Найбільша честь, яку може зробити людині історія, - це нагородити її званням миротворця.
Річард Ніксон, 37-й Президент Сполучених Штатів Америки

Мирослав МАРИНОВИЧ: «Влада брудна тому, що ми не хочемо бути чистими»

22 лютого, 2012 - 00:00
МИРОСЛАВ МАРИНОВИЧ

Нещодавно в ефірі телеканала ЗіК нардеп Ярослав Кендзьор обурювався тим, що в кожній фракції Верховної Ради є депутати, яким «без суду і слідства можна, не помилившись, давати дванадцять років, і все буде чесно і справедливо...» Але вони безкарні, бо кожен «має свого високопоставленого мента, прокурора, есбеушника і, найстрашніше, суддю...» Отже, нема на те ради. При цьому сам Ярослав Михайлович є депутатом уже шостого (!) скликання, відповідно, має безпосередній стосунок до ухвалення законів. Зокрема й антикорупційних. І мав би усвідомлювати і власну відповідальність за наявний стан справ. Про це ми й почали розмову з публіцистом, членом-засновником Української Гельсінської групи, організатором амністерського руху в Україні, віце-ректором Українського Католицького Університету, очільником Українського відділення міжнародного ПЕН-клубу Мирославом МАРИНОВИЧЕМ.

КОРУПЦІЯ: ЗАВДАННЯ ВЛАДИ Й ГРОМАДИ

— Завдання щодо подолання корупції стоїть перед всіма сегментами суспільства. І від народних депутатів, без сумніву, залежить дуже багато. Саме вони формують законодавче поле, яке або сприяє корупції, або її пригнічує. Наш депутатський корпус досі цього завдання не виконав. Не виконує своїх завдань і суспільство, котре погоджується жити за хибними моральними законами. Із кого починати? Із себе.

Я не очікую суттєвих покращень від виборів 2012 року. Бачу, що люди виголошують правильні речі — про потребу єдності, зміни, але всі мають на увазі, що це має зробити хтось інший, а не вони самі. Тому й ідемо колами Дантового пекла.

«МИ ПЕРЕЖИВАЄМО ВЕЛИЧЕЗНІ ЗМІНИ»

— Протягом останніх 20 років Україна переживає етапи становлення, зростання у свободі. А цей шлях не може бути легким. На ньому завжди бувають відступи. Категорично не поділяю думки про те, що в нас не відбувається жодних змін. Людське життя триває, на жаль, коротко. А суспільні зміни (навіть якщо вони блискавичні з історичної точки зору) триваліші, ніж людське життя. Відповідно, людина сприймає повільність трансформацій дуже нервово. Але моя філософська інтуїція промовляє: ми переживаємо величезні зміни, і величезні зміни вже відбулися. Нині в нас інша молодь, ніж була за часів моєї юності. У нас інше суспільство. І недарма кажуть, що українське суспільство давно вже обігнало у своєму розвитку еліти. Наші еліти живуть в ізольованому світі своїх забаганок, тому не відчувають реалій життя. Ця теза не виключає того, що з приходом до влади Януковича в нас почався відкат, — система прагне повернутися до колишніх параметрів. Але такі відступи не є однозначно негативним явищем. Вони виразно показують нам, що втрачаємо. Людина ніколи не оцінить благ свободи, поки не почне їх утрачати. Я переконаний: момент вияву суспільного невдоволення настане, що в Україні вже відбувалося неодноразово. Згадайте настрої на зламі 2003 — 2004 років: повна безнадія, адміністрація Кучми згорнула демократію... Український дух цього не витримав! Не витримає й того, що відбувається тепер. Я бачу ці процеси в динаміці, у розвитку. Не уявляю собі такого вирішального історичного акту, після якого раптом «все пляшут и поют». Так не буває в жодній країні.

ПРО ЄДНІСТЬ НАЦІЇ

Єдиним твердженням, яке спроможне стати новітньою національною ідеєю, є моральне відродження, оскільки недолугість і гріховність влади однаково болісно сприймають як у Луганську, так і в Чернігові чи Києві, Сімферополі чи Львові. Без сумніву, є єдина Україна, яка страждає від того, що з неї знущається влада. Однаково цинічно — як на Сході, так і на Заході. Під час помаранчевої революції дуже багато людей на Сході України перейняло від російських медіа (оскільки дивляться, зазвичай, російське телебачення) скептичну логіку. Відповідно, вони були критично настроєні щодо подій на Майдані. Але це не означає, що розкол між українцями поглибився. Сьогодні бачимо стрімке зближення двох половинок держави, оскільки настала пора для революції тодішніх «синьо-білих». Можливо, я гіперболізую. Але, як на мене, революційні настрої на Сході України значніші, ніж на Заході. Схід більше розчарований урядом Януковича, ніж ми, галичани. Чому? Бо ми не мали жодних сподівань. Навпаки, мали часом надмірно песимістичні очікування, які поки що, слава Богу, не справджуються. Адже дехто твердив, що до нас повертається цілковита сталінська диктатура. Спроби встановлення авторитарної влади, «бєспрєдєла» є, але диктатури немає. І ті протести, які назрівають на Сході, можливо, призведуть до того, що Схід переживе свій спалах, розчарування. А ми, на Заході, аналогічно до того, як це було після помаранчевої революції на Сході, можливо, матимемо певні застереження щодо ідеологічних, мовних чи інших ознак, якими буде забарвлений цей процес. Проте загалом я дуже спокійно ставлюся до тимчасових непорозумінь між українцями з різних регіонів.

ПРО ПОТРЕБУ МОРАЛЬНОЇ ТРАНСФОРМАЦІЇ

Нині панують сірість, брак стилю і примітивні рефлекси через те, що зникло піднесення духу. Воно було надзвичайно яскравим на початку нашого національного відродження — наприкінці 1980-х — початку 1990-х років. А деякі проблеми можна розв’язати лише на певній висоті духу. Якщо ви не досягли її, то бачите тільки хаос, який для вас не несе ніякого сенсу. Тож ви аналізуєте їх по-кухонному (чи по-базарному), що, власне, нині й відбувається з більшістю українців. І це моє постійне страждання. Ми зараз подібні до мурах, які повзають по тілу слона й не можуть побачити самого слона. Якби ми піднялися духом, то побачили б обриси світу, у якому живемо. Ми повинні зрозуміти, що руїну людського духу, котру лишив по собі комуністичний експеримент, не можна відновити одним політичним актом. Це дуже болісний процес, і ми мусимо це пережити. От і все! Не знаю, коли ми станемо розквітлою, чистою нацією. Але можу сказати напевне, що на цій дорозі ми повинні пережити моральну трансформацію. Для мене помаранчева революція була й залишається таким дуже важливим духовним спалахом. Ми розміняли його на різні політичні симпатії чи антипатії. Для багатьох виявилося, що помаранчева революція — це «Ющенко, Ющенко!». Отже, розчарувалися в Ющенкові, розчарувалися в революції. А для мене — це прекрасна арка любові, яка стояла над Україною. Вірю, що вона була важливою тоді й буде важливою надалі. Треба бути терплячими!

ПРО МОЛОДЬ, ЯКІЙ ПОТРІБЕН ШАНС

Для мене дуже помітною була зустріч із молоддю з усієї України в Католицькому Університеті під час акції «Різдво разом» 2005 року. Ми запланували розмову про демократію, наслідки помаранчевої революції тощо. Я як модератор приготувався, щоб роз’яснити присутнім, що таке демократія. І виявилося, що в цьому не було потреби. Молодь разюче змінилася попри 1991 рік. Вона прекрасно розуміє, як повинна функціонувати демократія. Молодь може підстроюватися до життя в нинішньому авторитарному режимі, дезорганізованому суспільстві (може махнути на все рукою, мовчати), але знання про те, як може й повинна функціонувати держава, у неї вже є. Але чи питає хтось у нашої молоді її думку, чи дає їй можливість керувати? Ось велика проблема для України, як, зрештою, і для кожної держави. На мою думку, молоді люди, котрі готові керувати державою, є. І вони страждають від того, що їм ніхто не довіряє й не дає простору. Ми не маємо морального права говорити, що немає молоді, готової до державного керівництва, оскільки просто не даємо їй шансу.

ПРО СПОСОБИ ВПЛИВУ НА ВЛАДУ

Важливо не допустити до руйнівних акцій, таких як, наприклад, у Греції. Переконаний: ці події значно відкинуть країну в її розвиткові. Усе-таки сподіваюся, що ми не перетнули тієї межі, котра відділяє нас від тотального бунту. Дай Боже успіху різним ініціативам, які часом видаються дуже донкіхотськими. Наприклад, «Ініціатива 1 грудня», до якої були залучені церкви й група громадських діячів. Для когось це смішно, адже люди переконують у важливості моралі тих, хто цю мораль абсолютно цинічно порушує. Так, я знаю, що ті, до кого звертаються, просто не реагують на такі речі. Це не в правилах криміналітету. Але я знаю також, що людина в принципі всюди однакова — і в Америці, і в Британії, і в Україні. Й еліта в Америці і Британії моральніша тому, що знає: бути інакшою їй невигідно. Оце ще один спосіб впливу. Бо ми самі своїм невір’ям у мораль і створюємо таку ситуацію, де буяє абсолютний цинізм влади. А якщо вона відчує, що на наступних виборах цілковито програє через те, що гратиме за звичними їй правилами, тоді ситуація в державі зміниться. Я думаю, що Кучма не погодився на силові акції проти протестувальників помаранчевої революції, бо зрозумів, що цілковито випаде з історії і його проклянуть. Влада повинна мати цей страх. А поки що відповідного настрою в суспільстві немає. Тому влада дуже ефективно цим користується.

Треба довіритися Вічному — правді, любові, справедливості. Усе починається із себе. Суспільство дуже дражливо сприймає цю тезу: мовляв, вони вирішують усе за мене, а я маю за них відповідати?! Я маю змінюватися, а вони такі, як є? Цього уроку демократії ми ще не засвоїли. Так, вони залишаються брудними саме тому, що ми не хочемо бути чистими. Маємо стати чистими, стрепенутися, спалахнути духом, піднятися й усвідомити, що перед нами — цілий світ, котрого ми не бачили через те, що повзали!

Тетяна КОЗИРЄВА, «День» Львів
Газета: