Ми є. Були. І будем ми. Й Вітчизна наша з нами.
Іван Багряний, український поет, прозаїк, публіцист, політичний діяч

Наталiя ТУРЧИНА: «Незалежнiсть? Для жiнки — перше дiло!»

5 червня, 1998 - 00:00

Тамара МОЛОДЦОВА, спеціально для «Дня» 


Наталя Турчина зовні — копія свого дуже славетного батька Ігоря
Євдокимовича Турчина. Вона пішла стопами батьків — грає в гандбол. Причому
деякий час у складі київського «Спартака» виступала разом із мамою — дворазовою
олімпійською чемпіонкою Зінаїдою Михайлівною Турчиною. Сьогодні Наталя
працює тренером у столичному спортивному ліцеї, який закінчувала сама,
викладає шейпінг. Майстерно водить власну іномарку і виглядає ще зовсім
дівчиськом — ну, явно не на свої 27.

— Зізнатися, я ще й не закінчила грати, — сказала Наталя на початку
розмови, — покличуть у «Спартак» наступного сезону — швидше за все, прийму
таку пропозицію. Адже я постійно в добрій фізичній формі, і для того, аби
знову повноцінно заграти, гадаю, місяця роботи з м’ячем буде досить. Я,
взагалі, й раніше намагалася чергувати періоди активних виступів із заняттям
чим-небудь іншим або навіть просто з відпочинком.

У ГАНДБОЛ — З ПЕЛЮШОК

— Ти плануєш усе своє життя пов’язати з гандболом?

— Найiмовірнiше, що так. Можливо, займуся меценатством, доброчинністю.
Проте знову ж, її суть зведеться насамперед до гандболу, точніше, до рідного
мені ліцею. Працюючи там, спостерігаю дуже безрадісну картину, коли діти
не забезпечені формою, харчуванням, найнеобхіднішим з того, що було в нас.

— Яке найяскравіше враження твого дитинства?

— Мабуть, коли дідусь носив мене на копках-баранках вгору сходами на
п’ятий поверх. А я, пригадую, кричала: «Діду! Давай ще швидше!». Взагалі,
майже все раннє дитинство я провела з бабусею і дідусем, дуже їх любила.
Бабуся мене дуже добре годувала. Так добре, що я стала повненькою...

— Батьки виховували тебе в суворості?

— Жорсткостi цьому контролю додалося, коли я подорослішала. Щонеділі
ми з татом пилососили — мамі він цієї справи не довіряв. Я, пам’ятаю, хникала:
«Всі на вулиці, я теж хочу гуляти». Батько відповідав: «Усе зробиш вдома,
тоді й підеш». Нормальним явищем було для мене в 17 років стояти в кутку
навколішки на гречці, на солі — за те, що невчасно прийшла додому, тобто
після десятої вечора. Причому спізнення могло скласти лише 10—

15 хвилин, коли я поверталася з дня народження від подруги.

— Якщо чесно, рішення грати в гандбол ти прийняла сама чи батьки все-таки
«тиснули» на тебе?

— Батьки повинні спрямовувати своїх дітей у якесь русло. Само собою
зрозуміло, що мене спрямували саме в русло гандболу. До того ж у колишні
часи діти постійно їздили на різні турніри й отримували за це призові.
От я й прагнула потрапити якомога частіше на змагання, бо мені страшенно
хотілося бути самостійною і вирватися з-під опіки батьків. Тим паче, що
зароблене я залишала собі, а не віддавала мамі з татом.

ЩО ЗА ГРА  БЕЗ АВАНТЮРИ?

— Проте цю «свободу» в сім’ї тобі потрібно було ще відвоювати?

— Я таткова донька. У тому сенсі, що характери в нас абсолютно однакові
й дуже сильні. З мамою батько міг «впоратися», а от я завжди чинила, як
вважала за потрібне. Скажімо, йти до педінституту, який «вибрали» для мене
на родинній раді, я особливого бажання не мала. Без проблем написавши твiр
на вільну тему, дізналася результат і... забрала документи наступного ж
дня.

— А варто було «з принципу» втрачати рік?

— Розгадка ось у чому. Залишалося ще два дні до першого іспиту в інститут
фізкультури, куди мені хотілося вступати насправді, і я туди ще встигала.
Приголомшеній приймальній комісії педінституту я заявила, що забрати документи
мені велів тато. Перевірити було неможливо, оскільки батьки були у відрядженні.
Після їх повернення на запитання, чи я вступила, була відповідь: «Так!
До інституту фізкультури». Виник скандал, але перегравати будь-що було
вже запізно.

— Так... Не найкращий, мабуть, приклад для молодшого брата.

— О, коли народився Мишко (мені було 12), дуже переживала, що центром
уваги став він. Зате тепер у від’їздах завжди скучаю за ним.

— А маму ти не ревнуєш до її успіхів? Бо, за великим рахунком, видатною
гандболісткою Турчина-молодша не стала...

— По-перше, необхідно мати такий могутнiй талант, яким володiла моя
мама. По-друге, де візьмеш такого унікального тренера, яким був тато?

СУВОРА НІЖНІСТЬ ГОЛОВКОМА

— Як ти почувалася на майданчику разом із мамою, коли на лаві в цей
час сидів Ігор Євдокимович?

— Не можна сказати, що я потрапляла в основну сімку, де грала мама,
адже мені було 15—16 років, але в одній команді ми трохи пограли. А щодо
тата... Ох, краще б замість нього біля краю поля сидів будь-який інший
тренер — хто завгодно. Напруження і відповідальність — колосальні.

— Про суворість Турчина-тренера ходили легенди.

— Проте батько «штрафував» не за погану гру, а за ставлення до неї.
Причому, абсолютно не мало значення, хто проштрафився — «зелений» новачок,
на кшталт мене, чи досвідчений майстер. Покарання були такими: наступного
дня того, хто провинився, призначали черговим, тобто він носив м’ячі, подавав
їх; у «порушниці» відбій наступав на 2 години раніше, ніж у решти (не об
11-й вечора, а о 9-й). Однак десятки гравців досі зберігають у душі уроки
Турчина, насамперед, уроки життя.

— Наталю, коли ти вперше усвідомила, що твої батьки — знаменитості світового
масштабу?

— З раннього дитинства. Батьки брали мене з собою, і хоч би куди ми
приїжджали, люди віталися не тільки з ними, а й мені казали: «Добридень,
Наталочко!». Тоді я зрозуміла, що коли нашу родину всі впізнають, то батьки,
очевидно, зробили й продовжують робити щось видатне.

УНИКАЮЧИ ШТАМПІВ

— Гучне прізвище й сьогодні виручає в деяких випадках?

— Коли даїшники збираються оштрафувати і питають, чи маю я відношення
до Ігоря й Зінаїди Турчиних, відповідаю з усмішкою: «Так. Я їхня донька».

— Ти давно за кермом?

— Сім років. Тато на весілля подарував мені «Волгу» і дачу на Русанівських
садах. І машину я ту продала, і дачу — її треба було облаштовувати, а часу
— в обріз. Тим паче, що тепер у нас з моїм другом є будинок за містом.
Випереджаючи наступне запитання, зауважу, що, справді, досі офіційно одружена,
хоча ми три роки — вже не разом. Залишилися в прекрасних стосунках. Взагалі
вважаю нормальною ситуацію, коли люди, які мають штампи в паспортах, живуть
нарізно, а неодружені — навпаки.

— Твоя мама (суджу з нашої із нею бесiди) ніби не раз казала тобі щось
на зразок, мовляв, більшість її подруг — уже бабусі...

— Слава Богу, тепер не тільки на Заході, а й у нас, дітей народжують
у 30 чи й більше років. Та й не треба думати, що я ставлюся до дітей без
належного трепету, чи що. Малята мені навіть дуже подобаються. Вважаю,
що не менш важливим, ніж сім’я, для жінки є кар’єра. Сидіти вдома — означає
не самовиражатися, а це зовсім нецікаво.

— Завжди прагнучи самостійності, чи можеш зараз назвати себе повністю
незалежною людиною?

— Можу. І могла б жити сама, хіба що забігала б до мами смачно попоїсти.

СВІЙ САЛАТ — СМАЧНІШИЙ

— Почуваєшся на кухні незатишно?

— Ні, навіть люблю готувати, але знов-таки, цейтнот!

— Чому з їжі віддаєш перевагу?

— Уже десять років я — вегетаріанка. М’ясо й м’ясопродукти — дуже шкідлива
їжа. Про це я дізналася, прочитавши відповідну літературу. Проте ще раніше
я зрозуміла, що коли хочу схуднути (а у мене татова статура), то повинна
відмовитися від м’ясного і солодкого. Зараз можу зрідка з’їсти цукерку.
Значно більше мені до душі гостре, солоне, кисле, навіть гірке.

— Не жалкуєш, що спорт змушував від багато чого заманливого відмовлятися?

— Звісно, заздрила дівчатам, які могли розважатися в той час, коли я,
похапцем перекусивши після школи, йшла на гандбол, а вечорами робила уроки.
Може, у чомусь я й почувалася ущербною, але ті самі подруги із силою-силенною
вільного часу, не побачили весь світ, як я. Тож і в моєму способі життя
було чимало плюсів.

— А не тягне взагалі пожити на Заході?

— Вісім місяців провела у США, куди поїхала на запрошення Національної
федерації гандболу. У величезній країні лише 2 справжні клубні команди
існують, а федерація процвітає. Однак не можу я там довго жити. Люди інші,
недоброзичливі, кожний за себе. У горі, якщо воно тебе спіткає, ніхто не
допоможе, а викинуть людину на вулицю. Хоча, я змогла б вижити, де завгодно.
У пустелю мене закинь — і там знайду оазис. Це не тому, що я така крута,
просто комунiкабельна і з людьми сходжуся дуже легко. Вільно розмовляю
англійською. Проте тут — усе одно краще...

 

 

Газета: