансплантація — дикі вигадки телебачення і преси, — заявив «Дню» завідуючий кафедрою госпітальної хірургії Запорізького медичного університету Олександр Ніконенко. — Підпільна трансплантація неможлива з цілого ряду причин. По- перше, забір органів — це складна операція, в якій задіяно багато співробітників. Виконати операцію в «домашніх», не госпітальних умовах немислимо. По-друге, тривалість зберігання органів обмежена у часі. Наприклад, серце в розчинах, що дуже дорого коштують, може зберігатися усього 8 годин, після чого повинне бути включене в роботу. Нирки можна зберігати протягом доби, печінку — 12–18 годин. Передати органи за кордон просто неможливо. До того ж у всьому світі цей вигляд хірургії настільки легалізований, що людина, яка перенесла операцію, вмить попадає під пильну увагу інших лікарів. Протягом всього життя вона повинна приймати спеціальні медичні препарати, які видаються в суворому порядку. Один з них — «Сандімун». Варто реципієнту порушити графік його прийому — і він приречений. І останнє, підбір органів — справа, що вимагає особливої ретельності і відповідальності. Хворий може чекати пересадки роками. Донорська нирка повинна підходити реципієнту по імунологічному, патоморфологічному, генетичному і цілому ряду інших показників. Незначне відхилення — і відторгнення неминуче. До цієї роботи в нашому центрі залучено більше ніж 150 висококласних фахівців, які не один раз проходили стажування у провідних зарубіжних центрах трансплантації. Можу сказати, що безпідставні чутки гальмують розвиток цього унікального напряму вітчизняної медицини». Проте на шляху у трансплантології стоять не тільки чутки. Перешкод безліч. Одне з них — фінансування. «Пересадка органів, до — і післяопераційний догляд за хворим коштує неймовірних грошей, — ділиться з «Днем» заступник голови Запорізької облдержадміністрації Валерій Дмитряков. Лише перебування пацієнта на гемодіалізі щорічно обходиться бюджету в 100-120 тисяч гривень (жителі Запорізької області за гемодіаліз не платять. — А вт.) І це не враховуючи вартості «Сандімуна» — $2000 в рік на одну людину з пересадженими органами. Багато хто заперечує трансплантологію, вважаючи, що ця галузь медицини відбирає гроші у звичайних хворих. Певним чином їх невдоволення справедливе. Основні витрати лягають на обласний бюджет, який і без того сьогодні навряд чи вдається «розмазати по тарілці». Держава грошей практично не виділяє! На мій погляд, це найістотніша помилка, прокол десятирічної давності. Створюючи центр трансплантації, ми не продумали його економічну основу. У сьогоднішній ситуації брати з бюджету таку кількість коштів не просто недопустимо — злочинно. Ми були вимушені сісти з трансплантологами за стіл переговорів. Дiйшли обопільного висновку, що гроші центру необхідно заробляти самому. На щастя, все вийшло. Нашим медикам вдалося відкрити і ось вже протягом декількох років підтримувати благодійницький фонд. Ведеться широка пояснювальна робота, надають значну допомогу промислові підприємства». Зi слів Валерія Дмитрякова, якби трансплантологам допомогла ще й держава: забезпечила належну нормативну базу, сприяла технічно в заборі, зберіганні, створенні єдиного всеукраїнського банку даних і головне — транспортуваннi органів в межах України, вмить би зросла не тільки кількість операцій, але і значно б покращилися післяопераційні показники. Скоротилася б смертність, менше стало б випадків відторгнення пересаджених органів організмом реципієнта. Крім того, в державній підтримці сьогодні мають потребу і реципієнти. Мова йде про соціальну адаптацію людей з пересадженими органами. У більшості своїй, після операції, люди повертаються в суспільство цілком здоровими, працездатними людьми. Однак держава чомусь відгороджується від них мізерною пенсією по інвалідності, яка не дозволяє не те, щоб забезпечити себе життєво важливими медичними препаратами, але і прогодувати свою сім’ю. Багато хто з реципієнтів займали до операції високооплачувані посади, але автоматична інвалідність, що часом не відповідає їх справжньому стану здоров’я, позбавляє людей колишнього соціального становища. Інвалід 1 групи працювати не має права. Так каже закон. Людей звільняють з роботи, школи відмовляються від дітей. Голова Запорізького товариства осіб з пересадженими органами Олексій Арсланов вважає, що державі, що претендує на статус цивілізованої, не гоже так поводитися зі своїми громадянами. Не по своїй волі вони виявилися на операційному столі. Необхідне створення реабілітаційних центрів, робочих місць, будівництво при центрах трансплантації готельних комплексів, де могли б проживати люди, що приїхали з інших міст і районів для чергової порції гемодіалізу. «Від біди не застрахований ніхто», — підкреслив він.

P.S. Операції з трансплантації людських органів унікальні тільки в нашій країні. У всьому світі це давно вже звичайний вид хірургічної діяльності, який рятує життя тисяч людей. Незважаючи на те, що саме Україна є всесвітньо визнаним першопроходцем в області клінічної трансплантації (першу операцію в 1933 році виконав професор Вороний), ми продовжуємо плентатися в хвості у західних країн. Можливо, нам дійсно не вистачає коштів, а можливо, мислення, дійсно, не підготовлене?

Дмитро БРОВКIН, «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments