Люди, які мають свободу вибору, завжди оберуть мир.
Рональд Рейган, 40-ий Президент США

Наші Ньютони та Галілеї

Топ-50 української науки ХХ ст.
12 березня, 2010 - 00:00

Ми продовжуємо друкувати статтю Станіслава Кульчицького (див. «День» від 26.02.2010, 5.03.2010) «Наші Ньютони та Галілеї», присвячену найвидатнішим людям світової науки, які народилися на українській землі, а також тим геніям у науці й техніці, які приїхали до нас і провели все життя або частину його з нами.


Продовження. Початок у №39-40

У червні 1957 р. була успішно випробувана перша з янгелівських ракет Р-12 (СС-4 за американською систематикою), розрахована знищувати цілі на відстані до 2 тис. км. У шахтних пускових установках вона могла перебувати в постійній бойовій готовності. Ця конструктивна особливість, яку зберегли всі наступні ракети М. Янгеля, істотно підвищувала захищеність ракетних комплексів. Установка таких ракет на бойових позиціях почалася з 1959 р. У жовтні 1960 р. під час випробувань ракети Р-16 (СС-7) сталася аварія, в результаті якої загинули 92 особи, присутні на полігоні, у тому числі командуючий Ракетними військами маршал М. Нєдєлін. М. Янгель залишився живим, тому що на кілька хвилин залишив полігон. Незабаром, однак, ракета Р-16 пройшла всі випробування й стала основною силою в Ракетних військах стратегічного призначення.

Із середини 1960-х ОКБ «Південне» почало виготовляти нове покоління янгелівських ракет. Серед них виділялася ракета РС-20 (СС-18) — найпотужніша в світі міжконтинентальна балістична ракета, прозвана американцями «Сатаною». Сотня таких ракет була здатна вивести на орбіту 1000 боєголовок індивідуального наведення великої потужності, а також створити в повітрі 100 000 фантомних ракет для дезорієнтації протиракетних засобів противника.

Після смерті М. Янгеля ОКБ «Південне» назвали його іменем. Тривалий час колектив очолював Володимир Уткін, під керівництвом якого було створено ракету-носій «Зеніт». З ініціативи М. Яримовича успішно реалізується міжнародний проект «Морський старт» (Sea Launch), де використовується ракета «Зеніт».


***

Володимир ЧЕЛОМЕЙ (1914— 1984) народився в місті Седлець (у районі українського Підляшшя, тепер Польща) в сім’ї вчителів. Перед відступом російських військ у 1915 р. сім’я виїхала в Полтаву, де й пройшли дитячі та юнацькі роки вченого. 1937 р. він закінчив Київський авіаційний інститут і залишився працювати в ньому асистентом. Евакуйований із Києва 1941 р., працював у Центральному інституті авіаційного моторобудування. Тут 1942 р. створив перший в СРСР пульсуючий повітряно-реактивний двигун. 1944 р. був призначений головним конструктором і директором авіазаводу № 51, який робив перші крилаті ракети, — літаки-снаряди з пульсуючим повітряно-реактивним двигуном.

У 1955 р. внаслідок об’єднання кількох конструкторсько-інженерних колективів виникло потужне ОКБ-52, а Челомей був призначений генеральним конструктором авіаційної техніки. Він розгорнув роботи зі створення крилатих ракет нового покоління з крилом, яке розкривалося в польоті. Ці ракетні комплекси призначалися для переозброєння ВМФ СРСР.

У ОКБ-52 Челомей створив ракету-носій «Протон». За її допомогою у Всесвіт були відправлені апарати серій «Луна», «Венера», «Марс», «Вега», а також орбітальні станції «Мир», «Салют», штучні супутники Землі серій «Політ» і «Космос».


***

Гліб ЛОЗИНО-ЛОЗИНСЬКИЙ (1909—2001) народився у Києві в сім’ї, яка належала до старовинного старшинського козацького роду. Навчався в Харківському механіко-машинобудівному інституті, потім працював у КБ Харківського турбінно-генераторного заводу (нині — «Турбоатом»). 1932 р. його запросили на Харківський авіазавод, де він взяв участь у розробці паротурбінного двигуна для важкого бомбардувальника А. Туполєва. У 1938 р., після арешту майже всіх провідних спеціалістів ХАІ, він переїхав до Ленінграда. В лютому 1941 р. прийняв запрошення головного конструктора Київського авіазаводу і повернувся в Україну. З початком війни переїхав до Москви й 35 років пропрацював у КБ С. Мікояна, який зібрав у себе завдяки протекції знаменитого брата найкращих конструкторів та інженерів. Відіграв ключову роль у розробці першого в світі серійного надзвукового винищувача МІГ-19, а також його наступних модифікацій.

Коли авіація вийшла на поріг космосу, між СРСР і США почалося змагання у створенні багаторазових авіакосмічних систем (АКС). 1976р. радянський уряд прийняв постанову про створення АКС у складі розгінного ступеня, орбітального літака, міжорбітального буксира-корабля і комплексу управління системою. Проект одержав назву «Енергія-Буран» і призначався для виведення на висоту 200 км корисного вантажу масою до 20 тонн. Для здійснення проекту створювалося науково-виробниче об’єднання «Молния». Г. Лозино-Лозинський був призначений генеральним конструктором і головою об’єднання.

Роботу над проектом було завершено через 12 років. У листопаді 1988 р. «Буран» успішно здійснив свій перший і останній космічний політ. Через нестачу коштів СРСР відмовився від подальшої роботи у цьому напрямку. Паралельно з цим проектом Г. Лозино-Лозинський опрацьовував створення на порядок дешевшої АКС, якій дав ім’я МАКС (російською мовою: «многоразовая авиакосмическая система»). Ця АКС могла базуватися на звичайних аеродромах і вписувалася в існуючі системи наземного комплексу управління космічними польотами. Літаком-розгінником у ній передбачалося використати створений у Києві літак-гігант «Мрія». В 1994 р. МАКС був представлений на Всесвітньому авіасалоні в Брюсселі. На жаль, Україна й Росія не знайшли коштів, щоб довести систему МАКС до стадії використання.


***

Михайло РЕШЕТНЬОВ (1924 — 1996) народився в селі Бармашово Миколаївської обл. 1929 р. сім’я поселилася в Дніпропетровську. В 15 років закінчив середню школу й поїхав складати іспити в Московський авіаційний інститут. Через молодий вік його зарахували студентом тільки наступного року. В 17 років пішов на фронт і закінчив МАІ вже 1950 р. З 1950 по 1959 рр. працював в корольовському ОКБ-1, спочатку інженером, потім заступником головного конструктора. 1959 р. М. Хрущов розпорядився продублювати розташовані в Європейській частині СРСР конструкторські бюро й заводи ракетно-ядерного комплексу. Дублером ОКБ-1 С. Корольов зробив ОКБ-10, розмістивши його в Красноярську-26 (тепер — м. Желєзногорськ Красноярського краю). Решетньов став головним конструктором нового ОКБ, залишаючись на попередній посаді заступника С. Корольова по ОКБ-1. 1962 р. колектив прийняв від ОКБ-586, яке очолював М. Янгель, проект балістичної ракети Р-14 із завданням створити на його основі ракетоносій універсального призначення «Космос». Така ракета була створена, і з її допомогою 1964 р. було виведено на орбіту перші супутники ОКБ-10.

У 1967 р. ОКБ-10 перестало бути філіалом і змінило назву на КБ прикладної механіки, а М. Решетньов став його генеральним конструктором. Основною тематикою реорганізованого КБ було створення інформаційно-супутникових систем (зв’язку, телемовлення, навігації, геодезії) для військових і цивільних цілей. На орбіту було виведено майже тисячу решетньовських супутників. Нині Науково-виробниче об’єднання прикладної механіки в Желєзногорську має ім’я М. Решетньова.


***

Ігор СІКОРСЬКИЙ (1889— 1972) народився в Києві. Батько, Іван Сікорський, був поляком, професором психології Університету св. Володимира, мати Зинаїда — українка, мала вищу медичну освіту. Конструюванням літальних апаратів займався з 12 років. У 1907 р. почав вчитися в КПІ, але залишив його, надаючи перевагу самоосвіті та праці у власній майстерні.

1910 р. виготовив біплан С-1, але той не полетів. Побудований через рік С-5 протримався у повітрі понад годину. На літаку С-6 у березні 1912 р. з п’ятьма пасажирами на борту було здійснено рекордний політ. На «Російсько-Балтійському вагонному заводі» в Санкт-Петербурзі 1912 р. відкрилося авіаційне відділення, і Сікорський став його головним конструктором. Завод виготовив перші у світі чотиримоторні машини — «Гранд», «Російський витязь», «Ілля Муромець». Машини І. Сікорського широко використовувалися в російській армії. Коли до влади прийшли більшовики, І. Сікорський опинився в Нью-Йорку. 1923 р. йому вдалося заснувати власну компанію. Машини І. Сікорського купувала армія, амфібії S-42 вже 1937 р. перелітали через Атлантичний та Тихий океани. В 1939 р. фірма І. Сікорського почала виготовляти вертольоти. До кінця війни вона продала армії близько 400 гелікоптерів. У повоєнні десятиліття продукція фірми користувалася великим і сталим попитом. Розвиток вертольотобудування у Великій Британії та Франції розпочався з придбання ліцензій на машини І. Сікорського.


***

Олег АНТОНОВ (1906— 1984) народився в селі Троїця (нині смт Троїцьке) у Підмосков’ї у дворянській родині. В 1912 р. сім’я переїхала до Саратова. З 1923 р. працював конструктором планерів у Товаристві друзів повітряного флоту. Після закінчення Саратовського індустріального технікуму навчався на машинобудівному факультеті Ленінградського політехнічного інституту. 1930 р. був направлений у Москву з дорученням організувати КБ планерних конструкцій і налагодити їхнє серійне виробництво. Після завершення будівництва планерного заводу в Тушино у 1933 р. став головним конструктором. Під його керівництвом було створено 52 типи планерів, призначених переважно для початкової підготовки льотних кадрів.

1938 р. одержав запрошення працювати провідним інженером в ОКБ О. Яковлєва. В 1943—1945 рр. став заступником головного конструктора і працював над створенням і вдосконаленням винищувачів типу Як. У жовтні 1945 р. поїхав до Новосибірська керувати філіалом ОКБ О. Яковлєва на авіазаводі. У 1946 р. філіал було перетворено на самостійне КБ, О. Антонов став головним конструктором і одержав завдання створити літак сільськогосподарського призначення, тепер відомий як Ан-2. Це єдиний у світі літак, який перебував у серійному виробництві понад 50 років.

1952 р. КБ О. Антонова було перебазоване до Києва, де почало спеціалізуватися на розробці газотурбінних пасажирських та військово-транспортних літаків. У 1950-х рр. КБ створило багатоцільовий літак короткого зльоту і посадки Ан-14, відомий під назвою «Бджілка», пасажирський літак Ан-10, який став рекордсменом за кількістю перевезених пасажирів і пошти у 1960-х рр., а також транспортний літак Ан-12. У жовтні 1959 р. вперше піднявся в небо газотурбінний Ан-24 — одна з найбільш ефективних розробок київських літакобудівників. У листопаді 1966 р. було запущено в серію перший у світі широкофюзеляжний транспортний літак для далеких повітряних перевезень важких великогабаритних вантажів і військової техніки Ан-22 («Антей»). Останньою розробкою О. Антонова став найбільший у світі чотиримоторний транспортний літак Ан-124 «Руслан», розрахований на перевезення корисного вантажу в 150 тонн на відстань 4500 км зі швидкістю 850 км за годину. Перший рейс «Руслана» відбувся в січні 1986 р. У грудні 1988 р. відбувся перший політ більш потужного літака Ан-225 «Мрія», створеного АНТК «Антонов» уже без участі засновника колективу літакобудівників.


***

Архип ЛЮЛЬКА (1908 — 1984) народився в селі Саварка Богуславського району на Київщині в селянській родині. В 1926—1931 рр. навчався в КПІ, потім працював інженером-дослідником на Харківському турбогенераторному заводі та в авіаційному інституті. З групою інженерів-однодумців почав розробляти ідею турбореактивного двигуна (ТРД), яка полягала у використанні для поступального руху реактивної тяги від стисненого й нагрітого газу. В 1937—1939 рр. створив зразок двоконтурного ТРД — прототип майже всіх існуючих тепер схем. На Кіровському заводі в Ленінграді була створена дослідницька група, яка почала працювати над проектом двигуна нового типу. В 1941 р. А. Люльку вивезли на Урал, і йому довелося закопати креслення, вузли й агрегати двигуна. Коли на фронті з’явився реактивний винищувач «Мессершмідт», конструктора викликали в Москву й переправили літаком в оточений Ленінград. Із документацією й деталями зі схованки він повернувся в Москву і почав працювати в Центральному інституті авіаційних двигунів.

1946 р. А. Люлька став генеральним конструктором авіаційних двигунів і створив КБ (нині НВО «Сатурн» імені А. Люльки). У травні 1947 р. в повітря піднявся літак Су-11 з двигуном ТР-1 конструкції А. Люльки, який розвинув швидкість понад 900 км за годину. З 1950 р. двигунам, які розроблялися в КБ А. Люльки, присвоювалися його ініціали — АЛ. КБ забезпечувало двигунами літаки А. Туполєва, С. Мікояна, С. Іллюшина, С. Лавочкіна, О. Яковлєва, Г. Берієва, П. Сухого. За своє життя А. Люлька створив понад десяток ТРД різних типів.


***

Микола БЕНАРДОС (1842— 1905) народився в селі Бенардосівка (нині — Мостове, Кіровоградська обл.) у грецькій сім’ї. Одержав домашню освіту, після чого вступив на медичний факультет Університету св. Володимира. Розчарувавшись у медицині, став студентом сільськогосподарської академії в Москві, але фах агронома теж видався йому малоцікавим. Із 1865 р. жив у маєтку матері, цілком віддаючись своєму справжньому покликанню —винахідництву. Коли збанкрутів, поселився в Санкт-Петербурзі та почав працювати у фірмі П. Яблочкова. У 1881—1898 рр. жив у Франції, в 1882 р. в Парижі запропонував, як він сам це сформулював, «спосіб з’єднання і роз’єднання металів безпосередньо дією електричного струму». Повернувшись із Франції, М. Бенардос оселився у Фастові й почав вдосконалювати винахід, уже запатентований у провідних країнах світу. На Всесвітній виставці 1900 р. в Парижі він привернув загальну увагу. Але на початку ХХ ст. електрозварювання через суто технічні причини не могло перетворитися на провідну промислову технологію. М. Бенардос помер у злиднях і забутті.


***

Євген ПАТОН (1870— 1953) народився в Ніцці, де його батько служив російським консулом. Здобув вищу освіту в Дрезденському політехнічному інституті. Дипломний проект захистив у 1896 р. в Санкт-Петербурзькому інституті інженерів залізничного транспорту за спеціальністю «мостобудування». В 1904—1938 рр. завідував кафедрою в КПІ.

У 1929 р. Є. Патон круто змінив свій шлях у науці. В СРСР починалася масштабна індустріалізація, й на перший план в технології зварювання виходив такий прогресивний і економічно ефективний процес, як зварювання конструкцій електричним струмом. За пропозицією Патона ВУАН створила Електрозварювальну лабораторію. В 1934 р. був створений Інститут електрозварювання АН УРСР, незмінним директором якого став Є. Патон. У зв’язку з 75-річчям вченого його ім’я 1945 р. було присвоєно інституту. Розроблена під керівництвом Є. Патона технологія автоматичного дугового зварювання під флюсом істотно скоротила строки виробництва танків під час Великої Вітчизняної війни. На початку 1950-х в інституті було створено принципово іншу технологію з’єднання металу практично необмеженої товщини — електрошлакове зварювання.


***

Борис ПАТОН народився в 1918 р. у Києві в сім’ї Є. Патона. Вчився в КПІ у 1936—1941 рр. З 1942 р. працював в Інституті електрозварювання НАН України, в 1950—1953 рр. — заступник директора, з 1953 р. — директор. Керований Б. Патоном Інститут електрозварювання ім. Є. Патона запропонував високопродуктивний спосіб дводугового швидкісного зварювання труб великого діаметру для магістральних нафто- і газопроводів. Інститут перетворився на потужний науково-технічний комплекс і завоював провідні позиції в світі в галузі наукового забезпечення розвитку електрозварювання. Понад 40 років інститут працює над технологію електрозварювання в космосі. Такі експерименти розпочалися ще на космічному кораблі «Союз-6». У 1997 р. вони були вперше узагальнені в англомовній монографії Б. Патона та В. Лапчинського.

Із 1962 р. Б. Патон очолює Національну академію наук України. Після переходу економіки на ринкові засади державний бюджет втратив здатність фінансувати розвиток фундаментальних досліджень у необхідних масштабах. Внаслідок цього інтелектуальний і матеріально-технічний потенціал НАН України істотно зменшився. Безсумнівною заслугою Б. Патона в цій ситуації є збереження її як потужного наукового осередку світового значення в галузі точних, природничих і технічних наук.


***

Іван ФРАНЦЕВИЧ (1905— 1985) народився в Полтаві й у 1929 р. закінчив Харківський інститут народної освіти. Після закінчення інституту викладав у ньому курс фізичної хімії. В 1939 р. перейшов у систему АН УРСР на посаду заступника директора Інституту чорної металургії. Разом з директором інституту М. Луговцовим зацікавився порошковою металургією. В 1948—1951 рр. розробив нову технологію одержання залізного порошку, за якою прокатну окалину й рудний концентрат відновлюють комбінованим відновником — конвертованим природним газом і твердим вуглецем.

У країнах Заходу залізні порошки і залізокерамічні вироби з середини 1940-х використовувалися в багатьох галузях промисловості, зокрема у військовій. Відповідні технології були засекречені. При першій звістці про успіх І. Францевича Рада міністрів СРСР зобов’язала уряд України розширити наукові дослідження в цій галузі. У 1952 р. на базі очолюваного І. Францевичем відділу виникла Лабораторія спеціальних сплавів як самостійний підрозділ АН УРСР, а в 1955 р. її перетворили на Інститут металокераміки і спецсплавів. Він дав у 1956 р. на своїй дослідній установці до 500 тонн порошків, в той час як США виробляли близько 50 тис. тонн. Перелом стався на початку 1960-х. Очолюваний І. Францевичем інститут (з 1964 р. — Інститут проблем матеріалознавства) забезпечив наукову базу для створення в СРСР трьох заводів порошкової металургії, серед них — найпотужнішого в Європі Броварського заводу. У народному господарстві почали використовуватися нові технологічні процеси одержання порошків чорних і кольорових металів і сплавів, тугоплавких сполук, а також виробів із них. Зокрема, було освоєно процеси отримання порошкових іржостійких сталей для виготовлення корозостійких деталей.

Францевич залишався директором Інституту проблем матеріалознавства до 1973 р. Нині інститут носить його ім’я.


***

Олександр СМАКУЛА (1900—1983) народився в селі Доброводи, що неподалік від Збаража, в селянській родині. 1918 р. був мобілізований до лав Української галицької армії. 1922 р. поїхав у Німеччину навчатися в Гьоттінгенському університеті. Працював у Фізичному інституті під керівництвом проф. Роберта Поля. У 1930 р. став керівником оптичної лабораторії в Інституті медичних досліджень у Гейдельберзі. Тут була опрацьована знаменита «формула Смакули»: математичне співвідношення для з’ясування механізмів взаємодії електромагнітного випромінювання з твердими тілами. В 1934 р. почав працювати в фірмі К. Цейса в Ієні. Тут запатентував спосіб поліпшення оптичних приладів, названий «просвітленням оптики»: поверхня лінзи покривалася спеціальним матеріалом, який зменшував контрастність зображення в будь-яких оптичних приладах.

У 1946 р. американці вивезли О. Смакулу з Німеччини разом з іншими видатними фізиками та інженерами. Кілька років він працював у форті-лабораторії в штаті Вірджинія, досліджуючи матеріали, що використовувалися у військових приладах нічного бачення. 1951 р. дістав запрошення на посаду професора в Массачусетський технологічний інститут (МТІ) у Бостоні, де заснував лабораторію фізики кристалів.

Десятиліття праці в МТІ виявилися найбільш плідними у творчому доробку вченого. Його відкриття обумовили технологічний прорив у цілому ряді напрямків. Зокрема, він винайшов оригінальні технології вирощування кристалів. Дослідження органічних кристалів, якими захопився О. Смакула, дали можливість одержати ефективні технології синтезування вітамінів. У 1962 р. вийшла у світ його фундаментальна монографія «Монокристали: вирощування, виготовлення та застосування». Пізніше вона не раз перевидавалася, 2000 р. була надрукована в Києві.

Смакула був дійсним членом НТШ (США) і Товариства українських інженерів в Америці. У 1972 р. взяв участь у Міжнародній конференції з проблем кристалографії, що проходила у Вірменії, після чого йому дозволили побувати в Києві, Тернополі та в рідному селі. В Доброводах відкрито пам’ятник О. Смакулі. Генеральна конференція ЮНЕСКО оголосила 2000 рік Роком Олександра Смакули.


Далі буде.

Станіслав КУЛЬЧИЦЬКИЙ
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments