Мову не вивчають, її пізнають

П’ять років тому українська мова була абсолютно чужою для мене. Щоб вивчити її, я приїхала в Україну. Звісно, в Грузії є перекладачі української мови, педагоги, але, щоб вивчити мову, треба її відчувати. А це можливо тільки через спілкування з людьми, які її творять. Пригадую, друзів, знайомих і родичів у Грузії дивувало моє рішення їхати на навчання до Західної України, не знаючи української мови... Вони казали, що це занадто відчайдушний вчинок. Застерігали, що мене виженуть з університету. Бо в Західній Україні ніхто не буде терпіти студента, який хоча б на елементарному рівні не володіє українською мовою. Я мовчала, а про себе думала: неможливо, щоб людина не зрозуміла людину. В Україні я в цьому пересвідчилася. Мовний бар’єр справді подолати реально, він формальний, коли є розуміння одне одного.

Викладачі Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка (сюди я вступила на відділення журналістики) поставилися до ситуації з великим розумінням. Для початку порадили прислухатися до української, намагатися більше спілкуватися і просили вчити їх... грузинської. Пізніше я зрозуміла, наскільки це мені психологічно допомагало, адже хай кілька слів рідною мовою — ѓамарджоба (добрий день), роѓор хар (як справи)...— які я чула щодня, створювали мені маленький мовний світ моєї Грузії. Викладачі мене просили навіть журналістські терміни перекладати, так на парах я опановувала фахову лексику українською, а мої одногрупники — грузинською.

Пригадую першу пару з практикуму української мови. Її вела Наталія Дащенко — дочка українського письменника Левка Крупи. Вона одразу залучила мене до роботи, перевіряла не знання, а інтуїтивне відчуття мови. Здавалося б, як людина, яка не знає лексики, може щось знати з граматики? Але її ставлення до мене вмотивовувало мене до праці на парі. Допомагали й одногрупники. Потім ми почали вивчати українську на індивідуальних заняттях. Граматика, роди, відмінки, способи творення слів... одним словом, усе з самого початку. Паралельно ознайомлювалася з українським фольклором і літературою. Народні пісні ми обирали ті, мелодія яких мені найбільше подобалась. Перша українська народна пісня, яку я вивчила, — «Ішло дівча лучками»; потім — Ліна Костенко — «Страшні слова, коли вони мовчать». Викладачка добирала вірші до мого настрою, я б навіть сказала — характеру, які я могла б розуміти і відчути. На той час я розуміла мову тільки на рівні емоцій. Вона читала мені вірш, якщо мені подобалось, ми починали розбирати його по словах, по виразах. Я вчила вірш поетапно — спочатку вчилася читати, розставляла наголоси, потім вивчала напам’ять... Для того, щоб я краще розуміла значення слів, Наталія Дащенко розповідала мені про їхню етимологію, цікавилася, як ті ж слова звучать грузинською.

Українська мова нескладна, але опановувати будь-яку мову — це довгий процес. І, на моє переконання, щоб вивчити мову, треба її сприймати, і навпаки — мова має сприйняти людину. Адже мова — це справді живий організм, який живе за своїми утаємниченими законами. Тому, на мою думку, мову не вивчають, її пізнають. І цей процес є безкінечним, як пізнання Всесвіту.

Пишу цей матеріал і порівнюю, як складно мені вдавалося написати свою першу україномовну статтю до газети «На сто відсотків», яку видавала моя група. Стаття була про Квітку-Основ’яненка і грузинського діяча Іллю Чавчавадзе. Я зібрала матеріали, переклала і принесла до нашої студентської редакції. Пояснювала, що я хотіла передати. Викладачам непросто було вичитували та виправляли, щоб ще й зберегти авторський стиль. Усім ДЯКУЮ...