Діти — се наш дорогий скарб, се наша надія, се — молода Україна.
Олена Пчілка, українська письменниця, меценатка, перекладачка, фольклористка, публіцистка, громадська діячка

Мораль і Церква

Хибною є думка, що совість перебуває в робочому стані в кожного й кожної хвилини...
5 квітня, 2012 - 00:00
ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Сьогодні проходить Національний круглий стіл «Місія інтелігенції та вільних людей України». Як відомо, Iніціативну групу «Перше грудня» було створено в 20-ту річницю референдуму. Мета — встановлення в країні «правил гри» на основі загальнолюдських цінностей. Гасло круглого столу — «Вільна людина у вільній країні». Як повідомив раніше кардинал Любомир Гузар, на цьому етапі Iніціативна група «Перше грудня» визначила пріоритетом налагодження широкого суспільного діалогу, а за його результатами можна буде вийти на відверту розмову з політиками про майбутнє країни. Про необхідність такої розмови, навіть більше — компромісу між різними політичними силами і суспільними групами, пише у своїй статті «Шанс» публіцист, письменник Сергій ГРАБОВСЬКИЙ. Також пропонуємо вашій увазі текст «Мораль і Церква», який надійшов на пошту «Дня», нашої постійної читачки — наукового співробітника Тетяни ЯРОЇ.

Тетяна ЯРА, науковий співробітник

Узятися за перо мене спонукала почута розмова, яка точилася в товаристві інтелігентної творчої молоді щодо ініціативи Національного круглого столу. Мовляв, наявність священиків серед його учасників наводить на думку, що все зведеться до заклику: «Одягайте хусточки, довгі спідниці й біжіть до церкви». А до якої церкви бігти? До цієї — заполітизованої, закомерціалізованої, майже закриміналізованої? А чи так конче це необхідно? Бог у душі є, посередників нам не треба. Хай Церква сама йде до нас, причому враховуючи наш рівень інтелекту, розширену свідомість, демократизм, любов до реформ і прагнення йти пліч-о-пліч з часом і прогресом...

Таке спрощене сприйняття Церкви не здивувало. Поведінка її ієрархів жахає не лише невоцерковлену молодь. Стиль життя багатьох приходських священиків також відвертає від бажання з ними радитися і перед ними сповідуватися. Поступове відпадіння суспільства від Бога і впадіння в різного штибу ідолопоклонства настільки глибоке й тотальне, що упереджене ставлення до Церкви — логічний наслідок.

Попри все це, називатися віруючим сьогодні престижно, й атеїсти виходять з моди. Однак вважати себе віруючим тільки тому, що можеш щиро сказати: «Бог є» — це все одно, що прираховувати себе до математиків лише на підставі того, що знаєш: два на два — чотири, й не бажати чути ні про алгебру, ні про вищу математику, ні про практику щоденного вирішення задач. Ходіння перед Богом, звіряння своїх дій і помислів з Його волею — про це, на жаль, не йдеться. Достатньо, вважається, жити по совісті, за цим «моральним законом всередині нас» (Кант).

Однак хибною є думка, що совість перебуває в робочому стані в кожного й у кожну хвилину. Це настільки ж рідкісне явище, як і фізично сильна людина, що не мала фізичних тренувань. Без відповідної роботи і м’язи обвисають, і совість затьмарюється, замулюється, а отже, засинає. А лукавий тут як тут і допомагає розумові виправдовувати будь-які негідні вчинки. Тож даремно сподіватися, що наділення кожної людини совістю гарантує її моральність.

Сьогоднішнє «покоління Я» сповідує як найвищі цінності самореалізацію, самовизначення, самовпевненість, самосвідомість, самовдосконалення та інші само. Головне для нього — бути вірним собі (якби ж ще хорошому в собі!), ніби воно не знає, що Я у відносному світі щонайменше дволике. То якій же його складовій бути вірним? І не секрет, що всі само — царина лукавого.

Без чітких критеріїв і орієнтирів межі добра та зла розмиваються. Зрадник — це погано? Безперечно, скажуть «так». А якщо він пішов за покликом свого Я, а може, за покликом Бога?.. Далі: красти — зло? А козацьке «нужда змінює закон»?.. І так на кожному кроці. У кожному конкретному випадку виринає діалектичне: «з одного боку так-то, а з іншого боку— не так-то».

Як фізикові, мені близька модель хаотичного броунівського руху молекул для опису мультиціннісного суспільства. У кожного суб’єкта своя правда, своя система цінностей, свій нуль відліку. Кожен несе в собі вічну тугу за досконалим, тоскне невдоволення й собою, й оточенням, і світом у цілому; кожного бентежить проблема: за що б зачепитися, щоб витримати тягар складностей світу? Гармонії тут нема й не може бути. Отак потикаємося одне в одного, поштовхаємося, колись луснемо й явимо Вічності свою, за великим рахунком, порожнечу... Нема напрямку! Ані в індивідуума, ані в спільноти. То звідки ж він візьметься у держави?

Згармонізувати спільноту може лише свідоме приєднання індивідуальних нулів відліку до одного спільного Нуля, де живе абсолютна істина. У неї «боків» нема, вона цілісна й однозначна. І хай у кожного буде свій шлях, але Нуль як точка звіряння своїх цінностей — один. Для християн це — Істина Христова, яка є Любов (небесна, не пристрасна), що в земному вимірі реалізується як любов до ближнього. І берегинею її є Церква.

У ПРАВОСЛАВНІЙ ВІРІ, ЗА ЯКУ БОРОЛАСЯ КОЗАЦЬКА УКРАЇНА ТА МОЇ ПРЕДКИ, Є СЕНС ЖИТТЯ, Є ІСТИНА... Є НАЙВИЩА МОРАЛЬ — ЛЮБОВ МІЖ ЛЮДЬМИ

Про Церкву (як і про все інше) ми знаємо лише те, що нам розповіли. Але чи те нам розповіли? Тож, ясна річ, що, бачачи аскетизм істинно віруючих, чуючи просовкові інтерпретації понять «смирення», «страх Божий», «кара Божа» тощо, спостерігаючи розбрат у церквах і при цьому не відаючи про позитиви церковного життя, про цінність благодаті, — важко переступити смиренно поріг церкви. Не кажучи вже про те, що ставати на шлях моральності в аморальному суспільстві — це взагалі мужній крок. Справа не в протесті проти хусточок, а в боязні програшу після вибору морального життя. (До речі, ті, кому муляють хусточки, все ж визнають вимоги особливого дрес-коду, яким окреслюють себе інші сфери життя. А тут не просто інша сфера — тут інший вимір, точніше, надвимірність Абсолюту. І ці усталені дрібнички далеко не зайві, вони допомагають увійти в нього.)

Видима, історична, Церква — це земне представництво істинної, духовної, Христової Церкви, її оболонка. І, як усе земне, тобто як об’єкт відносного світу, не може бути досконалою, як кажуть, за визначенням. Це — людський інститут, якому притаманні всі людські слабкості та який ставить перед собою не лише релігійні цілі. Як і в кожного історичного явища, кроки земної Церкви обумовлені певними політичними й економічними чинниками. Але: пройшовши неоднозначною історичною ходою, вона спромоглася виконати й продовжує виконувати своє основне завдання — збереження Христової Істини, тобто збереження своєї внутрішньої (невидимої, містичної) суті. Це її надприродне ядро, джерело благодаті, вмістилище найвищих моральних цінностей. Впродовж уже тисячоліть у храмах звучить одне й те саме Слово. Почути Його підсвідомо прагне кожна душа, втомлена велемовною тріскотнею, якою до неї говорить лукавий з ранку до вечора й звідусіль. І живе Воно досі, чи не в першу чергу, завдяки космополітизму, догматизму, ортодоксальності Церкви... Такі речі, як демократія, реформи, осучаснення — не церковного вжитку й лише шкодять її головному завданню — збереженню недоторканим ядра. Чим ближче Церква до витоків християнства, тим вона правдивіша, бо найповніше Істина реалізувалася саме тоді. Ті Церкви, що пішли у світ, захопилися цією місією і сьогодні йдуть уже за світом. У храмах, де відбуваються світські концерти, поступово вивітрюється намоленість, і, входячи до них, розхристана душа не набуває бажаного миру.

Не вдаватимуся до порівняльного аналізу різних конфесій — для цього треба зануритися в кожне по вуха, а плавати всіма океанами світу бракує й часу, й змоги, й снаги. У православній вірі, за яку боролася козацька Україна та мої предки, є сенс життя, є Істина, є механізми наближення до неї, є вічноживий взірець людської досконалості, є свої вчителі, є дарунок найвищої радості — благодать. І є найвища мораль — любов між людьми. Цього досить. Навіщо розпорошуватися, відвідувати псевдорелігійні «клуби», безграмотно впадати в різного штибу медитації, зависати в холодних безособистісних нірванах, поринати до одуріння в транси, плутатися в багатобожжі (не знаходячи там досконалої особистості) й так далі — якщо ми маємо Христа?

Мир у душі, осяяний благодаттю, дає змогу відрізняти царину Бога від пут лукавого, себто добро від зла (виплутуючись з глухого кута діалектичності суджень на кшталт: з одного боку... — з другого боку...).

Щоб сідати до круглого столу, передусім необхідно визначитися у власне предметі розмови. Що таке мораль, добро, державний поступ тощо? Аморфні визначення моралі на кшталт: особлива форма суспільної свідомості; система правил, що регулюють відносини між людьми і між людиною та суспільством у цілому; регулювання поведінки людини за допомогою норм тощо провокують суттєве питання: а хто визначає ці правила-норми? І на яких засадах? Здорового глузду? Народних традицій? Генетичної пам’яті? Державної чи національної доцільності? Загальнолюдських цінностей? Прикладів інших держав (часто далеких від нас за менталітетом)?.. Усі вони, окремо і разом, не дотягують до євангельських заповідей, бо опираються на відносні цінності. Розгляд моральних принципів у відриві від релігії приречене на плутанину думок, понять та на неоднозначні висновки. Брак навіть однієї-двох деталей (відомо, що лукавий ховається в деталях!) не сьогодні-завтра переверне всю штучно збиту моральну систему догори дригом (згадаймо моральний кодекс будівника комунізму, який здавався списаним з Біблії). А найбільш добросовісний її варіант невідворотно зведеться до євангельських заповідей. Навіщо винаходити велосипед?

ХОЧ ПІВСВІТУ ЗАПИШИ У СВОЇ ВІРТУАЛЬНІ ДРУЗІ, НЕ ПОЗБУДЕШСЯ ПОЧУТТЯ ГОСТРОЇ САМОТНОСТІ БЕЗ СПІЛКУВАННЯ З НИМ

У світській державі, в секуляризованому суспільстві на порядку денному має бути розвиток права та громадських інститутів з Богом у серці й голові. Формалізована релігійна мораль стала правом у більшості розвинених держав. Заповіді — це не лише моральний, а й правовий закон багатьох культур. Безперечно, моральним авторитетам (а їх в Україні не бракує) слід надавати слово в мас-медіа частіше, ніж поп-зіркам; їх треба й чути, й бачити повсякчас. Але: для цього потрібні гроші, а гроші — не в українців, тим більше — не в моральних українців. Тож приїхали...

Наша еліта (і в лапках, і без) проголосила «Бог і Україна», але сповідує «Україна і Бог», точніше, «Україна — Європа (чи Росія) — Бог». Виникає питання: а може, саме тому Бог так мало нам допомагає?.. Адже з усього видно, що сподіватися лишається тільки на Нього. За Франком, «ніщо не витягне з калюжі, хіба що Божа благодать». А Він чує тих, хто йде в Ім’я Господнє.

На завершення наведу рядки ієромонаха Романа (у власному перекладі):

Без Бога нація — юрба,
Об’єднана бажанням хтивим,
Або дурна, або сліпа,
Або, іще страшніше, — мстива.
І хто б не був над нею пан,
З яким би не високим словом —
Вона пребуде як юрба,
Допоки не почує Бога.

Тож молодь я, певно, розчарую, бо пораджу: одягайте хусточки й спідниці, скидайте з себе хоч на хвильку амбіції й гординю і ввійдіть до намоленого храму. Заганяти туди не будуть: Христова Церква сповідує свободу волі, свободу вибору. Не бачите для себе духівника? Це було проблемою й у роки раннього християнства. Святий Великий Антоній наголошував на цьому ще в IV столітті й радив читати духовну літературу. Богу дякувати, вона сьогодні є. Саме вона може допомогти побачити за недосконалою оболонкою досконале ядро (ось у чому першочергове завдання!) і визнати, що благодать може йти і крізь недостойних, на наш розсуд, священиків. А хто достойний?

...Бо хоч півсвіту запиши у свої віртуальні друзі, не позбудешся почуття гострої самотності без спілкування з Ним. А далі (як буде бажання йти далі) поведе Господь.

Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments