Люди, які мають свободу вибору, завжди оберуть мир.
Рональд Рейган, 40-ий Президент США

Наші Ньютони та Галілеї

Топ-50 української науки ХХ ст.
5 березня, 2010 - 00:00

Ми продовжуємо друкувати статтю Станіслава Кульчицького (див. «День» від 26.02.2010) «Наші Ньютони та Галілеї», яка присвячена найвидатнішим людям світової науки, які народилися на українській землі, а також тих геніїв у науці й техніці, які приїхали до нас і провели все життя або частину його з нами.

4. ТОП-50 У ПРИРОДНИЧИХ НАУКАХ

Перелік прізвищ нашого списку в природничих науках найкоротший: семеро вчених представляють п’ять наукових напрямів — генетику, біохімію, мікробіологію, фізіологію та імунологію.


***

Феодосій ДОБЖАНСЬКИЙ (1900— 1975) народився в Немирові на Поділлі (тепер — райцентр Вінницької обл.). У його діда — польського поміщика царський уряд конфіскував маєток за участь у повстанні 1863 р. Батько був учителем математики в гімназії. Мати Софія Войнарська була далекою родичкою Ф.Достоєвського. 1909 р. сім’я переїхала до Києва.

Ф. Добжанський захоплювався біологією, в 1917 р. опублікував першу наукову працю. Тоді ж став студентом університету Св. Володимира. 1924 р. одержав запрошення до Ленінградського університету на кафедру генетики та експериментальної біології. В 1927 р. поїхав на річне стажування в нью-йоркську лабораторію основоположника хромосомної теорії спадковості Т. Моргана. Зважаючи на ситуацію з генетикою в СРСР, залишився в США, викладав у Каліфорнійському технологічному інституті в Пасадені, в 1940—1961 рр. був професором зоології Колумбійського університету, в 1962—1970 рр. — професором Інституту Рокфеллера. Його наукові праці мали революціонізуючий вплив на генетику і теорію еволюції. Вчений запропонував нове розуміння біологічного виду і запровадив у науковий обіг поняття ізолюючих механізмів — біологічних властивостей, які перешкоджають схрещенню одного виду з іншим. Його праці допомогли зрозуміти механізм формування нових рас та видів і дозволили вибудувати синтетичну теорію еволюції.

Ф. Добжанський був безсумнівним лідером серед учених, які присвятили себе дослідженню генетики. Він став президентом шести наукових товариств, був обраний членом багатьох академій, почесним доктором 21-го університету.


***

Олексій БАХ (1857—1946) народився в Золотоноші (нині — райцентр Черкаської області) в сім’ї техніка. 1875 р. став студентом університету Св. Володимира. Був членом організації «Народна воля». У 1885 р. емігрував, жив у Франції, США, Швейцарії. Працюючи в Коллеж де Франс (Париж), вивчив процес асиміляції вуглецю зеленими рослинами, який лежить в основі утворення органічних речовин у природі. Відкриття, зроблені у домашній лабораторії в Швейцарії, висунули його в коло провідних біохіміків світу.

У червні 1917 р. прибув у Петроград. Організував Центральну хімічну лабораторію (з 1931 р. — Фізико-хімічний інститут ім. Л. Карпова), якою керував 28 років — до кінця життя. 1920 р. створив Біохімічний інститут при Наркоматі охорони здоров’я РСФРР, а 1935 р. — Інститут біохімії АН СРСР. 1944 р. цій установі було присвоєно його ім’я.

О. Бах не знав утруднень у фінансуванні та матеріальному постачанні засновуваних установ. Зважаючи на революційні заслуги, уряд ішов йому назустріч. Завдяки могутньому інтелекту і вмінню організувати виконання найбільш складних наукових завдань він фактично з нуля створив радянську біохімію.


***

Олександр ПАЛЛАДІН (1885—1972) народився в Москві в сім’ї академіка Петербурзької АН, ботаніка і біохіміка В. Палладіна. Петербурзький університет закінчив 1908 р., учень І. Павлова. В 1909 р. стажувався в Гейдельберзькому університеті, в 1909—1916 рр. працював на кафедрі фізіології в Жіночому педагогічному інституті Санкт-Петербурга. В 1916—1923 рр. — професор Новоолександрійського інституту сільського господарства і лісництва, водночас у 1921—1931 рр. завідував кафедрою фізіологічної хімії Харківського медичного інституту. В 1925—1970 рр. стояв на чолі Українського біохімічного інституту (з 1931 р. — Інститут біохімії АН УРСР). В 1935—1938 рр. був неодмінним секретарем президії АН УРСР, в 1939—1946 рр. — віце-президентом, а в 1946—1962 рр. — президентом АН УРСР.

Головний внесок О. Палладіна у світову науку полягав у розвитку біохімії нервової системи і м’язової діяльності, а також біохімії вітамінів і живлення. Він став засновником ряду наукових напрямів — нейрохімії, біохімії м’язової діяльності, біохімії вітамінів, гіпо- і авітамінозних станів. У 1924 р. видав підручник з фізіологічної хімії, який витримав 25 видань дев’ятьма мовами.


***

Данило ЗАБОЛОТНИЙ (1866—1929) народився в селі Чеботарка (нині — Заболотне) неподалік від Крижополя, на Поділлі. Був сином селянина, до реформи 1861 р. — кріпака. 1884 р. закінчив Ришельєвську гімназію в Одесі і став студентом природничого факультету Новоросійського університету, де навчався під керівництвом О. Ковалевського. 1889 р. його виключили з університету за участь у студентських виступах. 1891 р. екстерном здав іспити за природничий факультет університету. Після одержання диплому переселився в Київ і вступив на третій курс медичного факультету в університеті Св. Володимира. З 1896 р. почав викладати курс загальної патології в університеті. В 1897 р. досліджував поширення холери і чуми в країнах Азії, в 1898 р. — стажувався в Інституті Пастера в Парижі. Повернувшись до Петербурга, організував першу в Росії кафедру медичної бактеріології в жіночому медичному інституті.

В 1919—1923 рр. працював ректором Одеського медичного інституту. В 1920 р. створив в інституті першу в світі кафедру епідеміології. З 1924 р. — знову в Ленінграді, на посаді завідуючого кафедрою у Військово-медичній академії. В 1928 р. переїхав до Києва, де його обрали президентом ВУАН. Тоді ж заснував Інститут мікробіології і епідеміології (нині — Інститут мікробіології і вірусології ім. Д.Заболотного НАН України).


***

Зельман ВАКСМАН (1888—1973) народився в містечку Нова Прилука за 15 км від Вінниці, в сім’ї дрібного орендаря і власниці промтоварної крамниці. Закінчив гімназію в Одесі й 1911 р. емігрував до США. Вивчав хімію ферментів в Рутгерському університеті. У 1918 р. в Каліфорнійському університеті одержав ступінь доктора, потім викладав мікробіологію й біохімію. Наукова діяльність була присвячена дослідженню екології ѓрунтових мікробів та взаємодії з ними грибків-актиноміцетів. Разом зі своїми співробітниками відкрив 18 антибіотиків, три з яких почали широко використовуватися у медицині: актиноміцин (1940 р.), стрептоміцин (1943 р.) та неоміцин (1949 р.). Сам термін «антибіотики» був запропонований З. Ваксманом.

Починаючи з 1946 р., коли було завершено клінічні випробування, стрептоміцин почав використовуватися для лікування туберкульозу. У 1952 р. вченому було присуджено Нобелівську премію з фізіології і медицини «за відкриття стрептоміцину — першого антибіотика, ефективного при лікуванні туберкульозу».


***

Олександр БОГОМОЛЕЦЬ (1881—1946) народився в Києві у Лук’янівській тюрмі, де була ув’язнена його мати Софія Богомолець. Після смерті матері виховувався у родичів. 1906 р. закінчив навчання в Новоросійському університеті. 1911 р. після стажування в Сорбонні одержав професорську кафедру в Саратовському університеті. 1925 р. переїхав до Москви, де взяв участь в організації Інституту вищої нервової діяльності при Комакадемії, Медико-біологічного інституту та Інституту переливання крові. В 1929 р. був обраний академіком, а в 1930-му — президентом ВУАН. Створив і очолив Інститут експериментальної біології та патології Наркомату охорони здоров’я УСРР та Інститут клінічної фізіології ВУАН (у 1953 р. вони об’єдналися в Інститут фізіології ім. О. Богомольця АН УРСР).

О. Богомолець здійснив докорінну реформу ВУАН. Замість кафедр, комісій і комітетів було створено інститути. Він домігся у 1934 р. переведення Академії з Наркомату освіти в безпосереднє підпорядкування Раднаркому. В 1936 р. було прийнято новий статут, за яким ВУАН перейменовувалася на Академію наук УРСР.

Основна ідея багатьох праць О. Богомольця полягала в тому, що виникнення, перебіг і кінець захворювання залежать не тільки від причини, яка викликала хворобу, а й від здатності організму до опору, тобто від його реактивності. Вчений створив школу патофізіологів. Його праці сприяли розвитку ендокринології, дослідженням у галузі імунітету та алергії. Він заклав основи геронтології як нового напряму в медицині.


***

Петро ГРАБАР (1898—1986) народився в Києві. З 1916 р. навчався в Пажеському корпусі, 1919 р. емігрував до Франції. Закінчив Страсбурзький університет. Здобув визнання науковими працями в галузі біохімії і фізико-хімії. Захопився перспективами, які відкривалися в галузі імунохімії, й заклав основи сучасної імунології. В 1938—1966 рр. очолював відділ хімії мікробів в Інституті Пастера (Париж). Водночас з 1960 р. керував Інститутом з вивчення раку. Праці вченого в галузі онкоімунології стали класичними. Організував Французьке товариство імунологів і був його багаторічним президентом.

5. ТОП-50 У ТЕХНІЧНИХ НАУКАХ

Технічні науки як спеціалізована галузь наукового знання були породженням ХХ ст. За кількістю вчених ця галузь перебуває в нашому списку на другому місці. Як правило, вчені, які працювали в цій сфері, поєднували в собі якості генераторів ідей, талановитих інженерів і здібних керівників великих колективів у галузі космонавтики, ракетобудування, авіакосмічних систем, літакобудування, новітніх технологій.


***

Юрій КОНДРАТЮК (1897—1942) народився в Полтаві. Справжнє ім’я і прізвище — Олександр Шаргей. Його батько Гнат Шаргей помер 1910 р., мати Людмила Шліппенбах померла тоді ж. 1916 р. закінчив Полтавську гімназію і став студентом Петроградського політехнічного інституту, але провчився лише 40 днів. Був призваний до армії, спочатку до царської, а потім — до білогвардійської. У 1919—1925 рр. жив в Україні, надолужуючи самоосвітою те, що не зміг взяти від вищої школи. Весною 1921 р. видав себе за померлого в Києві знайомого Юрія Васильовича Кондратюка, щоб уникнути репресій з боку чекістів. У 1925—1930 рр. будував елеватори в Північній Осетії, Західному Сибіру й на Алтаї. Під його керівництвом було збудовано найбільший у світі елеватор на 10 тис. тонн зерна.

Геній-самоук мріяв про космічні польоти, і про свої мрії розповів у праці «Тим, хто буде читати, щоб будувати», написаній взимку 1918—1919 рр. У січні 1929 р. видав за власний кошт в Новосибірську книгу «Завоевание межпланетных пространств». У ній систематизовано, математично й технічно обѓрунтовано викладалися основні ідеї космонавтики. Зокрема, розглядалися можливості створення баз на штучних або природних супутниках малої маси, обѓрунтовувався принцип дії багатоступеневих ракет, пропонувалася конструкція спускового апарату з аеродинамічним гальмуванням, вивчалися питання про використання рідинних компонентів ракетних палив для охолодження двигуна тощо.

У липні 1930 р. був засуджений за обвинуваченням у шкідництві на три роки ув’язнення, після чого направлений у проектне бюро ОДПУ СРСР при Кузбасбуді на посаду інженера із залізобетонних конструкцій. У 1932 р. його розшукав Серго Орджонікідзе і доручив працювати над проектом потужної (12 тис. кВт) вітроелектростанції в Криму. Розрахунки залізобетонних веж підвищеної висоти збереглися і були використані при спорудженні московської телебашти в Останкіно. У 1934—1938 рр. працював у Харківському інституті промислової енергетики над робочим проектом Кримської вітроелектростанції. Після загибелі С. Орджонікідзе будівництво було припинено, і Ю. Кондратюка перевели до Москви, в Наркомтехпром СРСР, доручивши йому розробку проектів малопотужних вітроелектростанцій. З початком війни добровільно пішов на фронт і загинув.

Ідеї та розрахунки Ю. Кондратюка були використані в практичній космонавтиці під час підготовки американської програми «Аполлон». Група Дж. Хуболта запропонувала вивести корабель на навколомісячну орбіту, а потім відділити і спустити на Місяць спеціальну кабіну. Цей план, взятий з книги Ю. Кондратюка, був затверджений керівництвом НАСА і реалізований. Пізніше Дж. Хуболт згадував: «Коли березневого світанку 1968 р. я схвильовано слідкував на мисі Кеннеді за стартом ракети, що повинна була понести корабель «Аполлон-9» у напрямку до Місяця, я думав про українця Юрія Кондратюка, котрий розрахував цю трасу, якою повинні були летіти троє наших астронавтів».


***

Сергій КОРОЛЬОВ (1907—1966) народився в Житомирі в сім’ї вчителя. З двох років проживав у Ніжині, в купецькій родині батьків матері, Марії Москаленко. З 1917 р. жив в Одесі з матір’ю і вітчимом. У Товаристві авіації і повітроплавання України та Криму закінчив курси теорії і практики проектування літальних апаратів. В 1924—1926 рр. — студент аеромеханічного факультету Київського політехнічного інституту. У 1926—1930 рр. продовжив навчання на аеромеханічному факультеті Московського вищого технічного училища. Дипломний проект (розробка легкомоторного літака СК-4) виконав під керівництвом А. Туполєва. З 1931 р. працював в Групі вивчення реактивного руху (ГИРД). З 1933 р., коли був утворений Реактивний науково-дослідний інститут, очолив відділ реактивних літальних апаратів. У 1934 р. опублікував книгу «Ракетный полет в стратосфере». Розробив проект ракетоплана, який уже без нього був побудований і пройшов випробувальний політ. У червні 1938 р. був звинувачений у приналежності до «троцькістської організації» і засуджений. Покарання відбував на Колимі. 1940 р. був направлений до КБ при НКВС СРСР, яким керував А. Туполєв, і працював над створенням фронтового бомбардувальника Ту-2. В 1942 р. його відрядили до КБ при НКВС СРСР в Казані, яке займалося створенням ракетних двигунів для авіації. В 1944 р. дістав особисту свободу, але був реабілітований лише 1957 р.

В 1946 р. його призначили Головним конструктором балістичних ракет далекої дії. У серпні 1957 р. здійснив перший успішний політ міжконтинентальної багатоступінчастої балістичної ракети, у жовтні 1957 р. запустив перший штучний супутник Землі. Пізніше під керівництвом С. Корольова відбувалися польоти автоматичних міжпланетних станцій до Місяця, Марса й Венери, була здійснена м’яка посадка автоматичної станції на поверхню Місяця. С. Корольов керував також створенням і запуском пілотованих космічних кораблів «Восток» і «Восход».


***

Валентин ГЛУШКО (1908—1989) народився в Одесі. З дитинства захоплювався малюванням, класичною музикою і космонавтикою. Наркомат освіти УСРР направив його 1925 р. на навчання до Ленінградського університету. Будучи студентом, опублікував у 1926 р. в журналі «Наука і техніка» статтю «Станції поза Землею», в якій першим обѓрунтував велике економічне значення штучних супутників Землі. Темою дипломного проекту в 1929 р. став перший у світі електротермічний двигун, який викликав інтерес у відділі військових винаходів Комітету у справах винахідництва. Його запросили на роботу до Газодинамічної лабораторії (Ленінград), де він розробив проект і побудував експериментальний зразок ракетного двигуна на рідинному паливі тягою в 6 кг. З цього движка в СРСР розпочалося ракетне двигунобудування. Сам винахідник у 1934 р. був переведений в Реактивний науково-дослідний інститут у Москві. У 1936 р. виготовив двигун з тягою 175 кг, який було встановлено на ракетоплані конструкції С. Корольова. З цього літака в СРСР розпочалася ера реактивної авіації.

У 1938 р. був репресований. Не звільняючи, його призначили в 1941 р. головним конструктором ракетного двигунобудування, і до 1944 р. він працював в КБ при НКВС СРСР. У 1944 р. дістав особисту свободу і тривалий час вивчав у Німеччині трофейну ракетну техніку. На двигунах В. Глушка працювали літаки Як-3, Су-6, Су-7. Разом з С. Корольовим створював балістичні міжконтинентальні ракети і ракетно-космічні системи. З 1974 р. став генеральним конструктором науково-виробничого об’єднання «Енергія», керував створенням багатомодульної космічної станції «Мир», ракети-носія «Енергія», корабля багаторазового використання «Буран».

Починаючи зі студентських років В. Глушко жив поза Україною, але не забував батьківщини. Роздумуючи над вкладом українців у світову космонавтику, він писав: «Перший проект пілотованого ракетного літального апарата розроблений українцем М.І. Кибальчичем. Блискучі теоретичні праці з космонавтики виконав Ю.В. Кондратюк, ім’я якого назавжди увійшло в історію цієї науки. В Україні народився і виріс С.П. Корольов. У наші дні велику допомогу в роботі з освоєння космічного простору надає колектив Київського інституту електрозварювання імені Є.О. Патона АН України під керівництвом Б.Є. Патона, а також ряд інших учених України. І, врешті, я теж українець».


***

Михайло ЯРИМОВИЧ народився в 1933 р. в Білостоку (українське Підляшшя, тепер у Польщі). Його сім’я емігрувала до США. В Нью-Йорку він здобув вищу освіту, захистив у Колумбійському університеті дві дисертації: доктора філософії і доктора інженерних наук. З 1962 р. американський уряд почав довіряти талановитому і всебічно освіченому інженеру відповідальні посади. Зокрема, 1964 р. його призначили відповідальним за функціонування систем електронного управління двигунів, навігації, стабілізації і контролю в космічних кораблях типу «Аполлон». Національний комітет США з аеронавтики і дослідження космічного простору (НАСА) включив М. Яримовича до команди тих, хто безпосередньо забезпечував здійснення першого польоту на Місяць. Паралельно він з 1965 р. керував як технічний директор у департаменті оборони США реалізацією проекту орбітальної космічної лабораторії з екіпажем на борту.

У 1970—1973 рр. уряд США доручив М. Яримовичу посаду директора дорадчої групи аерокосмічних дослідів та розвитку при НАТО (цей підрозділ залишився в Парижі після перенесення головної квартири НАТО до Брюсселя). У 1975 р. за дорученням Г. Форда створював Агентство дослідів та розвитку енергетики, яке повинно було пристосувати Атомну енергетичну комісію для цивільних потреб і служб (тепер це департамент енергетики США). Р. Рейган включив М. Яримовича до групи, яка здійснювала програму СОІ (так званих зоряних воєн).

М. Яримович з 1982 р. — президент Американського інституту астронавтики і аеронавтики, з 1996 р. — президент Міжнародної академії астронавтики. У 1992 р. обраний іноземним членом НАН України. Активний член української громади у Вашингтоні.


***

Михайло ЯНГЕЛЬ (1911—1971) народився в селі Зирянова Іркутської губернії (нині під поверхнею Усть-Ілімського водосховища). Його дід був висланий з Чернігівської губернії до Сибіру, в сім’ї розмовляли українською мовою. Шестикласником М. Янгель приїхав до старшого брата в Москву і влаштувався працювати на ткацьку фабрику. Одночасно вчився в ФЗУ. В 1931—1937 рр. навчався в Московському авіаційному інституті (починав з робітфака). Керівником дипломної роботи М. Янгеля на тему «Висотний винищувач з герметичною кабіною» був авіаконструктор М. Полікарпов, який відізвався про свого підзахисного так: «В науку він іде слідами Ломоносова». М. Полікарпов взяв М. Янгеля на роботу в своє КБ, спочатку на посаду конструктора (ще до захисту диплома), а потім — заступником директора авіазаводу в Новосибірську, який функціонував при КБ. В 1946—1950 рр. працював у Міністерстві авіаційної промисловості і навчався в Академії авіаційної промисловості. З 1950 р. став одним із заступників С. Корольова, директором Центрального науково-дослідного інституту ракетної техніки, куди входило близько десятка конструкторських бюро, у тому числі ОКБ-1 С. Корольова, великий дослідний завод у Калінінграді, експериментальні виробництва тощо. З 1954 до 1971 рр. він очолював ОКБ-586 (КБ «Південне») в Дніпропетровську.

Станіслав КУЛЬЧИЦЬКИЙ, професор
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments