Якщо виходити з думки молдавських експертів, то уроки Молдови полягають у наступному. В умовах болючих, багато в чому невдалих реформ центристи виявилися нездатними до консолідації. Чим і скористалися ліві та праві радикали. Парламентська республіка у цих умовах загрожує стати вироком... парламентській демократії. А остаточно «зірвали» ситуацію два чинники: відсутність у країні найбільш активної частини населення, яка (за різними даними від 400 до 800 тисяч чоловік) заробляє гроші за кордоном, і мовне питання: тут ультраліві та ультраправі просто «знайшли» однi одних. А результат — Молдова дедалі більше перетворюється на «сіру зону» Європи. Після Білорусі Україна отримала ще один урок того, як не треба проводити реформи.
ПОЛІТИКА «НА КОРИСТЬ» БІДНИХ Анатолій ГУДИМ, директор Центру стратегічних досліджень і реформ:
— Кожен народ має той уряд, на який заслуговує. У Молдові перший етап реформ пройшов швидко, провели приватизацію, землю селянам роздали. Але тільки відносно невелика частина підприємств промисловості та сільського господарства адаптувалася до ринкових умов. Багато людей залишилися без роботи. За нашими оцінками, безробіття у Молдові становить не менше, ніж 14—16%. За кордон виїхали 400 тисяч громадян Молдови. У країні багато бідних. Щоправда, наша бідність — це не бідність Латинської Америки або Африки. Кожен селянин у нас отримав півтора гектара чорнозему, у нього є великий будинок, якщо є земля — є й кукурудза, картопля, овочі, дві бочки вина, коза, як мінімум, а то й корова, але у нього немає «живих» грошей. Він не може реалізувати свою продукцію, йому нема чим обробляти землю. Здебільшого землю здають в оренду.
Президент Воронін залишається найпопулярнішим політиком — йому довіряють 43% населення. На другому місці — колишній прем’єр Брагіш — 3%. Уряд і парламент за перший рік перебування при владi не встигли вплинути на економіку. У Молдові результати минулого року нормальні, вже два роки є приріст ВВП. Результати діяльності уряду побачимо наприкінцi року. Не тільки тому, що проясниться ситуація щодо отримання Молдовою наступних кредитів від МВФ і Світового банку, але й тому, що повинні спрацювати ті законодавчі зміни, які вже були зроблені новим парламентом. Тоді буде видно, позитивними чи негативними є результати роботи комуністичного уряду.
Ігор МУНТЕАНУ, виконавчий директор Інституту розвитку та суспільних ініціатив «Viitorul»:
— Головна опора Компартії — це інерційність традиційної частини електорату (особливо ветеранів праці та війни, нацменшин), яка сподівається знову опинитися у складі «єдиної і неподільної». Інше джерело підтримки нинішньої влади — сільський електорат (через закриття багатьох підприємств багато городян залишили свої квартири і влаштувалися у селі, де хоча б можуть утримувати себе й свої сім’ї), який становить близько 62%, зазвичай досить консервативний і голосує за інерцією. Досягнення комуністів — це регулярна виплата пенсій, адже пенсіонери традиційно голосують за Компартію. Але виплачуючи пенсії, уряд не платить зарплату держслужбовцям, вчителям, викладачам ВУЗів, навіть поліції. Карабінери, які забезпечують порядок на акціях протесту, близько трьох місяців не отримували зарплату. Зовнішня еміграція складає приблизно 600 — 800 тис. чоловік.
Комуністи обіцяли, що після перемоги вони перетворять країну на маленький рай, але тепер дійшли висновку, що не можуть виконати жодної із своїх обіцянок. Обіцяли відновити колгоспи, але не можуть експропріювати землю у її власників. Сьогодні Компартія хоче відновити державний контроль за приблизно 17 великими фірмами та заводами, які були приватизовані. Комуністи почали опротестовувати легітимність приватизації, проведеної попереднім урядом, але тільки зашкодили іміджу країни, тому що багато важливих зарубіжних інвесторів почали згортати свої справи, а деякі вже були змушені залишити країну, наприклад, американо-румунська фармацевтична компанія «Фармако».
Я хотів би підкреслити, що Компартія — не партія бідних. Електорат її бідний, але партійна еліта належить до одного із найбагатших прошарків країни. Син президента Вороніна — один із найбагатших бізнесменів у країні, який зробив статок на таких прибуткових видах діяльності, як виробництво цукру, кольорові метали та банківський сектор.
ПРОВАЛ ЦЕНТРУ Ніколає КІРТОАКЕ, директор Євроатлантичного центру політичних та міжнародних досліджень:
— Юрій Рошка формально є лідером Християнсько-демократичної народної партії Молдови. Це радикально- націоналістична партія, що виникла із залишків Народного Фронту — масової суспільно-політичної організації, яка у 1988—1991 роках боролася за незалежність країни та повернення національної ідентичності молдаван.
Юрій Рошка останніми роками, особливо у той час, коли в Молдові було створено досить хиткий альянс «За демократію та реформи» (який був саме тим помірним центром між радикал- націоналістами — з одного боку, та зміцнілою Комуністичною партією — з другого), заявив про себе як досить цинічний політик, який пішов на змову із Компартією та проводив політику на руйнування цього центра, що в результаті завдяки зусиллям, які доклав й колишній президент Лучинський, з успіхом здійснилося.
ХДНП завжди мала відносно невелику підтримку молдавського електорату, що не перевищувала 7%. Після парламентських виборів у лютому 2001 року, коли несподівано перемогли комуністи, Рошка фактично намагається скористатися тим, що центр у нас повністю провалився. Йдеться про правоцентристські партії. Це, по-перше, партія колишнього президента Снєгура і п’ять—шість значно дрібніших партій, які нещодавно організувалися, об’єдналися у Ліберальну партію Молдови, а також альянс Брагіша, колишнього прем’єр-міністра. Нині Молдова фактично є заручником двох радикальних партій — ліворадикальної Компартії з 71 місцем у парламенті та праворадикальної націоналістичної прорумунської ХДНП. Центр намагається якось консолідуватися, але в нього це поки що виходить не дуже переконливо.
Співпраця із Рошкою виключається практично усіма серйозними партіями Молдови, тому що він завжди поводився надто авантюрно. Він працює виключно на себе і на свою партію. Загальновідомою є його здатність жертвувати інтересами своїх партнерів для того, щоб укріпити свої власні позиції. ХДНП — партія досить закритого типу. Там вузька група лідерів, жорсткий підбір кадрів, жорстка ієрархія влади. Це партія ніби монастирського типу. Ті, хто свого часу не погоджувався із особистою думкою Рошки, змушені були піти.
ТАНГО РАДИКАЛІВ
Ніколає КІРТОАКЕ:
— Думаю, що між комуністами та фронтистами є дуже діалектичний взаємозв’язок. Вони ніби протистоять один одному, але водночас і мають потребу один в одному. Комуністам потрібні вороги, фронтистам також. Для ХДНП комуністи проводять проросійську політику, хочуть повернути імперію, а для комуністів Рошка та його команда — п’ята колона Румунії всередині Молдови, колона, яка бореться проти суверенітету та незалежності країни як такої.
Ігор МУНТЕАНУ:
— Думка про те, що ХДНП і Компартія певним чином залежать одна від одної, дуже цинічна, але не позбавлена при цьому раціональності. ХДНП свідомо пішла на конфронтацію з владою, сподіваючись, що таким чином зможе залучити на свій бік тих виборців, які зазвичай голосують розрізнено, тобто — за інші праві та центристські партії. Не чекаючи реального згуртування позапарламентської опозиції, ХДНП почала організовувати широкі вуличні протести у Кишиневі проти необдуманої зміни політичних орієнтирів країни. Компартія настирливо намагається провести контр-адміністративну реформу, щоб встановити повний диктат над місцевою владою за допомогою так званої вертикалі влади. Найважливіші рішення з адміністративної реформи було прийнято без жодних консультацій із місцевою владою.
Головне невдоволення викликає політичний курс нинішньої влади, питання державної мови, яким Компартія називає молдавську, а інтелігенція — румунську, плавне повернення до двомовності, що неминуче призведе до ремонополізації публічної сфери російською мовою. В той час як молдавани здебільшого вільно говорять і пишуть російською, тільки 15% осіб, що належать до національних меншин республіки, більш-менш володіють молдавською мовою (тобто — румунською!). Мовне питання використовується правлячою партією, щоб встановити чітку державну ідеологію, яка означатиме, що Республіка Молдова не має нічого спільного із Румунією, і водночас позбавить електоральної підтримки праві демократичні партії країни.
Особливо підкреслю, що проти влади протестує не невелика група людей професіонально «антикомуністичних» (як намагаються подати справу іміджмейкери президента Вороніна), а досить широкий політичний та соціальний спектр людей, навіть ті, хто ненавидить фронтистів так само, як і комуністів. Але комуністи за допомогою запровадженої жорсткої цензури контролюють державну пресу, а преса формує думку людей про мітинги опозиції. Люди починають вірити, що акції протесту — справа рук невеликої групи політиків і підтримка їх також є невеликою.
Анатолій ГУДИМ:
— На жаль, у центрі маємо повний розбрід. Молдавський варіант відрізняється тим, що якщо партія побувала у влади, то на наступних виборах вона взагалі не потрапляє до парламенту. Так було з аграріями, які очолювали уряд чотири з половиною роки. Потім Демократична партія Дьякова, колишнього спікера, також не потрапила до парламенту. Тому всі чотири центристські партії, як казав Хрущов, «їдуть з ярмарку». Причина дуже проста — у нас немає соціального прошарку для цих партій. Це результат неефективних реформ. Якби результат реформ був позитивним, у нас був би середній прошарок підприємців, були б і в селі люди із власністю, які думають про перспективу, інтелігенція б орієнтувалася. А так з’явилося 12—13% нових багатих і 60% бідних. Контингент Рошки — вчителя ліцеїв, шкіл, письменницька інтелігенція, вузівські професори. Старше покоління інтелігенції традиційно підтримує комуністів, молодь голосує за центр, але вся біда в тому, що найбільш діяльна, ініціативна частина населення Молдови зараз виїхала на роботу за кордон. Люди віком від 20 до 45 років здебільшого за кордоном, або у Росії — в Тюмені, Москві, або на Заході — від Португалії до Ізраїлю та Ірландії. Вони заробляють гроші й щорічно переводять у Молдову сім’ям $200—250 мільйонів. Вони тримають молдавську державу та валюту.
ЩО ДАЛІ?
Ніколає КІРТОАКЕ:
— Мабуть, парадоксальність ситуації полягає у тому, що ці маніфестації не приведуть до якихось помітних змін на політичній сцені Молдови. Важливий чинник — досить низька ефективність реформаторського демократичного центру, представленого партіями, що не відіграють після останніх виборів значущу роль на молдавській політичній сцені. Думається, що прихильники та активісти ХДНП пробудуть на головнiй площі Кишинева як мінімум до двадцятих чисел травня, коли Воронін задумав організацію саміту СНД у столиці Молдови. Думаю, що головним результатом буде зрив цього саміту, що також додасть авторитету християнам- демократам в очах їхнього електорату. Іншим результатом, не менш важливим, але негативним для Кишинева, може бути можливе рішення ПАРЄ, яка 24 квітня розглядатиме питання про ситуацію в Молдові. Депутати ПАРЄ схильні вважати, що комуністична більшість порушує основоположні демократичні принципи та права людини, проводячи політику тимчасової заборони діяльності опозиційної парламентської партії. На засіданні пригадають і про зникнення одного із лідерів Народного Фронту Влада Кубрякова. Можливо, що ПАРЄ ухвалить рішення аж до тимчасового припинення членства Молдови, але це залежатиме від того, як подадуть ситуацію спостерігачі Ради Європи.
Анатолій ГУДИМ:
— До кінця травня цей циганський табір згорнуть. У всіх країнах Європи є закон про 48 годин. Людину, яка проводить вуличне заворушення, ізолюють на двi доби. Інших просто переписують, де працює, де живе, штрафують. Демонстранти взагалі видохлися. Раніше вони боролися проти дострокових виборів до місцевих органів — вибори відмінили. Потім боролися проти російської мови і за «Історію румун» — уряд залишив усе, як є. Що потім — геть комунізм? Скільки ж можна кричати.
Ігор МУНТЕАНУ:
— Внаслідок реактивного розвитку політичних дій Рада Європи та ОБСЄ терміново стали настирливо вимагати негайного вирішення конфлікту за допомогою діалогу та посередницької місії ПАРЄ. Очікується, що Компартія постане перед нерозв’язною дилемою: вдосконалити свій демократичний нігілізм та опинитися за бортом цивілізованої Європи, яка просто зможе припинити членство Республіки Молдова у Раді Європи або ж натиснути на гальма для того, щоб послабити напруження внутрішніх конфліктів, перейти до міжфракційних ігор та відійти від диктату більшості. У будь-якому разі влада Молдови має усвідомлювати, що політичні та економічні наслідки її вибору можуть зіграти злий жарт із країною, яка залишається на узбіччі європейських інтеграційних процесів.







